Василина. То вже сьогодня хоч заскородь те, що виорав. Д е м и д. А чим? Хіба у нас справна борона? З таким хазяйством, як у нас, чортового батька розхазяйнуєшся!..
Василина. Батько мене сьогодня мало-мало не били. Д е м и д. За віщо?
Василина. За злотого. Вони згубили, а я знайшла. Д е м и д. Віддай мені! Василина. Батько одняли.
Д е м и д (дражне). "Одняли". Дуря! У мене не одняли б. Василина. А вгадай, що мені Хвенька подарувала? Д е м и д. Яка Хвенька?
Василина. Микишкина! Хіба ти не знаєш, що вона приїхала вже з города?
Д е м и д. Великий мені клопіт до неї. Василина. І дитину привезла. Д е м и д. Чию? Василина. Свою. Демид. Он як?.. Ловко!.. Василина. Вгадай, що подарувала! Демид. Перстень?
Василина. Ні, ось що! (Вийма коробочку, у котрій скіль-кось бусів.)
Розглядають, ЯВА 7
Солоха й Надежда.
Солоха. Як тільки постережеш, що він вийде читать у повітку, ти й поговори з ним. Він тебе тепер послуха.
Демид. Ловко як блищить! А в цій великій намистині, неначе в дзеркалі, пику мою видко... Ач, брат ти мій, який здоровенний ніс!.. Хіба у мене такий великий ніс? Сторія, брат ти мій! (Дивиться у намистину.)
Василина. І я себе бачу! (Дивиться.)
Солоха (до Надежди). Як увійшов тоді в хату, то довго про тебе балакав та дивувався. "Ніколи,— каже,— і не думав, і не гадав, щоб можна було промовою так заотосити чоловіка, що й памороки йому немов засота і язика задубить..." Зробиш так?
Д е м и д. Дай мені ще одну намистину, я причеплю обидві ось сюди до жалетки.
Василина. Е, ні, віддай і ту. Віддай-бо! Віддай!..
Д е м и д (стулив кулака, бус розсипався). Тепер ні тобі, ні мені. (Регоче.)
Василина. Ідоле! Геть роздавив!.. Навіщо ти роздавив?
Д е м и д. А хіба я нарочито? Ну, вже й намисто, чорт батька зна яке: неміцне, хрупке!.. Дай мені ще одну.
Василина. Не дам, нізащо не дам... (Побігла.)
У цей мент з ХИЛЬКОБОЇ хати виходять школярі і розходяться на всі боки,
ззаду Логвин.
Д е м и д. Здоров, Логвине. Вчишся і досі? Логвин. Вчусь.
Демид. Та й довго як! І не обридло? Логвин. Навряд чи й обридне. З кожним днем все більш зацікавлює читаннє.
ЯВА 8
Надежда (на порозі). Логвине! Віднеси, будь ласка, мішок жита до млина, бо батько не зможуть...
Логвин. Е, ні, батькові я не дозволю нести, зараз сам одтартарю.
Демид. Здрастуй, Надеждо!
Надежда. Здоров.
Демид. Ти б, може, й мене прийняла в навуку?
Надежда. Тобі батько не дозволить вчитись.
Демид. Батько? Ні, я сам собі не дозволю. (Регоче.) У мене до книжок нема охоти.
Андрій (з сіней). А де ти, Надеждо?
Надежда. Зараз, т^ту, іду. (Пішла.)
Логвин (їй услід). Я туж-туж жито віднесу! (До Де-мида.) Дай, братухо, покурить, біда як кортить.
Демид (дає тютюн). На.
Л о г в и н. Дядько Андрій не курять, так ні в кого й поживитись.
Демид. Штукерію, брат ти мій, розказував якийсь прохожий — чи воно москаль, чи богомол який. Певно, здалеку йде, бо за плечима клунок, з боку бляшана балцаночка і торбинка з харчю, а на голові стовбовувата шапочка... Підійшов, поздоровкався, далі сів на ріллі і почав розказувать. Дали ми йому охраєць хліба і дві цибулини. Так розказував, що десь-то він їхав по чавунці, так на одній станції якийсь началник звелів зупинити машину. Кондухтор свиснув у свисток, машина зупинилась, і зараз миру насунуло видимо-невидимо. Вийшов з вагону онорал, за ним другий, а далі третій, питають людей: "Што, у вас, реблята, був голод?" — "Був!" — одповіли люде.— "Ну, сто не воченно харашо! А кушали ви хлєбушку, што вам началство прислало?" — "Кушали!" — "Ну й харашо, што кушали. Нам вас, реблятушки, жалко, через тоє самое, што требується салдатов... Г з тим, што прощайте зоставайтесь здорові, реблята, і не сумлівайтесь..." Онорал увійшов у вагон, за ним другий, а далі і третій, кондухтор свиснув у свисток, і машина покотила та й покотила!..
Л о г в и н. Може, який генерал і проїздив, може, й справді промовляв що до людей, тільки, певно, богомол не розчолопав, про віщо він промовляв.
Демид. Чого ж не розчолопав, хіба то штука велика чи мудрація яка?
Л о г в и н. Не з нашим, брате, розумом розчолопувати те, про що генерали промовляють.
Демид. Чому? А я так думаю, що з нашим!..
Л о г в и н. Думай собі. Пам'ятаєш, як ще ми малими пасли телят біля великого шляху і проїздив якийсь пан, зупинився він, зліз з каляси і почав до нас балакати, та ще й по-нашому, а ми від нього як пужнули, мов вівці від вовка?..
Демид. Малі були, звісно, дурні були.
Л о г в и и. І тепер не геть-то розумні!..
Демид. Не, я не дурак!.. Знов богомол почав розказувати, що з Пехеньбурху три онорали везуть людям п'ять милийонів грошей... А тут якраз мій борозний бик мотнув головою, зламав заноза, а був не налиганий, як задрочиться, як дремене!.. Доки я його перейняв та пригнав до плуга, а богомол вже й пішов далі!.. Може, то нам везуть гроші?
Логвин. А чи ти знаєш, скільки людей у нашім царстві?
Д е м ЇЇ д. А скільки ж?
Логвин. Більш як на сто милийонів.
Демид (здивувався). Ой-ой-ой!.. Та невже?
Л о г в и н. То розділи ті п'ять милийонів, що везуть генерали, промеж усіма людьми, чи достанеться тобі хоч четвертак?..
Надежда (у вікні). Логвине!
Л о г в и н. Ось я зараз! (Хутко пішов, а через хвилину вертається з мішком на плечах.) Я два таких мішка за раз понесу. Нехай, Демиде, ми колись з тобою ще про це побалакаєм! (Пішов.)
Демид. А хіба мені цікаво? Не мав з ким у патьоки заходити та зайду з тобою?.. Сто милийонів?.. Це брехня!..
ЯВА 9
Федір і Демид.
Федір. Бач, про вовка помовка!.. Де це ти вискіпкався? Демид. Та ось поламалося чересло. Ф е д і р. Чересло? А чорт його побери! Демид. Коваль сьогодня не зварить, бо ніколи. Федір. І не треба! Чорт його побери! Демид. А Володька погнав волів додому, каже: "Морока з такою супрягою!.."
Федір. Чорт його побери і Володьку, і його супрягу! Демид. Отакої!
Федір. А ти думав, якої? Ти скажи мені, так як оце стоїш, тільки скажи по-моєму, з одного слова: хочеш, щоб я тебе оженив?
Демид. Ви знов своє? (Показує на хату Надежди.) Вже не хочу!
Федір. Ге, ти, хамуло!.. Триста п'ятдесят карбованців грошей, опріч одежі і скотини!
Демид. Ого-го! Та ну?
Федір. Кажи з одного слова, жалаєш?
Демид. Єжели што триста п'ятдесят карбованців — жалаю!
Федір. От люблю, маладець! Уклонися ж батькові, сучий сину, що він об тобі побивається денно і нощно.
Демид. Я можу. (Кланяється.) Аж тричі уклонюся!.. (Кланяється.) Хто за триста п'ятдесят не вклонився б не тільки батькові, а й кому завгодно?
Федір. Корись батькові, а не дурій! (Бере його за чуба.) Дурню, вішатись задумав? Краще я тебе оженю, візьмемо приданого триста п'ятдесят карбованців, одежу і худобу і станемо першими хазяїнами!..
Демид. Оце так ловко!..
Федір. Бачиш, що батько від тебе розумніший?.. (Знову скУое його за чуба.)
Демид. Ой-ой! Та ви не в шутки, аж сльози потекли з очей, так скубонули!..
Федір. Завтра тебе і звінчаю, нічого і відкладати надалі!..
Демид. Як завтра? А коли ж коровай поспіє, а шишки, а дарунки, а страва?.. Хіба по-модньому весіллє справлятимем: без співів, без шишок?..
Федір. Весіллє через тиждень відгуляємо, головне діло повінчати. А про страву на весіллє нема чого пеклуватись, аби була горілка!.. Скільки не настановляй страви, а як не частуватимем після кожної ложки локшини та після кожного шматочка мняса, скажуть: сумне було весіллє!..
Демид. Це ваша правда. Я й сам, сказать, до страви не такий охочий, як до питва!..
Федір. А догадайся, на кому я хочу тебе оженити?
Демид. Та воно все рівно!.. О, у вас пляшка стирчить у кишені, невже порожня?
Федір. Ласий до питва, каналія!.. На, хильни, я нарочито чарок зо дві зоставив. (Дає йому пляшку, але з рук не випуска.) Годі-годі! Ти всю вижлуктиш! (Одійма пляшку.) Ну, сину, нехай тобі Господь допомага у щасті та в добрі вік звікувати!.. (П'є нахильці.) О! Ондечки вже йдуть твої свекор і свекруха.
Демид. Микишка йде, з жінкою! То це ви хочете мене на Хвеньці оженити?
Федір. Угадав, як у око вліпив.
Демид. Що ж?.. Якщо на Хвеньці, так і на Хвеньці! Тільки, тату, ви купіть мені небезпременно сердука і дзигета на весіллє!
Федір. Купимо, купимо!.. Триста п'ятдесят карбованців своїми очима бачив! Це вони до нас ідуть, треба б горілки... У тебе нема якого там семигривенного?
Демид. У мене якраз заваляється, таківський я.. (Рего-чучи, пішов.)
Федір. А все ж таки якось треба прийняти сватів. (Пішов, пеклуючись.)
Текля (співа за лаштунками).
Ой умер мій хороший Та й покинув копу грошей, Щоб я пила та гуляла, Його душку споминала!..
Ой умер мій Данилко,
Поховали — ноги видко,
Вже й до ями волочуть —
В мене сльози не течуть!..
ЯВА 10
Текля, Ми кишка і Гаврило.
М и к и ш к а. Текле, перестань-бо!..
Гаврило. Ні, нічого, нехай покуражиться!..
М и к и ш к а. Ненавиджу! Стривай-бо!
Текля (танцюючи). Стрибай вже ти, Микихфорочку, коли ти молодший, а я вже своє відстрибала!.. Хіба я з радотдів танцюю, з радощів співаю? З досади, з превеликої досади, моя ти бородата мачуло, мій ти зозуле, мій ти одуде!.. Ні, ти скажи мені, за віщо отой кирпатий бакалійщик обидив мою Хвенічку, мою красу?.. Я ж скільки разів наїздила в город, у гості до Хве-йічки, так він мене мамашечкою величав. "Я,— каже,— мама-шечко, оженюсь на Хвенічці, бо ужасть улюбльон! Видите, яку кватирю їй наняв — первосортню?.. Як тільки,— каже,— Хве-нічка довчиться у мадистки усякі плаття шити, так я зараз встрою їй майстерську і повінчаюсь з нею"... Вийшов він, я й кажу: "Хвенічко, душко, красо моя писана, не верь йому, кирпатому, обманить!.." А вона мені: "Мамашо! Він клявся-при-сягався, цілував окону і сиру землю кушав!.." А тепер обманив. Ах ти ж гильдейський бакалійщик, шкарпійон курносий!.. Виряджаючи мене, кожен раз давав на дорогу булочку, асальо-дочку або маслинок і бутильку пива!.. Бувало, як посадовить Хвенічку на коліна та як почне цілувать та милувать її... "Видите,— каже,— мамашо, как я улюбльон?.." Ах ти, падлець кирпатий!..