Олеся

Кропивницький Марко

Сторінка 5 з 15
Не то що, а якось...
Козубська (присіда). Леоніда Агапоновна Козубська, потомственная дворянка. Покійні мої мамонька часто,, було, годують вас коржиками або вертутою, як заходите до нас з охоти.
З а г р и в а. Да, помню-помню. Очень рад!.. А что, Кондрат Антонович, с дороги не мешает пропустить по одной?
Кіндрат Антонович. Милости просимо! (Налива,)
З а гри в а. Господа, выпьем ради нового знакомства!
Воздвиженський. Не вредно. (До писаря.) Дерзай, Семен!
П'ють всі.
Павло (підходе). Левонід Петрович, а мене невже не пізнали? Ану, придивіться.
З а грив а (вдивляється). Не дурак ли Павлушка?
Павло. Так тошно. Тільки що вже тепер не дуряк.
Загрива. А помнишь ли, как ты покойному батюшке говорил: "Не поїду я в загряницю"?
Павло. Тепер поїхав би хоч і на край світа!
Загрива. За здоровье именинника.
Всі. Ура!.. Ура!!!
Завіса.
ДІЯ II
В глибині кону скалистий берег річки, подекуди порослий очеретом, кугою, лозою і терном. Біля лози прив'язаний човен; по той бік річки мріє село; на другому плані ліворуч сад, пліт і хвіртка, праворуч криниця з журавлем
і жолобом.
Я В А ^
Олеся і Марфа В а р ф о л о м і ї в н а (виходять з хвіртки і співають, підходять до річки. У Марфи Варфоло-мїівни в руці вузлик з роботою.)
Не там щастя, не там доля, Де багаті люде; Кого злуче коханнячко, Там і гаразд буде.
Ти, дівчино, засмучена, Скажи, що думаєш; Щодня нудиш білим світом, Рученьки ламаєш.
Ой тим же я та нудюся, Рученьки ламаю, Що літа мої минають, А долі не знаю.
Половина літ минуло, Щастя не зазнала, Біле личенько змарніло, Брівоньки злиняли.
Не втішайтесь, воріженьки, Моїй пригодоньці, Що йдуть марно літа мої, Як лист по водоньці.
Безталанною вродилась, Такою й загину, Породила мене мати В нещасну годину.
Марфа Варфоломіївна. Сонечко вже на полудень звернуло, довгенько я засиділась у вас; доки перехоплюсь через річку, почне вечоріти. (Іде в човен ) Коли ж ти до нас, Олесю?
Олеся. Коли надумаю. Що у мене — робота яка, чи діло пильне, котре примушує сидіти дома? Я білоручка: ні панянка, ні мужичка, ні Богу свічка, ні чортові кочерга! (Регоче.)
Марфа Варфоломіївна. Робиш те, що і всі роблять у твоїм становищі.
Олеся. Мені так не подобається. Що то за життя — без цілі, без напрямку? Я не можу, Марфушо, так жити, інша у мене натура... Коли б я змогла тобі розказати все, що діється у моїх думках, ти б зрозуміла... Не сила моя згорнути тих думок докупи, через те щоразу все гірш налягають вони на душу. Коли б змогла заразом обміркувати їх — не заморочувалася б до знесилення. Пригнічує мене переконання, що посте-регаю в собі що день все більший брак освічення.
Марфа Варфоломіївна. Он що? Мало чого кому бракує, та не все коїться по нашому хотінню, по щучому велінню. Це від байдиків лізе тобі таке в памороки: того хотіла, того брак, а того й надто... Понакуповувала усяких книжок, та й не даси ради ні собі, ні книжкам... Коли б попоробила щодня до втоми, наприклад, тягаючи горшки з печі та в піч або хліб вимісюючи, як мені доводиться мало не щодня,— не заморочувалася б.
О л е с я. Хіба я іноді не роблю до втоми?
Марфа Варфоломіївна. Що іноді? Іноді не щодня!..
Олеся. Роблю, і не помага!
Марфа Варфоломіївна. Стережись, Олесю, щоб ти зовсім не стерялася.
Олеся. А що, Марфушо, як я і справді стеряюсь? А воно ніби до того і йдеться! Ось слухай. Почну шити що чи вишивати — думки, як галич, вкриють, візьму книжку читать — і який-небудь факт так докірливо ущемить за серце, що годі вже й читать; зрадливі, болючі думки налопом обгорнуть душу і давлять її, і рвуть на шматки... Я кидаю книжку, біжу з хати в поле, на леваду... А там як спогляну, що як то другі за той гіркий шматок хліба день у день спину гнуть та крівавим потом умиваються, і тоді вже мені не тільки важчає, а й соромно робиться, так соромно, що хоч і крізь землю провалитись!..
Марфа Варфоломіївна. Чого ж соромно?
Олеся. І сама не знаю... І кинулася б я до тієї праці, і робила б до втоми, до знесилення... Аж тут раптом обхопить, мов перевеслом, інша, глумлива та докірлива думка і ніби зазирає тобі в вічі і допитує: "А далі ж що? Наробишся й ти до втоми, а далі ж що?.." Під впливом цієї невідчепної болячки я немов умліваю, опадають мої руки, і в голові метушиться!..
Марфа Варфоломіївна. Чудна! Краще подумала б так, що не всім же гірко працювати, бо не всім однакова доля і талан.
Олеся. А чому не всім? А за які вчинки? Отут мої думки завжди і зупиняються. Чому не всім?
Марфа Варфоломіївна. Ну, цього вже нам з тобою не розгадать!..
Олеся. Оце мене мучиить і не дає супокою!..
Марфа Варфоломіївна. А мені про те неначе байдужісінько.
Олеся. Не вірю, не може цього бути!.. Навіщо нас так мало вчать?.. Нічому-нічому не навчають... Я хотіла б кожній своїй думці дати розвій і напрямок, а мушу зупинятись на першім ступні і бідкатись, борсатись з думками, мов пташка в сильцях... Отака наша навука!.. І до чого вона мені? Ніби з-під поли показали ту навуку, як пхикавій дитині цяцьку, та й знов заховали. Ну, навіщо віддавали мене до школи?
Марфа Варфоломіївна. Спитай вже заразом, навіщо тебе й на світ породили. (Регоче.)
Олеся. Чому не віддали мене в гимназію? 5
Марфа Варфоломіївна. Мало б чого ти не захотіла.
Олеся. Краще не знати нічого, ніж мало знати!
Марфа Варфоломіївна. Не білон за великим, щоб малого не згубить.
Олеся. Нема чого губить. Не шкода мені тієї навуки, котра скидається на приказку "цить, не плач, мати спече калач, медом помаже, тобі покаже, а сама з'їбть"...
Мар ф а Варфоломіївна. Дякуй, що тебе й тому батьки навчили.
Олеся. А я хочу ще вчитись, ще і ще!..
Марфа Варфоломіївна. І не думай, бо не пустять.
Олеся. Як не пустять, я чого-небудь налихотворю.
Марфа Варфоломіївна. Ти одна у отця-неньки,, звісно, шкода буде відпустити.
Олеся. А не бійсь, коли б заміж захотіла, то з дорогою душею зараз віддали б. (Вдивляється вподовж річки і показує рукою.) Ондечки, бачиш?
Марфа Варфоломіївна. Що таке?
Олеся. Через що я можу байдикувати, а ота молодиця, ондечки, бачиш, по той бік пере сорочки, а побіч неї аж п'ятеро дітвори, як пуп'янки,— через що ж вона мусить, не розгинаючи спини, працювати від ранньої зорі і до пізньої?
Марфа Варфоломіївна. А ти б замість того, щоб морочити памороки такими загадками — від чого та через що? — краще майнула б оце хутенько та й допомогла їй прати сорочок!..
Олеся. Ну й гаразд. Сьогодня допомогла б, а далі що?
Марфа Варфоломіївна. А там вже воно само визначиться.
Олеся. А завтра ж вона знов муситиме працювати.
Марфа Варфоломіївна. І слава Богу, як муситиме, а от як знесилиться.
Олеся> То-то, як знесилиться! Я про те ж і міркую: що буде, як вона знесилиться? Марфушо, що буде?
Марфа Варфоломіївна. А буде те, що Бог дасть.
Олеся. А людям би-то до того нема й діла? Ні, Марфушо, так не можна. Люде повинні знати, що буде і з нею, і з отими пуп'янками! Я скільки разів намагалася це обмірковувати з деякими людьми, але виходить, що або вони мене не розуміють, або я їх!.. Коли б я мала великі достатки...
Марфа Варфоломіївна. Тай міркувала б зовсім інакше.
Олеся. Нізащо на світі!.. Ніколи я не переміню своїх замірів, ніколи!.. Хитаєш головою? Звичайно, що ти тепер власна дати моїм думкам яке хочеш прізвище, власна і мене саму образити пустомелею чи фантазьоркою, як вже й не раз ображала. Ну що ж, ображай ще, а я не похитнусь в своїх замірах!..
М а, р ф а Варфоломіївна. Пустомелею була, пустомелею і довіку зостанешся. Кожному зростові свої виграшки, тільки що тобі й до старости, мабуть, ляльки людьми здаватимуться!..
Олеся. Звісно, що я дурочка, а ти умочка. Тільки ця дурочка так іноді глибоко загляда собі в душу, як умочці і не вбачається.
Марфа В а р ф оломіївн а. Мені нема чого заглядать собі в душу.
Олеся. Краще, Марфушо, заглядать собі в душу якнай-глибш і якнайпрозоріш тоді, коли ще зможеш дивиться в неї* не червоніючи.
Марфа Варфоломіївна. Це вже з якоїсь нової книжки висмикнула цю промову. І чого б ти мала червоніти? Чи ти що вкрала, чи ограбувала кого?
Олеся. Тобто ти нічого не знаєш?
Марфа Варфоломіївна (здивовано). Що таке?
Олеся. Марфушо, скажи мені від серця, як щира подруга, як ти на це дивишся?
Марфа Варфаломіївна. На віщо? Постривай, ти в жарт чи?.. Я нічого в товк не візьму, про віщо ти?..
Олеся. Чула ти, що люде кажуть? Скажи, як кажуть?
Марфа Варфоломіївна. Та про віщо ж, про віщо ж бо?
Олеся. Про мого отця та про Леоніда Петровича що люде кажуть?
-Марфа Варфоломіївна. А-а. То так би зразу й казала, а то завела такої... Кажуть, що Леонід Петрович моститься тебе сватати.
Олеся. Та ні, я зовсім не про те тебе питаю. Що люд© кажуть... про землю? Ти ж знаєш, що земля Леоніда Петровича дісталась нам вся?
Марфа Варфоломіївна. Знаю.
Олеся. А знаєш, як дісталась?
Марфа Варфоломіївна. Як і другим дістається. Люде кажуть, що тепер би Леоніду Петровичу оженитись на тобі, то й полатався б.
Олеся. Не те, все не те ти кажеш!..
Марфа Варфоломіївна. Ну, що ж, була б поміщицею, дворянкою, баринею!.. (Глянула на сонце.) Хі, вже скоро1 й сонечко заходитиме, ото забалакалася з тобою.
Олеся. Стривай! От дивись на мене, Марфушо, нічого я не вкрала, нікого я не ограбувала, правда? А червонію. Кажуть, що діти не повинні в гріхах батьків своїх; а от я ніби повинна!..,
Марфа Варфоломіївна. Це ти вже щось таке почала вигадувати!.. Як собі знаєш, так і міркуй, а мене не силкуйся заморочити. Скажу тобі коротенько: родителів тобі судити зась, от що! Іменно зась!..
Олеся. Тадже земля Леоніда Петровича удвоє дорожче стоїть тії ціни, за котру нам дісталася. Як же так, Марфушо? Це, стало бить, притисли людину до стіни і взяли за горлянку?..,
Марфа Варфоломії вна. Годі, годі, не хочу й слухати!.. (Обмахується рукою і йде у човен.) Родителів судити зась!
Олеся. Ну, я вже замовкла, годі, не треба... Знайду з ким іншим про це обміркувать...
Марфа Варфоломії вна (помовчала). А признайся, кортить тобі бути дворянкою?
Олеся (нехотячи регоче). Кортить!
Марфа В а р ф о л о м і ї в н а. Я думаю, що нам вже тоді до вас і не рівнятись.
Олеся. Так! Тобі така мова до вподоби? їдь вже, або що!.. Прощай!
Марфа Варфоломії вна. Недаром Нихвінт розказував мені...
Олеся. Про віщо він розказував?
Марфа Варфоломії вна.
1 2 3 4 5 6 7