Прохор. Ого! Коли так, стій... Я зараз принесу і сокиру і терпуга!.. Та як же ти втечеш? Я цілий вік збираюсь у біга і вже скільки разів зовсім був зібрався, а от ні разу не втік. Як люде втікали, дак і мене щоразу підмовляли, а я таки не втік... Раз умо-вили-таки, і я зайшов з ними аж за село... Коли це раптом неначе що поперебивало мені ноги, єй-єй!.. Не можу з місця ступити!.. Чи не штука, скажеш? Упав на шлях та й кажу: що хочте робіть зо мною, а далі не піду. Вони вилаяли мене гарненько ще й бить хотіли, та не було часу... Вони пішли, а я полежав-полежав на шляху та як схоплюсь, як дремену назад в село!.. Отаке бува з людиною!.. Гляди ж, сім цілкойих!.. (Пішов.)
Софія. Визволюсь і всіх виведу на свіжу воду!... І Варто-ломеєві утру носа!..
ЯВА 7
Репиха і Орися проходять в бесідку.
Репиха. Кажу ж вам, що так і галаснула: "Докажу, на всіх докажу!"
Орися. Що ж, нехай доказує... Не сьогодня-завтра виявиться... Бабусю! Як тільки смеркне, принеси мені сина; як я^його не бачу, то мені ввижається, ніби він помер або занедужав...
Репиха. Не бійтесь, живісінький-здоровісінький!..
О р и с я. Я хочу його бачити. З учорашнього вечора не бачила його і скучила, принеси!..
Репиха. Ох, либонь слідкують вже декотрі...
Орися. Що буде, то буде — принеси! Я не можу так довго його не бачити!..
Репиха. Ваша воля... Зустрічайте ж нас в кінці дорожки, на містку. (Пішла.)
Орися (сама). Ні, треба все це скінчить і якнайскоріші я мушу все виявити отцеві — нехай судить мене... Далі терпіти не стача здоров'я... Надламались мої сили, знемоглась я, знерв-ничалась.... Де ж сил візьму для боротьби з тим, що попереду мене чека?.. Може, отець вже догадується, може, і він мучиться?.. О, певно! Учора обмовився: "Якби,— каже,— було тому правда, що мені про тебе набрехали!.." І так страшно і жалібно глянув на мене!.. Догадується, певно догадується!.. Ну що ж, нехай... Коли б Репиха швидш принесла сина; мій син буде зо мною, і я зразу оздоровшаю, і страх і сором одлине від думок... Що я вчинила соромливого, що вдіяла страшного?.. Хіба серцем любить гріх, хіба серцем любить сором?.. Ні, я не грішна! Ні, я не преступна... Тілько покохала я нерівню, і хіба в тім мій сором, хіба в тім мій гріх?.. Чий суд справедливіший і чийого суда я повинна страшитись — людського чи Божого? Я ж не задавила мого дитяти і не струїла, і не відреклась я від нього, і не кинула його в прірву, як сліпе щеня!.. Бога ж я тим не прогнівила!.. А людський суд?.. Нехай люде судять, нехай отець мене судить — Бог за мене!.. Ухилятись і виховуватись далі нема змоги!.. Я повинна швидш признатись, щоб жити вкупі з сином, ради сина!.. Є ще у мене тяжкий обов'язок: я мушу Юрка оборонити від отця, над ним отець може проявити свою владу в страшенній силі!.. Ось перед чим я обезсилюю, падаю духом!.. А може, отець пожаліє мене, пожаліє мого сина, може, змилується над Юрком?.. Я ж одна у отця!.. Одна!.. (Заплакала.) Ох, таточку ж мій ріднесенький, пожалій же свою безщасну єдиначку!.. Де ж ти баришся? Прибудь же мерщій додомоньку, пожалій ти свою доненьку!..
Дося і Орися.
Дося (вибігає з хоромів). Панночко! Пан приїхали з гостей і такі сердиті. Мабуть, багато грошей програли...
Орися. Приїхали?.. Досю!.. Навіщо ти розказала людям? Недобра ти!..
Дося. Я ж тілько Мокрині...
Орися. Нехороше ти зробила!..
Дося, Вони ж мені тітка!..
Орися. Нехороше, нехороше!.. (Прислухається.) Татків голос. (Набік.) Чи тепер признатись, чи згодом?.. (До Досі.) Досю! Біжи до баби Регіихи, скажи, щоб швидш несла мені сина!..
Дося. Ще ж рано, постережуть... Нехай як смеркне. Орися. Ні пора! Ходім до містка, може, вже вона несе.
(Пішли.)
ЯВА 9 ~
Підгайний і Варфоломей.
Підгайний (на балконі). Так в городі Юрка нема?
Варфоломей. Нема!.. Я завжди думав, що Юрко неодмінно втече; було, гляну на нього та й кажу собі: втече!..
Підгайний. Не повинно б... Гм! (Помовчавши.) А ти набрехав мені, що в хазяйстві все благополучно.
Варфоломей. Як? Благополучно, іменно благополучно по всій хормі і какуратно...
Підгайний. Адже віл рябий здох?
Варфоломей. Точно, що одійшов... Бог його зна, з чого він: чи павука з'їв, чи такої роси вхопив?
'Підгайний. І лошиця, що од каплоухої?
Варфоломей. Точно... розчахнулась... Ожеледь, підсковзнулась... Куповали цигане, давали дев'ять карбованців, так управляющий не продали...
Підгайний. А лошак від буланої?
Варфоломей. А лошак? То вже звісно... Проти нього чоловік сили нікоторої... Єжели не взлюбить, зведе усяку тварину, хорменно зведе.
Варфоломей. Це вже кого завгодно спитайте. На те він хазяїн.
Підгайний. Який хазяїн?
Варфоломей. Домовий, стало бить. Сказать прямо, не злюбив лошака і затирив його у ясла... Я скілько разів казав управляющому: убийте, кажу, пожалуста, сороку. Висіла б на бантині сорока — не посмів би...
Підгайний. Про яку ти мені сороку торочиш, чортова ворона?
Варфоломей. Та я хоч і присягну! Не приступе тобі, нізащо не приступе, як сорока висітиме на бантині.
Підгайний. Не мішало б тебе повісити на бантині, щоб трохи одтух...
Варфоломей. Я старався, ночей недосипав, хліба недоїдав...
ЯВА ю Ті ж і Я к і в.
Яків (за лаштунками). Бий кожух — буде тепліш, бий мужика — буде дурніш!.. (Побачив Під гайного.) Здравія желаєм, з похмілля помираєм! Ви пан наш, а ми підданки ваші, а колись прийде воля і усміхнеться доля!.. А доки волі нема, пане, звеліть Вартоломієві спустить мені кров, бо бунтує!.. Бий шкуру. барабанную!..
Підгайний. Знов назкжався?
Варфоломей (тихо). Він тут без вашої милості щодня напивався та все про волю бекав, бунтовав!.. Прикажіть всипать йому двадцять п'ять.
Підгайний. Чи не свербить у тебе спина?
Варфоломей (тихо). Він бунтар!
Підгайний. Мовчи!
Яків. Ваше високоблагородіє? Кажуть, що Юрко втік? І добре зробив!.. Це я його навчив втікать! Втікай, кажу, і шабаш! Торік Дмитро втік, Петро каларнитист — я й тих навчив. Втікайте, кажу, хлопці!..
Підгайний (Варфоломею). Скажи, щоб його взяли звідси.
Яків. І щоб вихворостили! Варфоломей. Гей, візьміть його!
Два чоловіка підбігають др Яхова і беруть його.
Яків. Бий шкуру барабанную!.. Бартоломею!.. Я й тебе навчу, як втікати! Барин! Прикажіть Вартоломієві, щоб лози намочив та відлічив!..
Підгайний. Замкніть його знов у льох!
Я к і в. А бить і не треба? От тйк штука: ведуть і не б'ють! Я так не согласен!..
Його повели.
Бий шкуру!.. (Співа.)
Куди мене поведете? Під лотоки. А що мені постелите? Сніп осоки!
Підгайний (до Варфоломея). Візьми двох чоловік і їдь шукать Юрка. Тільки я тобі, Бартоломею, забороняю його бить, чуєш? Щоб ти і пальцем його не зачепив. (Пішов у хороми.)
Варфоломей (здивовано). Щоб і пальцем? Що воно таке? Либонь, це і наш пан, а ніби і не наш!,. Яшку не звеліли бить, Юрка щоб і пальцем не зачепити!.. (Пішов, дивуючись.)
ЯВА її Прохор і Софія. Прохор (дає Софії терпуга). На, визволяйся! Тілько пам'ятай, що вісім карбованців, чуєш? (Пішов.)
Софія. Коли б швидше вже смеркало. (Почина пилять гратки і прислухатись.) Ох, клята неволя! Уміцни мої сили, допоможи визволитись, а воля насталить мій розум і загартує помсту!..
Смеркає. В алеї з'являються Репиха, Орися і Дося. У Орисі дитина на руках. Дося іде в хороми, а Орися і Репиха в бесідку.
ЯВА 12 Репиха і Орися.
Орися (сіда у бесідці). Моє янголяточко, моє немовляточко! О, коли б змогло промовити, ти б найкраще і найщир-ше порадило твою маму! (Туле дитину до серця.) Ох, як же хороше мені з тобою мій єдинчику!.. Яким чарівним теплом зогріваєш ти мене!.. Навіщо ж я з тобою, моя дитино, так надовго розрізняюсь, навіщо віддаю тебе чужим людям, в чужу хату?.. Чому ж ти, мій синочку, мусиш бути не в своїй, а в чужій хаті?.. Осьдечки ж і наша хата, а тебе в ній нема!.. Голуб'яточко моє! Тулю тебе до серця, і серце тріпоче, радіє, сповняється силами й надіями!.. Та чи довго ж я ще крадькома тулитиму тебе до лона, виховуватиму по закутках таємних?.. Ох, несила ж моя більш розрізнитись!..
Репиха. Несила, та мусите!...
Орися. Та я ж стеряюсь без тебе, занедужаю, помру, коли ще хоч на день розрізнюсь $ тобою!.. Та що я за мати буду, коли від тебе відречусь? Нехай же іде сюди отець, нехай всі ідуть, я при всіх голосно вимовлю, що ти мій син!
Репиха. Що-бо ви говорите? А сором, а глум?
Орися. Я швидше переможу сором і глум, ніж розлучення з моїм сином!
Репиха. Розлучення легше перемогти, ніж те, що воно і досі не хрещене. Коли б його нам у хрест увести? А то як, борони, Боже, обмінить уночі!
Орися. Хто обмінить?
Репиха. Не знаєте, хто? Я цілісінькі ночі не сплю та все стережу, всю колисочку хрестиками та божками обвішала...
Орися. Я не пойму, про віщо ви кажете?
Репиха. Адже розказують, що отут десь неподалечку та через якийсь там случай не всщли дитини охрестити, все,, бачте, відкладали зо дня на день; аж воно прийшло якраз опівночі, як всі хатні поснули, та й перемінило... Уранці дивляться, аж замість дитини лежить в колисці немов кошеня або немов цуценя, щось таке... А цИтьте, що воно? Чуєте, ніби щось стукнуло? (Прислухається.)
Орися. То вам вчулося!
Софія (вилазить крізь вікно). У бесідці панна і Репиха! А що то у панночки на руках?.. Дитина! (Побігла в хороми.)
Р е п и х а. Давайте вже мені нарубка, пора нам і додому. Хто його зна, як ми греблю перейдем, що вже зовсім стемніло, а воно не хрещене... Удосвіта зно$ прийдемо в гості, а тепер проведіть нас до містка.
Орися. Пождіть ще!..
ЯВА 13
Ті ж, Підгайний і Софія.
Софія (показує). Ондечки, в бесідці! Орися (побачила). Татко?! Р е п и х а. Давайте мерщій диігину!.. Орися. Пізно вже!
Репиха зни^са.
Підгайний (до Орисі). Таіс тому правда? Софія. Бачите, пане, що я не сплетниця!.. Орися. Сохвіє, геть звідси! ДОеж батьком і дочкою полюбовниця не свідок!..
Софія зника.
Підгайний. Так ось воно що?
Орися. Я перед вами з усієф моєю провиною!..
Підгайний. Так ось як ти віддячила за виховання і все пеклування! А де ж герой цього срамотнього романа, де він? Сховала? О, хам, гадина!.. Я ж на ньому помщусь за весь мій сором!..
Орися. Я одна винна! Помщайтесь на мені одній!.. Клянусь могилою матері, одна я винна!..
Підгайний. Не смій тривожить праха твоєї матері. Твоїм гидким вчинком ти заплямила його навіки!
Орися.