Хроніка міста Ярополя

Юрій Щербак

Сторінка 7 з 67

Виводить його у двір приват-доцент Можар, потім йде до сарая, знаходить там бідон з гасом – однією з найдорожчих рідин у часи воєн та революцій – і повертається до коня свого білогривого. Цілує його у шерехаті губи, очі його розумні чорні цілує, а потім обливає румака смердючим гасом, за п'ять карбованців миколаївських купленім у крамниці купця Царьова. Жовті дзюрки стікають з білих боків Пегаса, кінь неспокійно б'є копитами землю, білі манжети приват-доцента заляпані гасом, й весь він пропахчений гасовим смородом, і волосся скуйовджене... Вони йдуть, вони наближаються, оці бородаті люди з сокирами в руках, хор громогласний і безжальний, як на суді остаточному – страсті від кого вони співають? Від Матвія, Луки чи від Вогню – так, страсті від Вогню животворящого та всежерущого, від світлодарної його сили, звеличують вони її та плачуть за нею; голоси дужчають, і оте сгезсегкіо на тихих яропільських пагорбах, ота сила надлюдська випалює в душі Можара останні парості вагання: він виводить коня на вулицю, що якраз веде до майдану, чиркає сірником – і вогонь охоплює красеня жеребчика...

Смутна історія року того нещадного, що я вам повідав, хилиться вже до кінця. Той, хто бачив цю жахливу картину, повік її не забуде.

На майдан з іржанням диким, у муках, вилетів красень кінь, і полум'я над ним билося, мов крила червоні. Вже чорними обвуглинами почали вкриватися його білі боки.

– Сволоч! Сволоч! Ірод! Контра! Розстрілять! – закричав у тузі Микитась, і йому схотілося плакати, впасти на землю, у глину, та заридати, мов тій малій дитині, й бити кулаком цю знавіснілу землю...

А палаючий кінь сповнив своїм стогоном Яропіль та околиці, і вниз, до брами Потоцького подався. Всі кинулися на вал земляний, гвинтівки приготували, щоб кінчити цю муку безневинному коневі. Вогняний жеребчик вистрибнув на середину мосту і став – червона заграва над ним піднялася. Цієї ж миті всі побачили, що на міст приват-доцент божевільний вибіг, до коня свого припав, руками почав збивати полум'я. Та пізно. Бо вдарив з лівого берега, з піддашшя палацу Потьомкіна кулемет системи Гочкіс, на двох залізних рогульках поставлений, – добра стара Англія постачала Добровольчій армії найліпші зразки стрілецької зброї.

Вдарив з того боку кулемет.

Кінь перехилився на баляси, а з ним і приват-доцент, обхопивши свого румака за шию. Затріщали баляси, і повалився Пегас зі своїм хазяїном у прірву, у свинцевий плин Богунки.

І тут сталося те, чого навіть А. В. Микитась передбачити не міг: лють страшенна охопила повстанців, настала та хвилина смертезневаги, що тільки раз у житті може бути в людини. Піднявся той червоний гривастий вітер, віддалений подув якого вчув А. В. Микитась вчора ввечері, коли був ще у квітчастій піжамі та бухарському теплому халаті.

Вдарив з того боку кулемет системи Гочкіс, та його кинджальний вогонь вже не міг стримати повстанців. По мосту, встеленому тілами, перебігши, вдерлися вони у передмістя і великий розгром воїнству білому вчинили, багато голів постинали. Сам генерал Хлищов – сивий, з золотими погонами, точнісінько такий, як його уявляв отець Никон, – ледве живий втік на автомобілі у паризьке своє безчестя.

Ах, читачі мої вірні! Відверніте погляд ваш од цих рядків на хвилину і помисліте: яку владу велику ми маємо над минулим! Якими слухняними бувають у наших руках події давнини, бо знаємо ми, чим вони скінчилися! З яким трепетом, з яким неземним хвилюванням перегортаємо ми пожовклі сторінки газет, бо наперед відаємо те, чого не знали наймудріші тогочасні автори: хто загине, поросте травою й кане у непам'ять, у неславу, а хто переможе й вознесений буде на хвилі хвали людської, навіки врізьблений буде у камінь, у той мур нескінченний, що зветься історією...

Кінчаймо ж, брати, приповістку нашу. Ходімте додивимось до кінця оту телевізійну передачу, в якій дівчина їде на триколісному велосипеді – викапана панна Марія Жулавсьха, а за нею женеться начальник контррозвідки Гришин-Грищенко. Разом з нами посидить тихо у зручному кріслі перший президент Яропільської республіки А. В. Микитась. До речі, чи відомо вам, вельми охочі до всяких цікавостей читачі мої, що гроші та марки, випущені Яропільською республікою, стали найдорогоціннішими реліквіями у філателістичному та нумізматичному світі? Та ця матерія не має, як ви розумієте, прямого відношення до нашого сказання...

До покою входить Марія Казимирівна – дружина нашого героя, А. В. Микитася, котрий трохи лячно зустрічає її запитливий погляд, бо жінка ця вдачі крутої і не терпить ніякого свавільства, особливо по алкогольній лінії: береже Марія Казимирівна серце свого чоловіка та добробут родини. Ось і зараз принесла вона дві пільгові путівки до Кисловодська, у кардіологічний санаторій, та квитки у м'який вагон прямого сполучення.

Треба подружжю збиратися у дальню чуть.

І нам треба збиратися, бо чекають на нас інші події та інші герої. Залишімо на самоті Андрія Васильовича Микитася та вірну його дружину, акомпаніаторку філармонії Марію Казимирівну Жулавську, бо, гадаю, ніхто з вас не має сумніву, що це вона: так, руйнівними зморшками вкрилося її прекрасне вельможне обличчя, але це вона; долоня панни Марії, яку так любив цілувати молодий поручик, ця одвічна суверенна територія хіромантів, також піддана згубній дії часу: переорана лінія життя, зникла під мереживом зморщок лінія кохання, а горбик честолюбства вкрито шаром зароговілого епідермісу, але все одно це та сама долоня, по якій у 1915 році приповіла всю її долю стара циганка. І, мов у сні, пронеслося її життя незвіданим, незрозумілим шляхом...


Сказання третє, в котрому автор ясує, коли, де та за яких обставин спіткав державтоінспектор Василь Гриза вантажне авто дивної конструкції, що порушувало правила руху, а також мовить про Івана Смолі/ та його батька Кіндрата, котрого згадувано вже в попередній нашій оповідці.

Ось що по ньому лишилося: дві нагороди, срібний ромб академії, тиша та парадний мундир, порожні рукави складено на грудях аа народним звичаєм. Суворий супокій скрині, плетений пояс охоплює порожнечу, зморшка на офіцерських штанях гостра, як голярське лезо, і кашкет – двоповерхова складна споруда зі своєю парадною частиною, зі своєю символікою: золотим листям та золотими крилами. .Авіаційний марш злітає в небо, стрімкий і монументальний, мов винищувач, бухають труби, дзенькають тарілки – і сонце відбивається від глянсової поверхні дашка; а всередині, в потаємних куточках, підкладка кашкета ще зберігає делікатний запах стриженої голови – той далекий гарнізонний "шипр", балачки старого перукаря Арона Мойсейовича, дзеркало з прозеленню, в якому відбивається худорляве обличчя майора авіації Івана Кіндратовича Смоли; він повільно і задоволено обмацує пучками підборіддя – свіжу молоду шкіру, відполіровану вправною бритвою Арона Мойсейовича.

Майор Смола розокремлений на частини, як молекула на атоми: ось його усмішка розміром 9x12 см, коли він, скинувши льотний шолом, сфотографувався на тлі учбово-тренувального літака після першого самостійного віражу; ось його дружина – білява офіціантка офіцерської їдальні Валя, котру потай кохало не одне, покоління "літунів", ось його донька Світланка. Цей маленький дім на одній з околичних вулиць Ярополя ховає в собі відбитки його існування, вічні й невмирущі, мов сліди доісторичної папороті на ламкому сланці; його улюблений рушник з червоними півнями, старий велосипед, що ним він їздив на пошту за батьковими листами, коли той лежав у польовому шпиталі в Алленштайні. Ось стирчить над дахом телевізійна антена, змастачена ним в його останній приїзд додому: він приладнав на веранді спеціальний блок керування антеною – коліщатка і трансмісії. За їхньою допомогою антена обертається довкола власної осі, схоплюючи бліді тіні радіохвиль якихось далеких закордонних телестанцій: мов рентгенівські примари, спливають на екрані анемічні обличчя дикторів і співаків. І ось тепер уся конкретність його колишнього існування розпорошена по всьому домі, а до скрині підходять навшпиньках, як до труни: це старезна дідівська скриня, розмальована червоними і зеленими квітами. Олія полімеризувалася й почорніла, і скриня мовби закіптюжилася біля вогнищ минувшини; це важка, як спомин про Коліївщину, скриня, де й досі зберігаються весільні вбрання його матері, й свічка, з якою стояла вона в яропільській церкві; гойдливе полум'я цієї свічки повинно знову спалахнути лише в день її похорону, як велить звичай. Але, перш ніж запалився цей вогник, у скриню поклали парадний майорський мундир льотчика винищувальної авіації І. К. Смоли й карту з викресленою на ній химерною червоною лінією.

Спочатку він літав над пустелею. Він літав над Аральським морем, вдивлявся в каламутно-глинистий колір Амудар'ї, в примхливу кривулястість її бігу. Ріка жила великим, неспокійним життям, її лихоманило, вона змінювала річище, а потім знову поверталася на старі земні пруги. З висоти 17 000 метрів, крізь шар блакитнясто-розрідженого повітря, було добре видно верблюдячу спину пустелі, на якій він читав тільки йому одному зрозумілі знаки стародавніх і нових цивілізацій: древні караванні шляхи й нові залізничні колії, старовинні глиняні кладовища й сріблясто-лускасті розсипи бензосховищ, сумні порепані коржі висохлих оаз і геометричну сталеву окресленість ліній високовольтних передач. У ньому прокинулася туга за хмарами – за важкими, сліпучо-білими, мов виливки якогось нового металу, хмарами, що завше мандрували над його батьківщиною. В ці пустельні краї хмари припливали зрідка, неохоче, а якщо прилітали, то лише надвечір; тоді згасаюче сонце вичервонювало їх ненадовго, і Іванові, який вів літак високо над ними, вони здавалися довгастими червоними рибами, що спочивають на піщаному дні океану. Він літав над пустелею і, переходячи звуковий бар'єр, надовго полишав за собою грім двигунів; верблюди меланхолійно піднімали вгору сонні голови – реактивний гуркіт і минуле, вітер і біла смуга конденсату лишалися позаду. Він ставав невагомим і зосередженим, він уважно прислухався до голосів наземних радіостанцій, хрипких та байдужих, щоб кинути у ларингофони й свої слова – буденні ієрогліфи неба: дані про маршрут, кількість пального, швидкість, а потім плисти на межі ночі й дня, плисти у верхньому, прозорому шарі атмосфери, в крижаному (-52° за Цельсієм) привіллі, ще опроміненому сонцем.

Одного разу, коли смеркалось, він побачив те диво: рожево-сріблясте сяйво на крилах, відблиски азіатського сонця.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: