Зерно і полова

Марко Кропивницький

Сторінка 6 з 7
Мушу тобі признатись... Спало мені на думку неабияке питаннє і ніяк не відкасну його від своєї душі.
Йосип. Що ж таке?
Хвилимон. Як ото Митька образив Килину і я пішов з нею від гурту, так вона всю дорогу промовляла: "Так мені і слід!.." Почав допитувати її, так вона одповіла: "Я,— каже,— цілком заслужила таке прізвище..." Довів її до хати, почав прохати, щоб розказала мені — не згодилась; прохав хоч хвилину посидіти o— не вмовив. Думав, може, після вечері вийде — не вийшла! Світло погасили, а я все дожидав, дожидав мало не до півночі — не діждався... І знов цікавить мене те, що чого то вчора прикажчик був у Данила в хаті?
Йосип. Невже? Килина б то впала йому в око?
Хвилимон. Не знаю... Сьогодня Килина ходила З Тетяною до прикажчиків. Тетяна сама вернулася, я її перестрів, спитав про Килину. Вона одмовила, що нібито Килина зосталась мірку здіймати з прикажчиці — на кохту, чи що... Що воно рипнуло дверима?

Чутно гомін Данила і Тетяни. Се Данило та Тетяна.

Пішли за вугол. Вже смеркає.

Згодом Йосип пішов, а Хвилимон зостався за причілком.

ЯВА 2

Виходять Данило і Тетяна.

Данило. Се було б розчудесне діло, коли б Килину умовити.
Тетяна. А я не вірю прикажчикові.
Данило. Так я ж тобі кажу: посадовив мене на канапці, тричі перехрестився, потім зняв окопу і поцілував. "От,— каже,— присягаюсь тобі святим хрестом перед оконою, що возлюбив її більш своєї душі, і коли б,— каже,— моя жінка померла, зараз би повінчався з нею..." Жінка його на той мент вийшла на свіже повітрє, на піддашок: ледве-ледве дибає. Що вона помре, то се певно, знахарки давно вже нанюхали, що від неї землею тхне...
Тетяна. Як собі хочеш, а я не візьмусь умовляти Килину...
Хвилимон (наслухує). Куди умовляти, до чого?..
Тетяна. Я вбачаю у тім гріх, та ще й великий гріх!..
Хвилимон. Що таке?
Данило. Який же то гріх? Якби він був удівець... А тут доводиться дожидати, доки помре.
Тетяна. А як не скоро помре?
Данило. Скоро не скоро, а мусить померти... Ти подумай, яка вигода. "Нехай тільки,— каже,-вона згодиться до мене за полюбовницю, дам тобі пару волів на вибір, дам корову". Подумай: пару волів! Тоді у нас свій плуг буде.
Тетяна. Конешне, мати свій плуг — велике діло!..
Данило. Одну корову маємо, а то буде дві.
Тетяна. Та звісно... Але краще говори ти з нею, вона тобі небога, а не мені... Я і не насмію і не вмію умовляти.
Данило. Щоб баба та не вміла? На те ви й баби, щоб памороки людям заморочувати!..
Тетяна. Ні, я того не вмію.
Данило. Ти ж бачила, що я почав з нею розмову, так вона порскає... і зараз з хати втекла... Куди вона пішла?
Тетяна. А хто її зна.
Данило. Піди до Ганнущенків, певно, вона там. Поклич її. Такий случай та щоб ним знехтувати, хіба ж можна?
Тетяна. Чи корову з телям дасть, чи, може, ялову?
Данило. Авжеж, з телям. Та хіба ж ото і всього? Він і грошей дасть і хліба дасть... Розохотився так до Килини, що хоч візьми і виверни йому всі кишені: горить, аж пала!.. Як говоре, то неначе у грудях у нього аж клекотить!.. Піди лиш за Килиною.
Тетяна. Та піду... але вговоряти не втямлю і як... Звісно, хто б не схотів пару волів та ще й корову? (Пішла).
Хвилимон (підходить до Данила). Добривечір!
Данило. Та положим... А що скажеш?
Хвилимон. Ви що ж отеє затіваєте?
Данило. А що таке?
Хвилимон. Кажуть, що підслухати взагалі погано... Се правда. Але підслухати злодія, котрий наважається людину обікрасти, чи грабителя або душогуба, то таке підслуханнє не буде ганебне...
Данило. Про віщо ти варнякаєш, я щось не втямлю?..
Хвилимон. Що це ви хочете заподіяти вашій небозі?
Данило. А тобі яке діло?
Хвилимон. Діло честі, моє діло людське!..
Данило. Іди краще звідси, бо се діло не твоєї парахвії!..
Хвилимон. Не піду. Ви можете вигнати мене з своєї хати, з подвір'я; а з вулиці не проженете, доки ви не соцький і не урядник...
Данило. Одійди, доки я не взяв ломаки в руки!..
Хвилимон. А хіба у мене нема рук? Ви візьмете одну ломаку, а я другу.
Данило. То це я мушу на ґвалт гукати, чи що, щоб тебе здихатись? Чого лізеш в вічі?
Хвилимон. Я не лізу! І вам совітую не підступати ближч до мене, бо в мене руки не зв'язані!..

ЯВА З

Тетяна і Килина.

Данило. Се напасть якась!..
Килина (чоломкається з Хвилимоном). Сваритесь?
Хвилимон. Ваш дядько мало не на бійку йде.
Данило. Ходім, небого, в хату, діло є.
Килина. Ви, дядьку, про те ж хочете балакати?
Данило. А там почуєш!.. (До Хвилимона). Слухай. Як тільки ти заглянеш у вікно або підійдеш підслухати, єй-єй, так і шпортону рогачем в вічі!.. (Пішов).
Хвилимон. Се щось лихе затівається!.. Нічого роздумувати і відкладати діло надалі!.. Піду і скажу все батькові: вони намагались, щоб я оженився, от і ввольню їх волю. (Пішов).

ЯВА 4

Лукія і Текля. Смеркає.

Лукія. Бач, я вгадала, де Хвилимон! То ж він пішов, авжеж, він!.. Невже і тепер він не відкаснеться від Килини?
Текля. Виходить, що я правду казала, що ти закохана в Хвилимона.
Лукія. Що ж, нехай і правда буде!.. Скільки намагалася відвернути від нього серце — несила моя; наважилась покохати Митьку...
Текля. Найшла кого кохати! Вже його потарабанили кудись...
Лукія. Все ж таки він приятний... так хороше говорить по-городському...
Текля. Ну вже й хороше!.. Та, може, Хвилимон і не закоханий в Килині? Може, і він тебе дратує та вивіря. А стривай. Чи Килина в хаті? (Заглядає у вікно. Крізь вікно висовується рогач і б'є Теклю). Ой!..
Данило (кричить). А що, підслухав?
Текля. Ой боженьку!.. Геть розбив око!.. (Затуляє вид руками).
Лукія. Певно, Данило п'яний або сказився!.. Тікаймо!..

Хутко побігли.

ЯВА 5

Килина, Данило і Тетяна.

Килина. Скоріш світ за очі піду, ніж пристану на вашу пораду.
Данило. Іди, іди!.. І не знай, і забудь, що в тебе є дядько!..
Килина. Я волію краще не знати роду-племені, ніж знати такого дядька.
Данило. Так геть же з очей моїх зараз! Під три чорти!..
Тетяна. Куди ж вона піде проти ночі?
Данило. Мовчи ти, преподобниця!..
Килина. Не турбуйтесь, дядино, знайду притулок. (Данилові). Запродали мою матір волосному писареві, котрий покинув її, як завагоніла, а потім вигнали її з рідної хати... Куди їй було подітись з малою дитиною та з соромом? Пішла в город, нанялась до пана за... полюбовницю... Тоді ви почали одвідувати матір та брати щоразу податки і з пана, і з матері...
Мати передавала вам одними грішми більш як двісті карбованців...
Данило. Брешеш ти, паскудо!..
Килина. Чого доброго, й забожитесь?
Тетяна. Що брав у Марфи гроші, то брав; не знаю, чи побагато?..
Данило. Як візьму я отеє кілка в руки, то так оддубасю вас обох!..
Килина. Що ж, бийте! Запродали сестру, а небогу вбийте!..
Данило. Та я тобі, стерво собаче!.. (Кидається до неї).

ЯВА 6

Хвилимон.

Хвилимон (заступив дорогу Данилові). Ні, бить не дам!
Данило. Ти не даси?
Хвилимон. Не дам!
Данило. Ти звідки такий заступник? Та ще й з ломакою?
Хвилимон. Ви наважались мене почастувати ломакою, так я собі взяв задля оборони.
Данило (до Килини). Щоб і духу твого більш не смерділо в моїй хаті, чуєш? (Пішов в кату, за ним Тетяна).
Килина. Отак у дядька погостювала!..
Хвилимон. Заспокойтесь, будь ласка!..
Килина. Он які бувають дядьки!..
Хвилимон. Іноді й батьки такі бувають або ще й гірші.
Килина. Навряд чи гіршого здибаєш...
Хвилимон. Сядьмо ось там. О!.. Заспокойтеся ж, пожалуста.

Сідають на колодках.

Послухайте, що я вам казатиму... Слухатимете?
Килина. Кажіть... Не знаю, чи втямлю щонебудь... Серце як не розірветься, думки вогнем палають!..
Хвилимон. Коли хочете, я й підожду!..
Килина. Ні... кажіть...
Хвилимон. Гомоніли ми з вами до сього разу про всяку всячину, більш про людське, ніж про своє... Недавно ми познайомились, а вбачається, неначе ми давно-давно знайомі,— чи правда?
Килина (киває головою). Так.
Хвилимон. Давайте ж поговоримо по душі про своє власне, чи згодні?
Килина. Гаразд... я слухатиму...
Хвилимон. Не розмовлятиму обиняками, бо і не вмію по-такому... почну напрямки. Не знаю, як я вам, а ви мені цілком припали до душі... Зараз я і з батьком про се ж перегомонів...
Килина. Вам мене не можна кохати!..
Хвилимон (здивовано). Як-то не можна? Що то означа: "Не можна?" Хіба коханнє в залежності від нашої волі?
Килина. Бо я вам не до пари...
Хвилимон. Як не до пари? Чому не до пари?
Килина. Не слід вам мене кохати!..
Хвилимон. Се щось незрозуміле!.. "Не до пари"!.. "Не слід"!.. Може, ви хотіли сказати, що я не рівня вам?
Килина. Я вам сказала так, як повинна була сказати... Шукайте собі дівчину, котра б варт була вас.
Хвилимон. Я шукав довго і знайшов вас! Ви заволоділи всією моєю істотою, всім моїм серцем, всіма думками, якої ж мені ще від вас вартості треба?.. Сієї вашої розмови моє серце не розуміє!..
Килина (з криком). Ох, які ж муки, які нестерпучі муки!.. (Починає ридати).
Хвилимон. Килю, голубонько моя!.. Я вас кохаю більш всього на світі!.. Я вас кохаю такою, яка ви є зараз!.. Що мені до вашого минулого?.. Що ви зросли в городі, що служили там?.. Так що ж? Нужденні люде повині служити, повинні здобувати собі шматок хліба, повинні заробляти,— хіба то сором?
Килина. Але як заробляти?
Хвилимон. Грудиною та печінкою!.. Аби душа була не забруджена!..
Килина. Душа?.. Душа!.. Душа моя забруджена!..
Хвилимон. Що? Що таке? Не вірю!..
Килина. Я така і є, якою мене ославив Митька!..
Хвилимон. Як?!
Килина. Я розкажу вам все як на духу... я мушу розказати вам все, бо се мій останній мент, остання хвиля!.. Бо і я... Бо ви мені тепер найдорожчі в світі!.. (Починає ридати, потім потроху стихає). Гляньте мені в вічі... Я хочу в них побачити мій присуд... (По паузі). Чули ви, що мати моя жила за полюбовницю у одного пана?..
Хвилимон. Яке мені діло до того?
Килина. Пан був дуже добрий, але він раптом помер, і нам дуже тяжко було жити; нас вигнали і все одняли... Мати почала пити, а потім мене запродала, запродала вдвох з якоюсь зводницею; вони мене чимсь підпоїли, і я ошаліла і не втямила, що зо мною скоїлось... Коли прокинулась в чужій кімнаті, очумалась в чужім ліжку, тоді тільки все зрозуміла... Він спершу вговоряв мене, потім почав лякати, що вб'є мене і вихопив з кишені револьвера... Продержав він мене до ночі і, як стемніло зовсім, тоді випустив на вулицю... Коли замкнулись за мною двері, я хутко побігла.
1 2 3 4 5 6 7