Олеся

Кропивницький Марко

Сторінка 3 з 15
Нам такі театри і дома остогидли: смертоубівства та крадіжки мало не щодня. Садовіться, господа, чого ж ми стоїмо? Остогидли, остогидли нам ці театри: таке пішло, що й не доведи Господи!..
Посідали.
І хто його зна, як вже воно буде далі? Всюди тільки й чуєш, що там обікрадено, там обмошенничано, там ограбовано... От ви, господа, більш нашого вчились, то повинні більше розуміти, і око ваше мусить далі і глибше заглядати; а ми, мовляв, як ті сліпі оводи, живемо навпомацки і того не добачаємо, що під носом коїться! Бо нас же не так і вчили, як вас, зовсім не так. Наша навука не мудра була: через спину або упоперек, коли не батогом, то налигачем... Мені дячок проказав разів з п'ять псалтиря: "Блажен муж, іже не іде на совет нечестивих, і на пуги..." 3,— та ото і по науці. У два місяці скінчив всі курси і всі екзаменти.
Знаменський (сміється). Ну, хитра була наука!
Кіндрат Антонович. Нас вчили на мідні гроші, а на вас то вже й срібних не настачили. От хоч і про нашу Олесю скажем: мало вона нам стоїть? У тисячу карбованців не вбереш всієї навуки, єй-богу, не вбереш!
Лукерія Степанівна. А клопоту з тією навукою, а гвалту!..
Воздвиженський. Ви куди ж, собственно, цю розмову ведете, до чого клоните? Балакайте не так широко.
Кіндрат Антонович. А до того, що інший, наприклад, як я, і тією навукою, що на мідні гроші, задоволняється, а другий не задоволняється. От наша Олеся щоразу бідкається, чому вона того не зна та чому її тому та іншому не навчено... Так от, як ви, господа, більш нашого вчені, то повинні понімать, куди воно тепер все йдеться і до чого воно дійдеться.
Воздвиженський. Ага, аж ось куди ви метнули?
Знаменський. Довольно пространно.
Кіндрат Антонович. Постерегаєте, як тепер у світі повелося: одні пнуться в пани, другі в мужики; одні товплються, давлють один другого, одіймають останній шматок з рота, другі самі віддають; інші аж тремтять до навуки і, скільки не дай їм книжок, все їм мало; другі і з однією книжкою не справлю-'ться. І знов которі благородні, прирожденні господа, кидають званіє прирожденне, надівають сіряки і беруться за плуг... І куди нам гнуть, до кого пристать, не розбереш!
Воздвиженський. А ви ідіть своєю дорогою.
Кіндрат Антонович. Так хто ж його втрапе зосліпу на свою дорогу?
Воздвиженський. Це вопрос довольно сложний.
Знаменський. І нискольки не сложний!.. У газетах можна вичитать, там все сказано: куди, як і що...
Кіндрат Антонович. Я щодня в газету дивлюсь, а указанія не зустрічаю.
Воздвиженський. А я вам дам совіт боліє благий. Краще не підіймайте на свої рамена такої головоломности, а швидш сядемо в обязательну по п'ятнадцять копійок.
Кіндрат Антонович. От вам все шуточки, а я іноді цілісіньку ніч не засну та все думаю, куди воно йдеться.
Воздвиженський. А ви краще прийміть на ніч лампадки дві або й три очищеної і пречудесно спатимете. Від очищеної всякі вредні мислі ізчезають, яко таїть воск од лиця огня...
ЯВА 11
Ті ж, Олеся, Марфа Варфоломіїв на, Леоніла Агапонівна
і ще дівчата.
Леоніла Агапонівна. З іменинами!
Чоломкаються, другі дівчата теж роблють.
Марфа Варфоломіївна. Кіндрат Антонович, з іменинами! * Лукерія Степановна, з іменинником!
Чоломкаються.
Лукерія Степанівна (до Олесі). Ти хоч би ради хатнього празника, ради батькових іменин, одяглась як слід. Олеся. Хіба ж так не гарно?
Кіндрат Антонович. Молоді люде подумають, що в тебе немає, в віщо і переодягтись.
Олеся. Якщо ці молоді люде задивлятимуться тільки на моє убрання, то мені до них байдужісінько.
Кіндрат Антонович. Ач, як гостро відрубала, це вже так з'ясувала, що ні з якого боку і не підточиш.
Лукерія Степанівна. Балувана ти у нас, Олесю! Як же таки так молена?
Олеся. Яку ви з мене хотіли зляпать, такою я і вдалась: ні краща, ні поганша. (Регоче.) Зліпили дядю, на себе глядя, а теп^р і цяцькайтесь. Сідайте, сестрички!
Знаменський. Но на мій погляд, Олександрі Кіндра-товні українська одежа дуже пристала.
Олеся. А що, мамо, бачите?
Козубська. Нікоторого фасону!
Марфа Варфоломіївна. Кому що к лицю.
Козубська. Знаємо, у чий огород камінці жбурляєте.
Марфа Варфоломіївна. Відчепіться ви, Бога ради! Овсім ви мені і не на думці. Чого присікуєтеся увесь час?
Козубська. Не знаю, хто з нас сьогодня до кого присікується!
Марфа Варфоломіївна. Тільки не я.
Олеся. Оце вже мені прикро слухати. Годі, сестрички, змагатися, хоч ради сьогодняшнього дня!
Кіндрат А н т о н о в и ч. За це розумна, дочко. Це правда, що сьогодня якось не годиться.
Лукерія Степанівна. Не на те ж ми вас, справді, закликали, щоб ви одна одній очі видирали.
Олеся. Ходімо краще до мене у світличку, я вам дещо цікаве покажу. (Встає.)
Воздвиженський. Но українська одежа даже і на театрі приукраша взори.
Лукерія Степанівна. Не нагадуйте, пожалуста, про кіятри, хай їм цур. Нашій Олесі торік як зама руди лося — в одну душу: "Піду в актьорки!"
Олеся. Я ще ту думку не зовсім залишила.
Лукерія Степанівна. О, чуєте!?
Воздвиженський. Театр дуже соблазнительна штука. Колись і я подвизався в качестві хориста або безсловесних лицедіїв в українській трупі, но таланта не розбудив в собі.
Олеся. Невже?
Кіндрат Антонович. Театр — то баловство! У нас і своїх театрів доволі.
Козубська. По-моєму, іти у актьорки для тії особи, котра лічить себе благородною, зовсім непристойно.
Лукерія Степанівна. Отак же і я кажу.
Марфа Варфоломіївна. Дворянкам воно, може, і справді конхвузно.
Козубська. А дияконівнам саме під масть.
Марфа Варфоломіївна. Інша дияконівна бува зви-чайгііщою від справжньої потомственної; коли не до неї п'ють, не каже: "Здорові пийте"!
Козубська. Ніколи хам панові під плече не підійде!
Олеся. І вже знову почали шпигатись! Марфушо, я розгніваюсь на тебе. (Цілує її.)
Марфа Варфоломіївна. Та цур їм, тим дворянкам!
Козубська. А дияконівнам пек!
О л е с я. Та годі вам! Краще давайте прохать наших кавалерів, щоб вони нас окритикували.
Воздвиженський. Я критикой не занімаюсь, потому што до многих предметов равнодушен.
Олеся. Чуєш, Марфушо? (Усміхається.)
Знаменський. Критикують, которі ідіоти і болвани.
Козубська (до Знаменського). Ну, ви вже, пожалуста, хоч і не говоріть, ви просто ужасть-ужасть якой критикан!.. Кожного з ніг до голови окритикуєте. Хіба то не ви пустили критику про Матрьону Петровну, ніби у неї одна нога куца? А про Сох-вію Дмитровну, що вона собі кой-що підмощує?
Дівчата. То ви ось які, Нихвінт Варфоломеевич?!
Знаменський. Нікогда я не інтересовался недостатками тих особ, ібо вони мені без надобности малєйшої!
Козубська. Так ми вам і повірили!
Дівчата. Тепер же ми знатимем, які ви!
Олеся. А я дуже б хотіла, щоб Нихвінт Варфоломеевич мене окритикували.
Лукерія Степанівна. Що це ти, донечко, де ж таки!
Знаменський. Це б було совершенно напроти моїх чувств.
Воздвиженський. Пущайте!.. Олеся. Пожалуйста, окритикуйте.
Кіндрат Антонович. Ну і що ти, Олесю, вигадуєш?
Лукерія Степанівна. Де ж таки, щоб так ні з того, ні з другого. Чи вони п'яні, чи як?
Олеся. Хіба, щоб критикувать, то треба бути п'яним?
Лукерія Степанівна. Он вийди на шпиль проти греблі та послухай, як на тім боці, біля монопольки, один одного по морді критикують.
Воздвиженський (регоче). За таку критику покорно благодарю!
Кіндрат Антонович. Це вже ти попала пальцем у небо.
Лукерія Степанівна цілком розгубилась.
Олеся (до Нифінта). Пожалуста, окритикуйте мене!
Воздвиженський. Пущайте-пущайте!
Знаменський. Ви, певно, на щось натякаєте, тільки я ніяк не соображу.
Олуеся. Хіба ж не скучно з вами? От кавалери! Один похнюпа, другий тюхтій!.. Гайда, сестрички, від них! Цур їм!..
Козубська. З такими кавалерами можна у меланхолію вступить.
Дівчата. Невеселі собеседники!
Марфа Варфоломіїв на. І ніхто їх не вкраде!.. (Регоче.) Давайте продамо їх циганам! Ха-ха-ха!
Всі дівчата зареготали і побігли.
Воздвиженський. Весела особа Олександра Кіндра-товна.
Знаменський. Це для мене иеожидана новина, що сказала Леоніла Агапоновна.
Лукерія Степанівна. Негонилі не дорогого заходу коштує і підбрехнути.
Кіндрат Антонович. Не все те слід переймати, що поверх води пливе.
Воздвиженський. Но паки непріятніщ те, що ми тратимо дороге времня!.. (Дивиться на часи.) Вже й час адми-ральський приспіє, а партньорів і досі нема. Невже старшина та писар не будуть?
Кіндрат Антонович. Обіщали посітить.
Воздвиженський. Довго баряться! Подивлюсь, чи не йдуть. (Пішов.)
Кіндрат Антонович (до Знаменського). Що ж, ви знайшли вже собі довжность?
Лукерія Степанівна. Тепер вже, мабуть, зайдете за тридев'ять земель?
Знаменський (зітхнув). Многоуважаємиє Кіндрат Антонович і-Лукерія СтепаноБно! Я вже однажди розкрив перед вами свій душевний план, і ви знаєте оний: сокруша мою грудь буря щоденних сердечних ураганів!.. Ізрекіте, возрадуваться ль смятенному духу моєму ілі суждено оному ввергнуться в пучину скорбей і скрежето-зубовного плача?
Кіндрат Антонович. Ви все своєї?.. Що ж, поштен-ний, ви ні при якому ділі, і званія у вас нікоторого!
Лукерія Степанівна. Як же без званія?
Знаменський. І званіє буде, треба тільки підмазать... Спершу писателем у суд, вже папаші обіщали; а через скільки літ судебним приставом...
Кіндрат Антонович. Обіцянка — то дитяча забавка. Як же це ви, паничу, маєте вже мало не тридцять років, а й досі баклуші б'єте?
Знаменський. Потому што страдаю, і ніяке занятіє не заохочує, откровенно говоря.
Кіндрат Антонович. Стражданія стражданіями, а званіє окроме, бо це дуже важна стаття!..
Знаменський. Но просив я вас однажди і нинє сльозно прошу вторично.
Кіндрат Антонович. Ось послухайте ви мене, пош-тенний, як у моїм мозкові складається оце саме діло. Балакатиму з вами не по-вашому, не по-вченому, а по-простому, як умію. Світ з кожним днем посовується вперед і переміняється, чи так?
Знаменський. Звичайно!
Лукерія Степанівна. Біда, як посовується!
Кіндрат Антонович (до Лукерії). А ти з своїм носом не посовуйся, коли я балакаю. Що було вчора, того сьогодня не буде; а завтра вже не буде того, що було сьогодня. Так і думки чоловічі, вони щодень міняються... Світ іде все вперед, і народ вперед посовується. І кожна людина, у котрої не вовною голова набита, щоб не зостатись у^дурнях, мусить потрапляти за гуртовим розумом. І хто прозіва те, що сьогодня мимо рота пливло, завтра вже не здожене, бо завтра вже буде завт-ряшнє.
Лукерія Степанівна.
1 2 3 4 5 6 7