Взагалі, різне можуть набалакати в нашому Ярополі люди. Так, один радист (прізвища його не називатиму – скажу тільки, що одружений він з сестрою Моті Скуратова, від якого мені це все стало відомо) присягався, що час від часу на коротких хвилях в діапазоні від 15 до 43 метрів можна надибати на голос старого Кіндрата (а хто ж його голосу не пам'ятає в Ярополі!), почути, як він повторює одне й те ж:
– Іване... чуєш? Озовися! Чуєш, Іване?
Казав радист, ніби голос Смоли записано на магнітофонну плівку, але ніхто не знає – звідки він береться.
Зовсім інший поголос про нашого городянина привезли матроси торговельного флоту, що ходять рейсами в Японію та В'єтнам. Начебто кілька разів зустрічали у відкритому морі неідентифікований плавучий предмет, що дивовижно нагадує вантажне авто – чотири шасі, кабіна керування та широка палуба без поручнів. Помітили машину цю загадкову в певному квадраті моря, де завше на воді плаває багато квітів. Холодна там вода, чорна, але щедра на срібну сайру; вночі, коли невідомий човен запалює фари, збирається швидка сайра, мовби із хромованої сталі відлита, мовби притягнув її потужний магніт. І квіти завше плавають по тій воді – чорнобривці та матіоли.
Звичайно, всі ці розмови велися на дуже низькому теоретичному рівні і ніколи не були підкріплені фактичним матеріалом, на що звернув увагу старий пенсіонер, наш невтомний громадський діяч і публіцист С. О. Набатов, котрий з цього приводу прочитав у міському лекторії кілька лекцій про забобони та різні загадкові оптичні явища природи, відомі під назвою "температурної інверсії".
Сказання четверте, що являє собою скорочений виклад певної біохімічної гіпотези, котра не повинна бути кривотлумачена в теологічному смислі, як це експериментально довів по суперечках своїх з доктором філософії Штюльпнагелем городянин наш, світової слави професор М. С. Холодний.
Це все сталося під час Великої війни, тієї війни, що світиться нині із подряпаних кіноплівок; тоді майже нікого з вас ще не було, ви або ваші батьки чи діди тоді ще тільки народжувались потайки під серцем у матерів, проростаючи першими зелами життя крізь болотяні шляхи, чорні поля, села спалені, запаскуджені замерзлим фекалієм. Тоді ще не було всюдиходів на повітряних подушках та мислячих ракет – лише стовпища брудних дизельних машин та об'їдені скелети коней, жовті смердючі кістки, а вогнемети тоді вже були – це така штука, що скидається на солдатський ранець: під великим тиском вихоплюється, струмінь вогню, і янголи смерті злітають угору, коли вибухає бензин – оранжева, з чорними підпалинами куля, наче якісь небесні сили місять це вогняне тісто.
Коли почалася Велика війна, жив у Ярополі вчений, професор Холодний Микола Сидорович. Вам, певно, надто добре відоме це ім'я, і, певно, уявляєте такого собі дідуся сухенького, наче кволий стовбурець пустельного деревця, сивого, аж замшілого, у професорській чорній краватці, такого собі мізерного чоловічка, що пісникував усе життя над своїми книжками, чи не так? Але знайте, що не було в Ярополі більшого життєлюба, ніж цей Микола Сидорович, який до самої старості задивлявся на гарненьких дівчат, а гарненьких дівчат він бачив щодня, бо викладав у медичному інституті. А що вродливий був чоловік, то годі вже й казати– татарські темні крові носив у собі, голова завжди поголена, блищики по ній гуляють рожеві, владні зморшки біля вуст, лагідні руки ченця. Ходив він, своїм звичаєм, у жилетці, вишиваній сорочці, а на піджаку, зліва, до лацкана прип'ятий був шкіряний ремінець, на якому теліпався швейцарський годинник – маленьке механічне серце, яке вицокувало хвилини, що лишилися до початку Великої війни.
Холодний займався фізіологією та порівняльною анатомією. Між іншим, він досконало володів єгипетською таємницею бальзамування трупів – варто було б вам завітати до яропільського анатомічного музею, де й досі зберігаються експонати професора Холодного. Щоразу, коли я буваю в цьому напівпідвальному приміщенні, мені здається, що стою на березі Стіксу і холодний плин цієї ріки поволі мене огортає, я поступово засинаю, втрачаю вагу, немов руйнуються сили земного тяжіння і плотських моїх бажань. Мов заворожений, вдивляюся в обличчя людей, яким дав безсмертя Холодний, їхні воскові усмішки несуть далекі поцілунки минулих літ. Треба віддати йому належне – він був геніальним конструктором усмішок, цей несамовитий яропільський професор. Також бундючністю і честолюбством відзначався наш герой з-посеред усіх тодішніх світил Ярополя: коли помер канцлер Німеччини, старий Гінденбург, з німецького посольства в Москві приїхав якийсь чоловічок у рудому фетровому капелюсі й чемно просив Холодного поїхати негайно до тієї залізної, здисциплінованої країни, аби здійснити ритуал бальзамування старечого тіла, за що професор дістав би, звичайно, винагороду у твердій валюті або чистому золоті. Та гординя чи якийсь шал впертості раптом охопив Холодного, і той навідруб відмовився брати участь у бальзамуванні Гінденбурга. І ніхто справжньої причини відмови не дошукався: громадська думка вагалася між антитевтонським настроєм, який нібито був притаманний Миколі Сидоровичу, та дрібненьким чвертьхвилинним романом, який, мовляв, поглинув на той час усі думки нашого славного професора, котрий буцімто не схотів проміняти скороминучі пестощі прекрасної молодої яропільчанки на чорні європейські швидкобіжні потяги та жалобну мідь прусських оркестрів.
Потім настали веселі часи. Гітлер сів у тепле ще крісло канцлера, він люб'язно запрошував своїх партайгеносе вмостити їхні націонал-соціалістичні сідниці на імперському оксамиті. Професор Холодний цілував солодку дівчину в затишній кімнаті десь на околиці Ярополя. В світі тоді з'явилося надто багато серйозних людей у ремінцях і з пістолетами при поясі; вони проводили безсонні ночі над різного роду паперами і "були непроникні, мов сейфи, де зберігалися мобілізаційні плани; так, високомудрі читачі мої, саме тоді польське агенство ПАТ з Варшави ощасливило світ повідомленням про те, що пани Ковальський та Малиновський сконструювали надійне бомбосховище, призначене для потреб однієї родини, у вигляді великої, плетеної з лози пляшки. Ви уявляєте, які етикетки мали з'явитися на цих милих пляшечках невдовзі – "кров чиста слов'янська". Але ще цокав годинник у лівій нагрудній кишені професорового піджака, що висів поруч з гітарою ("Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони..." – я забув сказати, що Микола Сидорович гарно співав баритоном), а дівчина, розкинувши руки, лежала на канапі і дихала легко, мов птиця у квітні. Розумієте, є дівчата як сонце або повітря: коли ти з нею, зупиняються годинники всього світу і смерть відступає од тебе, чорні круки на хвилину відлітають від твого дерева, ти вже не самотній, бо ти вже не належиш самому собі, ти розчиняєшся в ній, мов ріка, яка зустрічається з іншою рікою, і ніхто не належить самому собі, бо стукіт її серця переливається поступово в твоє тіло, стає твоїм биттям, її дихання стає твоїм диханням, її стогін стає твоїм стогоном. Але жорстоке механічне серце Миколи Сидоровича Холодного відбиває останні хвилини щастя; і заклопотані вершники та автомобілісти в шкіряних плащах та зосереджені штабники вже летять у ніч, маючи при собі пакети із секретним наказом наркома оборони С. К. Тимошенка військам Ленінградського, Прибалтійського особливого, Західного особливого, Київського особливого і Одеського військових округів про те, що 22-23 червня можливий раптовий напад німецького вермахту.
О, ця найкоротша ніч року, найкоротші сни, найкоротші обійми! Вже гудуть мотори під Перемишлем, і ще солодко сплять майбутні вдови та сироти, і вже фельдмаршал фон Браухич дивиться на годинник, і ще останній поїзд з цистернами нашої нафти, гримаючи на стрілках, перетинає кордон, посміхаються німецькі залізничники, і вже перші гарячі гільзи падають у води Бугу, і вже вищі чини служби безпеки узгоджують карти майбутніх концтаборів; і ще вранішній туман підіймається над розімлілим Ярополем, мури замку Потоцького блакитно карбуються в духмяному літньому повітрі 1941 року, баби на околицях починають доїти корів, білі молочні промені дзюркотять у новеньких відрах, парує молоко, ростуть у ньому веселі бульбашки, дихає спроквола лінива піна, повільно заповнюючи бляшаний конус.
Ще не встиг отямитися Микола Сидорович, ще не встиг навантажити в евакопоїзд обладнання кафедри і цінні експонати музею, ще не розтанув на його губах присмак поцілунків молодої яропільчанки, ще не встигли догоріти авторемонтні майстерні, а вже Яропіль сповнено ревом плямистих жовто-зелених бронетранспортерів, по горбатих вуличках міста сновигають запилюжені мотоцикли з запилюженими сірими солдатами 6-ї армії вермахту. Ось і газетка з'явилася – "Вільне яропільське слово" на жовтому папері, який зберігався для необхідних туалетних потреб у міськкомунгоспі; ось уже й оголошення по всьому місту: "Всім жидам м. Ярополя зібратися на Підзамче"; ось уже викликає до себе Миколу Сидоровича Холодного той чоловічок, що в рудому капелюсі приїздив колись із Москви, із німецького посольства. Тільки тепер на цьому чоловічкові не рудий капелюх і не смугасті штани, а чорна уніформа, срібний погон на правому плечі, і тепер цей чоловічок не виглядає, як цивільний пентюх, хоча й поводиться люб'язно, пропонує сигарети, питає про здоров'я дружини та дітей, задумливо стукотить пальцями по срібному портсигару, на якому тьмяно виблискує російська трійка – диво-коні линуть по морозяній поверхні портсигара, іній вибілює їхній шлях, іній чути в голосі чоловічка в чорній уніформі: о, пан професор Холодний повинен знати, як цінує німецька влада його заслуги перед світовою наукою, епізод з канцлером Гінденбургом вже забутий, зрештою, там – погляд задумливо зупиняється на відчиненому вікні, звідки ще доноситься сморід горілого солідолу з автомайстерень, – там розуміють, що пан професор Холодний відмовлявся не з власної ініціативи; зрештою, він теж постраждав – за брехливим наклепом недругів його ж відлучили од Великої Науки, примусили животіти на цій жалюгідній кафедрі.
Колишній працівник посольства приязно всміхається, тепер він вже не схожий на гільйотину – кумедну машину для відрубування голів, це, скоріше, людина: щира усмішка, він навіть трохи ніяково поправляє на лівому рукаві червону партійну опаску.