Він кинув літак у віраж, і на тлі темніючої землі алюмінієві площини його винищувача засвітилися ніжним неоновим світлом. З того дня завжди, коли доводилося літати в режимному, сутінковому часі, Іван Смола озирався на крила – чекав, коли з'явиться оте неземне сяйво. Нічого красивішого в своєму житті він не бачив.
Та сутінки в пустельному небі минають швидко.
Десь далеко внизу вже давно почався вечір, вже змішано всі барви в суцільну одноманітну масу, вже точиться нічне життя пустелі, виходять на полювання меткі ящірки; вже можна орієнтуватись по зірках, бо небо стає чорно-фіолетовим, кольору важкого каракалпацького винограду, і можна летіти по зоряній карті неба. Але ми нехтуємо дороговказами природи, ми ігноруємо сталість її засад, незламність її планетарних механізмів, незмінність її сяючих вгорі лоцій; ми виходимо з покори, ми створюємо власні орієнтири, ми не залежимо від природи – ми залежимо тільки від панелі з приладами, від її непевних фосфоричних абстракцій. Ми залежимо від самих себе, від тисячі дрібних випадковостей і ще від чогось невідомого ми залежимо, що зветься нашою долею,
Іван полюбив цей край – суху спеку і брунатні поверхні такирів, із'їдених білими плямами солончаків, мовби солдатська гімнастерка, на якій проступила сіль. Одного разу він потрапив у аварію, довелося саджати літак на соляне озеро, і його МІГ розпанахав плескату, сліпучу, наче встелену першим снігом поверхню, прооравши на ній три чорні смуги... Тоді Іван вперше відчув, що пустеля не є мертва зона, не є схематична полярна протилежність вологих живих земель на Заході, як це підказував йому раціональний селянський розум, який не міг примиритися з безплідністю цих червоних глин, з безглуздими мандрівками й співами пісків. Тоді, в години, коли він сидів на крилі свого винищувача в очікуванні хлопців з ПАРМу[3], він, здається, збагнув справжній сенс пустелі: уся вона – виклик, кинутий сонцю, його брутальній згубній силі вогню, виклик, кинутий протоплазмою, далекими підземними сховищами вод, існуванням джузгуна та саксаула, безперервним диханням рослин, гарячими верблюдячими горбами, веселою метушнею пухнастих сіро-рудих піщанок, замаскованим потаємним життям, дуже обмеженим у своїх плотських формах і необмеженим у формах духовних. Іван пригадав тоненьку науково-популярну книжечку, де розповідалося про дивні рукописи, знайдені біля Мертвого моря; таємниче напівголодне життя древніх народів, інтенсивний потік їхньої думки, міражі, як наслідок не лише оптичних викривлень, а й особливого стану духу, що сяга.є раптом за куций виднокруг сьогоденності, суєти, до межі пророцтва й самозречення. Ось справжні кордони пустелі, ось істинні розміри сцени, де відбувається споконвічна боротьба між убивчим полум'ям сонця та життєдайною силою вологи.
Ковток.
Ковток води знову повернув Івана до звичного кола авіаційних уявлень про пустелю, над якою стрімко мчить його літак під час навчального бою. Він летить на бриючому польоті над цими нескінченними пісками, нижче зони діяння радіолокаційних станцій "ворога", і око прагне лиш одного: орієнтира. Смола виводить літак на бойовий курс, і мозок працює холодно і автоматично, згідно з добре витренованою програмою розподілу уваги: курс – висота – приціл – швидкість. Ліва рука лежить на секторі газу, ноги на педалях, і він ще не бачить, але вже відчуває всім своїм єством, чіпкими пальцями правиці, що стискають ручку, відчуває наближення полігону, його погляд прикипає до перехрестя на бронесклі, виводить літак на ціль (як важливо не втратити зараз висоту!), і в якусь невловиму мить великим пальцем правої руки він скидає скабу запобіжника й натискає кнопку. Він дає залп. Ракети струшують літак, який, вібруючи алюмінієвим тілом, злітає по крутій параболі високо в небо, в стратосферу; від перевантаження на якусь мить тьмариться в очах, а далеко внизу згасають вогняні шляхи Іванових ракет: стоять над землею брудно-жовті стовпи куряви – він дивиться на них згори і бачить, що вони далеко від цілі, і перша його думка, що він промазав, та. потім розуміє, що, поки його літак долав висоту, вітер встиг віднести куряву від воронок. Розплавлені острівці піску блищать на сонці. "Смола, все гаразд, Смола, дуже-добре!" – кричать йому з землі, та він і сам знає, що влучив у ціль. Потім, зморений, йде він в обшарпаному комбінезоні по бетонці, думаючи, чи буде сьогодні в їдальні на обід холодна окрошка.
Рід Смоли потроху розгубив на шляхах історії свої циганські, східні, жорстоко-красиві риси, якими відрізнявся колись козак-приблуда Кирило на прізвисько Смола, що з'явився одного дня невідь-звідки на острові Томаківка, саме в ту пору, коли бунтівний гетьман підняв там повстання. Зима, крижаний вітер видубили обличчя Смоли до попелястого відтінку, іній вкрив чорні вуса, долоня прикипала до руків'я шаблі. Під час котрогось з походів на ляхів Кирило знайшов таку ж, як і він, моторну, смагляву молодицю, й вони згодом оселилися в Ярополі, на правому березі Богунки. Тут жили степовики – чорняві, неспокійні, гарячі люди, схильні до бунтів. Натомість лівобережні яропільці належали переважно до племені лісовиків – розсудливих білявих людей, лагідних, співучих. Тут, на цих горбах, у заростях, у годину падолисту, серед шамотіння дерев змішували свою кров степовики й лісовики; зітхання, стогони, а потім – потомлений нерухомий погляд у небо – он дивись, дикі гуси тріпочуть крильми, відлітаючи з цих повільних, ситих земель, де літо вже повернуло на осінь. У наші часи відомий всім вам яропільський професор Микола Сидорович Холодний вивчив домінантні та рецесивні ознаки всіх відламів яропільського населення: гай-гай, лише кілька відсотків чистих первинних генотипів, що збереглися з давнини, загубилися серед мішаних, перехідних форм: смагла шкіра, світлі очі, темно-русяве волосся, лагідна вдача. Кіндрат Смола та його син Іван належали до найпоширенішого яропільського поспільства.
Кіндрат Смола працював у радгоспі ім. Клари Цеткін. Звичайно, міг би перейти й в автоколону № 5, недалеко од свого обійстя, бо зарібки там вищі, проте не схотів. Не забаглося йому кинути свій "вертоліт" – старий ЗІЛ з величезним кузовом-площиною, переробленим для перевезення сіна; на цьому кузові можна було б грати у баскетбол або поставити балет "Лілея". Кіндратовому "вертольоту" не вільно було виїжджати на звичайні шляхи, де великий рух, де можна зачепити першу-ліпшу зустрічну машину або й навіть "Волгу" відомого публіциста С. О. Набатова; через це їздив забаюреними путівцями на другий та третій відділки – ніхто йому не заважав, ніхто його не підганяв іззаду бібікалкою, крути собі помаленьку бублика, посмоктуй цигарку, та й годі. Аж ось він повертається до Ярополя – пронизливий листопадовий день, у рівчаках, при дорозі, плавають перші несміливі льодяні перетинки, поля чорні, аж сині – він везе мишастого кольору цукрові буряки, "двірника" не вмикає, бо дощу майже нема, і думає про вугілля: чи вистачить на зиму, чи ще завезти, і про те, що його стара приготує щось міцненьке – не на продаж, звичайно, для себе, бо "казьонка" трохи задорога. Він уявляє, як Ганна підставляє ложку під прозорий струмочок, як сьорбає цей вогняний плин, і в душі його стає затишно й тепло. Він в'їжджає на радгоспівське подвір'я, і до нього виходить у розхристаному пальті з сивим смушковим коміром директор радгоспу Отар Іванович Гелбахіані, веселий черевань з дитячими рум'янцями: "Кіндрате, біжи мерщій у військкомат!" Кіндрат дивиться на директора сліпими очима й сідає на приступку свого "вертольота"... А у військкоматі, де завжди пахне чорнилом та тютюном, де на великій червоній дошці розвішано фотографії маршалів і маршали ті суворо дивляться на Кіндрата Смолу, стоїть знайомий воєнком без руки і поруч з ним – незнайомий молодий "літун", вони щось витлумачують Кіндратові, показують якусь карту, якісь висновки та довідки, а за вікном починає падати сніг, він встеляє все місто, і фортецю Потоцького вкриває біле пасмо, і цибулини собору, і тільки Богунка темним серпом перерубує місто навпіл.
Вони з Ганною, зіщулені, почорнілі, разом з тим незнайомим капітаном летять на Далекий Схід, не помічаючи гамору велетенських скляних аеропортів, нічому не дивуючись; політ назустріч морозяному сонцю та океану. Молодий, схожий на Івана генерал цілує руку Ганні, Валя плаче у неї на грудях (Світланку відвезли до Москви, до Валиних батьків). Тут стоять великі тумани і мерзла моква, але все одно – ракетоносці, лишаючи по собі гасовий сморід, зникають в охотській атмосферній трясовині і потім виринають з неї, ковзаючи по слизькій злітній доріжці.
Тут, у клубі, відбувається жалобний мітинг, присвячений пам'яті майора Смоли. Кіндрат і Ганна слухають промови. Потім мовить Кіндрат, він щось каже незрозуміле про броньки, які, конєшно, були в німців у сорок першому році, а донська кавалерія, була, значить, така дивізія Дон-Берлін, уся чисто полягла, бо броньки сильніші, з важкими кулеметами, а що зробить шабля супротив броньки? Та воно ще й у нас, приміром, були самольоти брезентові, а в них – "містер німіти", а нині, бач... Ганна ридає, дивлячись на портрет сина в чорній рамці, її освітили сліпучими лампами – ведуть зйомку оператори телестудії. Нарешті старі злітають на вертольоті над тайгою – ось тут загорілася синова машина. Вони бачать дерев'яні прямокутники маленького міста (якби Іван катапультувався, його літак впав би на це місто – кілька дитячих садків), вертоліт гуркоче над поверхнею моря, генерал звіряється з картою. "Ось тут", – нарешті вимовляє він.
Ось тут.
Білими лютими баранцями скипає холодне море. Летить вінок у воду, танцює на одному місці... Ось тут.
Спочатку Іван літав над пустелею. Потім його перевели на Далекий Схід, у тайгу. Він полюбив цей край, похмурою синьою барвою підмальовані сопки; громіздкі хмари клубочилися над аеродромом, важкі й ліниві, мовби лігвище білих ведмедів. Зимна охотська мряка часто мжичила на літаки, на майстерні, на смугасту будку радіолокаторників, на малий виселок – і тоді з'являлася туга за прозорістю азіатського неба, за пустелею.