Над моїми воротами Чорна хмара...
Надежда. Е, ця вже у мене записана!
Квасолиха. Хіба? Ну, то ось ції. (Співа.)
Тече вода з-під города З-під кореня дуба, Не зазнала відрадості Від свого нелюба...
Завіса. ДІЯ ДРУГА
Збоку хата Хилькова; насупротив повітка, котра належить до двору Квок-
чійового.
ЯВА 1
Прохор (сидить у повітці і дивиться у папір). Коли б мені намацати очима, де воно стоїть: "предписаніє"? Чи оце зверху, чи оце знизу? Тільки б домацатись до предписанія, то усю оцю бамагу промовив би з копита... Неначе оце воно: "предписаніє". А що, як оце? Бо й тут закрутка над паличками і осьдечки... (Ніби чита.) Предписаніє, которе... описаніє... как єжели несогласно справності... Ні, либонь це не воно. Морока, та й годі!.. Через що ж Надежда, ось Андрійова дочка, так вона може читати, а я не можу? Хіба вона розумніша за мене, чи як? Що вона зросла при горницях, як мати її була мамкою при панночці, так хіба її там хто навчив? Тадже ж і Халимон був у дворі за лакея скільки годів або й Микишка, а Артем був за ку-черя... А хіба вони грамотні, хіба їх там навчено? Мабуть, Надежда чи не сама з себе додлубалась?.. Інші ж вчаться самі з себе ковалювати або чоботи шити... € такі, що й машини видумують. Розказують же, що тут десь біля нас недалечко якийсь чоловік так видумав машину: як видумав, зараз сів і поїхав. (Знову дивиться в папір.) Предписаніє, которе воно... как єжели штоб непослуханіє, так недзя... Надобно штоб сповнено...
С о л о х а (із-за вугла). Знов над папером пріє. Ой, коли б він справді не спантеличився та не звар'ював!..
Прохор (ніби чита). Несповненіє начальство не по-зволя... Надобно сповнять невкоснительно...
С о л о х а. Прохоре!
Прохор. Тю! Підкралася, аж неначе злякала мене!. Чого притьопалась?
С о л о х а. Послухай, чоловіче, моєї поради.
Прохор. Селямидо!.. Не чепай ти мене, бо як почну я тебе радити!.. Ну, й чого лізеш, чого втискаєшся туди, куди твоя голова не влізе?
С о л о х а. Боже мій, Боже мій! За віщо таке лишенько на мене? Чим я провинила, чим прогрішила?.. (Плаче.)
Прохор. Скажена баба! Я її ще й пальцем не торкнув, а вона вже й реви підняла!..
С о л о х а. Чи мене мати проплакала, чи лиха людина шлях мені перейшла?
Прохор. Зґвалтує чисто усіх сусідів, подумають, що я й справді завів бійку!..
С о л о х а. Господи Боже мій! Вже, здається, так йому догоджаю, так потрапляю, навіть всі думки його наважаюся відгадати!..
Прохор. Підняла справжні реви! Тьфу!..
С о л о х а. Удар мене, удар краще, тільки залиши, Бога ради, оте невкуснительство! (Показує на папір.)
Прохор, Слухай, Селямидо! Іди ти у кватирю і не без-копой меня!..
С о л о х а. Як же мені не тривожитись, що вчора, як розказала я Надежді, як ти прієш над паперами, так вона каже, що так може і стерятись людина!..
Прохор (тривожно). Що-о?..
С о л о х а. Надежда вичитала у книзі, що, каже, як тільки людина почне сама з себе витівати грамоту, то зараз світ замакітриться їй і вона божеволіє.
С о л о х а. Ні, не брешу. Я цілісіньку ніч не спала, все жахалася!.. Тільки що заплющу очі, так мені і почне ввижатись, що ти вже збожеволів і так страшенно витріщаєшся на мене, звіришся та плямкаєш губами!..
Прохор, Тяме твоя Надежда з носа та в рот.
Тим часом Надежда вийшла з хати і наслуха. ЯВА З
Надежда. Дядьку Прохоре! А гляньте на себе, від чого це, як тільки вимовили ви оті розумні слова: "з носа та в рот",— раптом підвело вам голову догори, мов той порожній колосок, з котрого випало останнє зернятко?
Прохор. Як?
Надежда. Не розжуєте? Посилкуйтесь. С о л о х а. А що? Це тобі не зо мною заїдатись! Прохор (регочучи). Надежда, так вона мудра та ще й премудра, бо щодня їсть карандаші, а чорнилом запива!..
Надежда. Гляньте, гляньте, господин соцький. Тепер вас ще більш потягло догори... Ой-ой, які ж ви високі стали, аж до неба!..
Солоха. А дурний, як треба.
Прохор. Селямидо, прикуси язика! Бо кому-кому скрутиться, а тобі змелеться!
Надежда. О, у кулачній розправі ви не звихнете розуму!.. Іншим людям годилося б до лоба, замість розуму, роги при-становити, а до ніг ратиці — вони раптом світ перевернули б. 7
Прохор. Та ти... Ов-ва, яка розу... З тобою товкувать не стоїть!.. (Хоче йти з хати.)
Надежда. Звісно. Бо ви хвалили кулачну розмову, цебто чортову навуку, а Божу розмову та розум занехаяли, а я завжди користаюсь тільки Божим.
Прохор (набік). Либонь, з цією не зговориш...
Солоха. Закуси, Прохоре, чим Бог послав.
Прохор. Ой, морсну я тебе!.. (До Надежди.) А ти... той... Хіба я разлі тебе возом чи хургоном зачепив?..
Надежда. Возом зачепили б за одежу, а словом гидким ви уразили в душу.
Прохор (не зна, що сказать). Це ти все з книжок?
Надежда. Аби не з хворої голови.
Прохор. У кого ж то хвора голова?
Надежда. У кого мозок болить.
Прохор. Ав книжках би то багато розуму?
Надежда. А вам здається, що в книжках тільки дурницю провадять?
Прохор. Як можна? Нє, книжки так той... Адже і в на-чалства є книжки, і багато книжок: журнал обходящий і ви-ходящий, розносна кнщ;а, протоколи, справки... Так там ніко-торої дурниці. Знов і в церкві з книжок вичитують...
ЯВА 4
Андрій (на порозі хати гука). Надеждо! А йди на хвилину в хату, діло є. (Пішов.) Надежда. Зараз, тату, іду.
Прохор. Ну, в тебе, Надеждо, на плечах голова, хоч би й станового жінці таку голову або вурядниці Селямиді Івановні.
Надежда, Невже, по-вашому, я більше тямлю, ніж з носа та в рот? (Пішла.)
Прохор. О, яка ти... Причепилася з носом та з ротом!.. Ач, яка, той...
Солоха. Я тобі, чоловіче, щось таке скажу, що ти он як здивуєшся!
Прохор. Навдаху чи більш здивуєш від Надежди... Либонь, таки вона не дуря?..
Солоха (оглянулась). Надежда вчить грамоти свого батька!
Прохор. Що-о? Та це ти?.. Це вже ти підбрехнула! Солоха. Я сама бачила, оцими своїми очима бачила! Прохор. Коли? Де?
Солоха. І вже скільки разів бачила! Учора, як ото пішла Надежда з школярами у Бугаївку до обідні, я й подумала собі: чого ж то старий зостався дома і не йде до церкви, чи не заслаб? Підкралася до вікна та й зазираю нишком. Аж бачу, сидить він край столу, розкрив книгу, воде пальцем по книзі і голосно вичитує.
Прохор. Та невже?
Солоха. От єй-богу! Я вхопила скільки слів з його читання, бо голосно вичитував. Каже: "дондеже", "повелику", "ходяще", "паки"... Такі ж слова у церкві вичитують?
Прохор. Точно, що такі. Це церковні слова... Хм! Старий чоловік і...
Солоха. Ось ходім лиш полуднувати, бо ти, либонь, чисто охляв з тими паперами...
Прохор. Дивина! Старий чоловік і вчиться...
Пішли.
ЯВА 5
Федір і Гаврило ідуть вулицею.
Гаврило. Це тобі, Хведоре, щастє з неба пада.
Федір. Не геть-то й велике щастє!..
Гаврило. Та ти-бо не куражся!.. Що Хвенька проштрах-вилась?.. Наплювать на те! Я, братухо, більш тридцятка годів старостую, так всі ці прегмети і хокуси мені здавна відомі, я їх, заплющивши очі, бачу... А Микишкина Хвенька з гарним приданим, ось у чім вся сила. Одежі на цілий вік, худоби теж: пара волів, корова дійна і телиця... А головне діло — триста п'ятдесят карбованців грошей, розумієш?
Федір. Це тебе Микишка підмогоричив, щоб отакечки брехав? Ловко розмальовуєш!..
Гаврило. Я сам бачив гроші, своїми очима; Микищиха вийняла з скрині і показала. Мало того, що бачив, ще й перелічив сам, і вєрно: триста п'ятдесят карбованців як одна копійочка!..
Федір. А не хвалшиві часом?
Гаврило. Говори!.. Відкіля б вони у нього взялись хвалшиві?..
Федір. І всі гроші зразу віддасть?
Гаврило. Авжеж, зразу! Ми так умовимось, щоб зразу!.. На мою думку, кращої пари задля твого Демида і в губернії не знайдеш. А буде Хвенька твоєю невісткою і як часом який недохват чи яка притичина, ти зараз і скомандував: "Хвенько, поїжджай у город до твого миндруса і скажи йому: пожалуйте деньог — двадцять п'ять чи тридцять карбованців, потому што як мені з дитьом горко приходиться і невправка..." Ну, він і дасть їй, на дитину дасть; нелзя не дать, бо воно його дитьо... Купець повинен дать.
Федір. Так, кажеш, всі триста п'ятдесят заразом оддасть?
Солоха( проходе до Андрійової хати і підслуха). Триста п'ятдесят?.. Що таке триста п'ятдесят?
Гаврило (побачив Солоху). Проходь-проходь мерщій, це не до тебе річ.
Солоха пішла.
Ось ходімо до Ми кишки, і я тебе запевняю, що сьогодня й могорич зап'ємо.
Федір. Та якщо заразом...
Гаврило. А на оцю, на Надежку (показує на Надеждину хату), ти не сподівайся!.. Хоча я і вговорив би її, коли б на те пішло, бо я можу; але, на мою думку, не варто й клопотатись!.. Яка з неї робітниця? Книжниця, а не робітниця. А тобі треба не білоручку, чи так? Або робітницю, або триста п'ятдесят карбованців грошей. Окрім того, Надежда відьомського кодла!..
Федір. А правда? Ага!.. Я давно це постерегаю!..
Гаврило. Це ж всім відомо, що ще як її матір мамкувала у дворі, так один повар-відьмак навчив її, а мати вже навчила дочку...
Федір. Чув і я про того поваря. Агличин би то, чи що. Кажуть, що було ніколи і лоба не перехресте, і в церкві його не бачили. Жаб їв і всяку нечисть!..
Гаврило. Ото-то ж бо й є! Ходімо мерщій. Бо як упіймаєш гаву та хтось інший покористується — жалкуватимеш тоді, та пізно вже буде.
Федір. Зайдімо ж до монопольки та смикнемо... Бо ти оце надихав на мене горілчаним духом, так біда як кортить... Доки не чую носом горілки, неначе не дуже і кортить, а як почув — невидержка!..
Гаврило. Чого ж заходить? Там, у Микишки, нас зразу почастують!
Федір. Хіба? Якщо триста п'ятдесят карбованців, то можна таким хазяїном зробитись...
Гаврило. І зробишся хазяїном не то що на всю губу, а й через губу.
Пішли.
ЯВА 6
Д е м и д виходе з другого боку, назустріч йому Василина.
Василина. Чого ти так рано приплентався з поля, ще й не полудень, а ти вже пошабашив орать?
Д е м и д. Яким чортом орать, коли ось чересло поламалося?.. Хіба у нас плуг? Чорти батька зна що, а не плуг! Похря-паний, чепіги позв'язувані у десятьох місцях, повзун геть стерся, граділь у двох місцях цуркою скручений... Іменно що плуг! Насилу спряглися з Володькою ніхто не хотів з нами спрягатись; а тепер і Володька зайняв своїх волів та й погнав...