Марина (держе). Ото й почав ходити до мене Лаврін щовечора.
Зінько. Бодай йому ноги покорчило!..
Марина. Як він у комірчину, я зараз у сльози. Цілісіньку ніч виплачу і слова до нього не промовлю. А вчора прийшов, я пуць йому в ноги: і сякий, і такий, і довічно за тебе Бога молитиму, відкаснись від мене, бо загину!.. Він мовчав-мовчав, а далі підняв мене за плечі, посадовив поруч та й каже: "Не до пари ми одно другому — бачу! Зав'яжу тобі світ і собі завдам мороки. Знаю, кого кохаєш, переконався..."
Зінько (хутко). Ну?
Марина. А оце туж-туж його батько вернув рушники і хліб-сіль.
Зінько (радісно). Та невже?
Марина. Єй-богу!
Зінько (обійма її). Ах ти ж ідолка!..
Вустя (біля вікна). Осьдечки й батько приїхали!
Зінько. Та невже?
Всі хутко виходять. ЯВА 5
Варка, Демко. Вустя і Зінько, а потім малі діти. Варка вбіга в хату, хапає з полиці хліб і сіль і стає на порозі.
Д е м к о (при часах, з ланцюжком через шию і в городській одежі). Здрастуй, Варваро Назаровно! Здрастуй, супруго моя любезна! Чи пізнаєш? (Цілується.) А ви, дітвора, підходьте по черзі. Не разом...
Зінько. Здрастуйте, тату!
Демко. Доки що, кажи вже хоч і тату, а як трохи образую тебе, тоді казатимеш інакше!.. Цілуй спершу в руку, а потім в губи. (Цілується.)
Вустя. І мені так?
Демко. Авжеж. Такий порадок у людей образованих. (Цілується з усіма.) Я вас хутко образую, бо бачив усякі образования своїми очима. От дивіться на мене, хіба я таким відсіля поїхав? Образованія — це штука немеглена.
Демко. Зоставив за малчика при лавці, у того купця, де покійні брат, Андрей Васильович, прикажчикували; стривайте, чи заводив я часи? (Вийма часи і ключик.)
Варка, Що воно таке?
Демко. Часи. От настановляй вухо. (Підставля їй часи до вуха.) Чуєш?
Варка. Щось дзенька і цикаї Вустя. Ану, й я, тату, послухаю.
Демко дає їй слухати. Пхі, чудасія. Дзень-дзень!
Демко. То-то, що дзень-дзень. По оцій вигадці сонце ходе. У яку добу закортіло, глянь на неї і знаєш, чи вже обідня доба, чи вечірня...
З і н ь к о. Я бачив у якономичеського машинистого такі, він дав за них аж сім рублів. Тільки ті білі, а ці жовті.
Демко, Бо це золоті.
Всі. Невже золоті?
Демко. Вони з оцим ланцюжком коштують більш, як сто карбованців...
Всі. Сто карбованців?!
Демко. Це покійного брата, Андрія Васильовича, царство їм небесне.
Варка. Вічний покій його душеньці!
Демко. А на, Варко, ключика та заведи. Варка. Я не вмію.
Демко. От бачиш. Стало бить, треба тебе ще образову-вати.
Варка. Та вже образовуй!
Демко. Ох, буде мені мороки з вами, бачу вже, що буде! Ось як вони заводються. (Почина заводити.) Еге, вони вже заведені! А як не заведені, то як крутнеш ключиком, то там всередині зараз щось і дирчить!
Зінько. А який тепер час, чи буде вже двадцять п'ятий?
Демко (дивиться). От, ніяк ще не завчу, чи оця стрілка показує час, чи оця? Якщо оця, так буде час одинадцятий, а як оця, так четвертий. Одначе забалакався з вами та й забув про хуру. Треба ж коняку випрягти та позносити все з воза.
Варка. Хіба ж то наша коняка?
Д е м к о. А то ж чия? Купив у городі.
З і н ь к о. Ловка коняка! Ще краща, як у Конаша.
В у с т я. Ходімо, мамо, та позносимо все!
Демко. Стривайте! Ви ще там що-небудь поламаєте. Ось який пора док зробимо: Зінько нехай коняку випряга, мати буде установляти, а я з Вустею вноситиму. А ви, дрібнота, геть з хати! (Пішов.)
В а р к а (сама). Дивлюсь на свого чоловіка і не надивуюся, зовсім неначе не Демко, а якийсь підпанок або купець! Як оглянусь навкруги себе, то мені аж ніби ніяково з ним поруч і сісти.
ЯВА 6
Демко і Вустя несуть диван.
Демко. Потихеньку-потихеньку, щоб не зачепити за одвірок; станови отут його посередині. Це зветься одивань.
Ставляють.
Вустя. Я бачила у посесорів таке сідало, як ходила мазати горниці.
Демко (сів на дивані). Садовись, Варко, і ти, Вусте, садовись. Це не на чуже сідаєте, а на своє,— привчайтесь, бо це штука немеглена.
Варка (сіла). Ач, вгинається.
Вустя (сіла і гецає). Неначе на гойдалці.
Демко. Ну, ходім, Вусте, за другими ділами. (Пішли.)
Варка. Добре панам, що вони раз у раз сидять на такому мнякому та їдять пундики...
ЯВА 7
Демко (несе крісло і круглого столика). А тепер, Варко, сядь на оце і обіпрись ліктями на оці бильця. (Ставляє крісло і столик.)
Варка (сіда). Як ловко! А столичок який, неначе коржшс кругленький.
Вустя (вносить два стула). Тату, навіщо отут, де сідати, та все дірочки? (Ставля стула.)
Демко. Це майстер так примадикував, а задля чого, т* вже й я не розберу. (Пішов з Вустею.)
Варка. Оце ж у свахи Конашихи аж зуби скрипітимуть від заздрості. Навіщо цей столичок, що на йому можна робити? Хіба закришку у борщ кришить? І повидумують же!
ЯВА 8
Демко і Вустя вносять скриню.
Демко. А це скриня братова, з одежею. (Ставлять під стіну.) А ось всякі лікарствія, що брат гоїлися, і мазі усякі. (Виймає скільки пляшечок і баночок з кишень і ставляє на миснику. Пішов з Вустею.)
Варка. От до речі і лікарствія привіз. (Роздивляється.) Треба буде Зінькові дати. Ось у цій пляшечці багато, якась жовтенька водичка. Може, це з Почаєва або з Печер? (Куштує і спльовує.) Щось недобре!
ЯВА 9
Демко (вносить дві лампи). Оцю лампію на цей столик, а цю можна й на мисник постановити. Згодом купимо і другого столика. (Ставляє ще пляшечки на мисник.)
Варка, Бач, до чого цей столик!
Вустя (несе мідні підсвічники). Мамо, дивіться, які цяцьковані підсвічники! (Показує Варці.) Коли б ви бачили, мамо, що людей поналазило у двір та дітвори, аж тини вгинаються.
Знадвору люде тиснуться у вікна.
Зінько (вносить ящик). А тут що таке?
Демко. Усяка посуда: стакани, тарілки, чашочки. Всяка там немеглена провизія. (Пішов.) ,
Зінько. Там ще ящиків сила. (Пішов.)
Вустя. Спитайте, мамочко, татка, чи вони привезли мені подмостона та ботики?
Варка. Тадже ж побачимо, як привіз, то й віддасть. А свахи Конашихи меж людьми нема?
Вустя. Ні, ще нема. (Пішла.)
Демко (з самоваром). А оце тобі, жінко, самуварь. Я тобі покажу, як його настановляють,— штука! А знаєш, як та юшка зветься, що з оції штуки п'ють?
Зінько (вносить ящики). Чай!
Демко. А ти ж почім знаєш?
Зінько. Колись возив до станового пакета, так становий звелів дати мені аж два стакани: таке солодке та гаряче, тільки що наїдку ніякого.
Демко. Бачу, що ти вже трохи і образований. А настановлять самуваря вмієш?
Зінько. Роздивлюсь, то й доберу способу. (Пішов.)
Вустя (вносить вузол, з котрого випада лимон). А це що таке: яблучко чи груша?
Демко. Палцин.
В у с т я (підійма). Його можна їсти? Демко. Можна. Візьми і собі, Варко.
Бере Варка з вузла лимон. ЯВА 10
ТІ ж і Конаш з Конашихою.
Конаш. З приїздом, сваток, поздоровляєм! Демко. Та що з того?
Конаш. Значить, слава Богу, що все благополучно. Демко. А далі що?
Конаш. Позвольте за ручку почоломкаться. (Простяга руку)
Демко. Навіщо?
Конаш. Чудной чалаєк! Такой порадок. Конашиха (входить). Здрастуйте, свате, здрастуйте, свахо! (Іде до Варки цілуватись.)
Варка (одвертається). Вимийте перш губи!
Конашиха здивувалась. 4
Конаш. Ви як же це з нами?
Демко. Як хочу, так і поводжуся. А хто мене може повчати? Чи не ти?
Конашиха. Я принесла вам, свахо, чотири повісма прядива, що колись позичала...
Варка. На бісового батька тепер воно мені?
Конаш. Я, Дементій, приніс вам довжок: руб двадцять чотири копійки.
Демко. Дарую вам!
Конашиха. Хороше ж ви нас вітаєте!
Конаш. Єжели даруєте, так благодаримо. Одначе гніватись на свата не стоїть. (Сідає на скриню.) Сідай, жінко!
Конашиха с ід а поруч.
Демко. Здрастуйте вам! Ви чого ж це розсілися? Я вас прохав садовиться чи жона моя?
Конаш. А ловка скриня! Чуєш, жінко, як сват так і далі дурітимуть, то хутко процвиндрять братове добро, тоді ми купимо у них оцю скриньку.
Демко. Не діждете! Чого ви розсілися? Я вас питаю чи кого?
Конаші мовчать.
Це що ж за порадки?
Конаш. Бундючтесь, свате, пишайтесь, а ми подивимся!.. Ану покажіть ще який хвокус-покус!..
Демко. Це, це... Та що ж це таке?
Конаш (до Вусті та до Варки). А ви чого з лимонами держитесь?
Демко. Які алимони, то пальцини!
Конаш. Я, може, скольки сотен, у Турції как бул, там на Балканах 5, переїв апилцинів, так мені не знать? Це лимони.
Демко. Та що він мені баки забива? Я сам їх у городі купив у лавці, аж два десятки купив. Я більш десятка їх з'їв у Києві, у купців.
Конаш. Може, у купців ви і апалцини їли, а це тошно што лимони.
Демко. Не вір, Варко. Облупи лушпиння та й їж! їж і ти, Вусте!
Варка (куштує). Ой, яке кисле. В у с т я. Аж губи стягує!
Демко (дражнить). "Губи стягує!" Що то, як воно не-образоване. Дай мені, я з'їм.
Варка і Вустя віддають йому, він почина їсти. Справді, неначе не палцин.
Конаш (регоче). Годуйтеся, свате, на здоров'ячко!
Демко. Це, стало бить, мене лавушник обдурив?
Вустя. Піду рота виполощу! (Пішла.)
Конаш. Чого ж обдурив? Тепер будете чай пить з лимонами. Позичте й нам з півдесятка.
Зінько /на порозі). Татуі Що то було у скляній банці? Я баньку упустив, вона розбилася, а діти як накинулись, геть все поїли.
Демко. Чи не капосні? То глецерина. Конаш. Глецерина маїть сладость...
ЯВА 11
Ті ж і Вареник.
Вареник. Вторично моє поштеніє!
Демко. Знаєш, куди йди з своїм поштенієм? і
Вареник. Сміхотвор ви, Дементій Васильович! Зараз були приятелі, а тепер знов гордуєте?
Демко. Я який є, таким і буду, а ти... Це й ти сів? Та ти хто такий, який на тобі чин? (Показує на Конаша.) То хоч ундерхвицер, він на войиі страждався, а ти хто?
Вареник. Ая хіба мало страждав з вами та повчав вас, щоб якнайкраще? Що ж ви тепер так вже дуже соблюдаете свою гордость проти мене?
Демко. Ви всі мене мали колись за дурня, так тепер вже те минулося, пролетіло ген-ген, відсіля його й не видко вже!.. Розумієте? Минулося!
К о н а ш. Либонь, саме приступа?
Демко. Га? Що ти ундерхвицер, а ти лавушник, так це мені має бути приятність з вами? Нікоторої! Ані соб, ані цабе! Ідіть геть з хати! Я зараз ляжу спочивать, бо всі образовані люде, як приїдуть додому, зараз лягають спочивать. Та чи мені вас коцюбою, чи макогоном гнать?
Конаш. Ну, жінко, і справді вже ми нагостювались у свата, пора й додому.
Вареник.