Він запитально дивиться на нас, сіпнувши плечима, бо його втомили люди, їхні банальні думки вже набридли великому магові й чародію, а безмежна влада над юрбою сповнює серце Макаронова пекельною гордістю, бо він, на відміну од усіх владарів світу, знає те, чого не знають, хоч намагаються знати, диктатори і тирани. Він знає, що про нього думають ці люди. Він уміє розшифровувати крижані вітри, які віють у цьому амфітеатрі: для нього не існує мовчання натовпу, для нього воно ущерть насичене нечутними голосами, лайками, криками, благаннями, мовби верескливі короткі хвилі у потужному приймачеві. Альфред Макаронов (за часів його бурхливої молодості він волів прізвище Макароні – тоді він редагував окультичний журнальчик "Sibilla" на території боярської Румунії; на обкладинці цього журнальчика завжди красувався червоний відбиток долоні великого мага й чародія) стоїть зсутулений посеред арени і чекає, коли спаде на нього стан просвітлення та прозріння. Нарешті якась певна кристалізація відбувається в його душі, антрацитовим блиском запалюються очі великого мага й чародія, психологічного експериментатора Альфреда Макаронова, він ще раз сіпає плечима, знімає окуляри з золотими дужками, протирає їх хусточкою, надягає і, натхненний, ступає крок уперед.
– Сеанссс... загального... поголовного... гіпнозу... напропансс... маррабуд...!!! – віщає обер-шпрехшталмейстер, і з його графського обличчя сиплеться пудра.
Макаронов витягає з кишені маленьку блискучу кульку і піднімає її над собою.
– Всі дивляться сюди... тільки сюди, – наказує він.
Мертва тиша запанувала в цирку – чути лише, як сніг січе брезент. Всі втупилися поглядами у цю маленьку блискучу кульку, навіть престарий Лаврін Червінка прикипів до неї голубими янгольськими очима, не кажучи вже про інших моїх героїв, про удових жінок та сиріт, які геть-чисто усі позавмирали, дивлячись на кульку Альфреда Макаронова.
– Зараз ви все забудете, – лунає, як з підземелля або зі сну, голос Макаронова. – Відійдуть ваші печалі та нещастя. Полишайте горе ваше за моїм порогом і приходьте до мене очищені від минулого. Ваше минуле мов земне тяжіння. Зараз ви скинете його пута і злетите високо в небо!
Не всі зрозуміли слова великого мага й чародія, але всі відчули якусь дивну полегкість, наче хтось скинув з наших душ тягар, наче справді ми зробили перший скок до неба.
А з кулькою Макаронова кояться якісь несамовиті речі. Вона більшає у нас на очах, набирає неземної краси, і тепер несила відвести від неї погляди, бо в тій голубій сфері з'явилися далекі постаті. Щось там відбувається, не бачене нами, але бажане, те, за чим спрагли наші душі.
– Ви забули ваше минуле. Ви його викреслили з своєї пам'яті, і тепер ваша пам'ять – це чистий аркуш паперу, на якому я напишу свої слова, – лунає голос великого мага й чародія Альфреда Макаронова. – Немає вашого минулого, стільки майбутнє.
Зовсім великою куля зробилася, як аеростат, і легко тримає її однією рукою Альфред Макаронов. А всередині тієї кулі – леле! Місто наше у скляних відблисках XXI чи ХХІІ століття – будинки, що вільно висять у повітрі, пласкі й прозорі, мов планктон у світовому океані, дерева, оранжеві від апельсинів. Помаранчеві сонця освітлюють Яропіль, і зникли старі мури та кам'яниці – замість них стоять сталеві суглобові монументи, блискучі труби автострад перетинають місто, а на землі, серед фонтанів і папороті, простують щасливі люди, діти на повітряних велосипедах ганяються за метеликами, матері годують своїх немовлят молоком і запашними соками рослин, червоні риби, виблискуючи золотими боками, п'ють прозору воду, на центральній вулиці Ярополя виросли кульбаби – великі, мов пальми, в їхніх білих волохатих головах заплуталися сонячні промені, і тепер жодна ніч не загрожує нашому місту... Подивилися б ви, що коїлось у ці хвилини в холодному, засміченому насінням та недопалками амфітеатрі! Подивилися б ви на заяснілі щасливі обличчя людей. Багато хто плакав – радість-бо не знала іншого шляху, ніж цей; дехто співав щось дитяче, а С. О. Набатов став підстрибувати і пританцьовувати, мов хлопчик на весіллі, чим ледве не підірвав власний авторитет. Але ніхто в хвилини загального щастя того не помітив. Вималювалися всередині кулі, яку міцно тримав великий маг і чародій Альфред Макаронов, обличчя чоловіка й жінки, а з ними ще й дівчинки. Художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Худфонду, потім запевняв, що то була точна копія відомої картини Леонардо да Вінчі "Мадонна Літта", але йому ніхто не повірив, бо відомо, що на картині Леонардо да Вінчі ніякий мужчина не зображений. Заграв діксилендовий джаз, жінка намалювала пальцем на обличчі чоловіка знаки Сонця й Місяця, і чоловік поцілував її, дівчинка засміялася і випустила з рук своїх квітку, і тут сталося те, чого ніхто не міг передбачити.
– Мамо! Тату! – закричав моторошно підліток, ще майже дитя, що сидів на третій лаві, праворуч від Альфреда Макаронова.
Розштовхуючи глядачів, він вибіг на арену – у солдатській куфайці, кирзових чоботях, виснажений і коротко підстрижений.
– Назад! – крикнув великий маг, обпалюючи хлопця антрацитовим поглядом, але той не звернув на нього уваги і простягнув руку до небесної сфери, яку ще тримав над собою Макаронов.
– Це мої мама і тато!.. – крикнув хлопець. – І сестра... Любою її звали.
– Назад! – з погрозою в голосі повторив Макаронов.
– Але це мої мама і мій тато, – наполягав хлопець. – Це вони, я дуже добре пам'ятаю їх.
Макаронов подивився догори, і куля зникла. Страшний лемент знявся у залі, на підлітка посипалися прокльони і лайки за те, що перервав сеанс, що руку підняв на блакитну сферу .радості, на неземне видіння, за те, що в душі людей знов повернулася мука й спомин. Котрась там з істеричних жінок зайшлася в риданнях, і плач настав великий на землі, але великий маг і чародій застережливо підняв руку, зупинивши нещастя.
– Ти скоїв злочин, – сказав Альфред Макаронов, показуючи рукою на залу. – Ти позбавив цих людей тої радості, якої заслуговували вони за довгі роки крові. Ти розумієш це?
– Тато мій пропав безвісти на фронті, маму і сестричку німці забрали, я тільки-но повернувся з німецьких земель, – не вгамовувався хлопець. – Я мушу їх знайти, бо нікого у мене, крім них, немає. Скажи мені – де вони? Що з ними сталося?
– Ти вперта людина, – холодно сказав Макаронов. – Так-так. Я бачу тебе наскрізь, я читаю твої думки. Невже ти не розумієш, що ця картина-тільки символ щасливого життя, що вона має загальнолюдське значення, бо вона стосується всіх людей у цій залі, не тільки тебе? Це видіння, як справжній мистецький твір, промовляє до кожного з тих, хто сидить тут. Скажіть, маю я рацію чи ні? – звернувся Макаронов до глядачів.
Натовп відповів схвальним гомоном.
– Невже ти думаєш, що в тебе одного нещастя? – вів далі Макаронов. – Як можна з такою егоїстичною впертістю ставити своє маленьке особисте горе над почуттями цілого народу?
– Я пробував забути все, як ви казали, – мовив хлопець. – Але... коли я побачив маму...
Вийшов на арену клоун Вольфганг Чжу-Сі, вмостився на бар'єрі, уважно прислухаючись до розмови.
– Але це не твоя мати, – з роздратуванням сказав Макаронов. – Це так само і його мати, і його, і її, і його, он того хлопця, що сидить у дванадцятому ряду, – Макаронов бігав по арені, тицяючи пальцями в різних людей.
– Це моя в мама, я пам'ятаю кожну її рисочку, – вперся хлопець. – Це єдине хороше місце серед усіх картин.,, Все інше нудне і нецікаве...
– Чому ж це для тебе нецікаве? – з образою в голосі спитав Макаронов.
– Бо мене не цікавить, у яких будинках житимуть люди через скількись там років. Мене не цікавить, який вигляд матимуть автомобілі у двохтисячному році. Мене цікавить одне: чи не боятимуться люди одне одного? Чи довірятимуть одне одному?
– Перш ніж ставити такі запитання, – гордовито відповів маг і чародій, – треба зазирнути у самого себе. Чи маєш ти сам у собі довір'я до людей? Якщо вмерло воно в тобі, то з чим. ти прийдеш у майбутнє?
Альфред Макаронов похмуро подивився на хлопчика, сіпнув плечима, саркастично посміхнувся:
– Бачу я в тобі якусь німкеню... бачу навіть, що вона тебе любить... Як смієш ти носити в собі цю злочинну любов перед лицем цих людей (широким жестом Макаронов наче обійняв увесь зал), серед яких немає такого, хто не був би скривджений німцями? Ти її теж любиш... Чи не блюзнірство це?
У залі знову спалахнули вигуки, свист, тупіт. Клоун витяг з-за пазухи червону квітку й став тулити її до серця, та раптом він із жахом побачив, що в руках його закривавлена ганчірка, і Вольфганг Чжу-Сі огидливо кинув її на арену.
– Вона любила мене, як сина, – сказав хлопець. – Двоє її синів загинули на Східному фронті. Я був схожий на її меншого сина, на Гюнтера. Вона мені фотографію його показувала. Вона витягла мене з Гамбурга, із залізничних майстерень. Якби не вона, я загинув би там, бо туди щоночі прилітало півтори тисячі американських літаків. Якщо ви великий маг і чародій, покажіть їм, що то значить: півтори тисячі літаючих фортець. Фрау Гертруда забрала мене в село. Вона хотіла, щоб я лишився у них назавжди... але...
– Ти її зрадив! Ти доніс на неї! – засміявся Альфред Макаронов, а клоун витяг з-за пазухи скрипку і почав грати "Елегію" Массне,
– Неправда! – крикнув хлопець, і сльози навернулися на його очі. – Неправда! Це. не я доніс! Хто-хто, а ви мусите це знати.
– Але ж Гертруда вирішила, що ти її зрадив.
– Так, – сумно похилив голову хлопець, – вона не повірила мені, хоч як я її вмовляв...
– Ось бачиш, – зловтішно усміхнувся Макаронов. – Про яке довір'я до людей ти можеш говорити?
– У старого Фогля була ковбасня в підвалі, – став пояснювати хлопець. – Він нелегально робив ковбаси... Тоді це було заборонено. Під'страхом розстрілу... Він робив дуже смачні ковбаси, і фрау Гертруда інколи давала мені шматочок... Я був весь час голодний, ми всі – остарбайтери – були голодні й тяжко працювали в полі. Якось уночі я вийшов з повітки, де жив, у двір і побачив тінь біля хазяйського будинку... Хто це був – я не знаю, мабуть, сусід. Бо тінь метнулася туди, на сусідське подвір'я. А мені назустріч вийшла з підвалу фрау Гертруда...