Іван. А так: бреду горем, мов тим морем, і враг його зна, коли перебреду. Та про мене довга пісня: багато говорить, та нема чого слухать. Стривай, стривай, дай я на тебе подивлюсь! Е, братухо, та й змарнів, неначе після пропасниці!
Семен. Чужа сторона — не рідна мати.
Іван. Що й говорить! А тут Одарка за тобою так вбивалась, що й… Часом почнеш її розважать, то ще й гірш! Чорти його батька знає, коли б мене так дівчина любила… Що ж, далеко був?
Семен. Та занесло мене аж у Басарабію!
Іван. Еге, близенький світ! Багато заробив?
Семен. Вісімдесят приніс!
Іван. Ого! Та в Одарки з півсотні на схові.
Семен. А ти ж почім знаєш?
Іван. Аякже, хвалилась, що дав заховати.
Семен. Що ж у вас тут нового?
Іван. Багато нового! Земельне прибавили та ще на якусь школу!… Здирство, брат, таке, що й!… Перед різдвом, кажуть, знов некрутчина. Гаврила Куксенка у острог посадовили за те, що вкрав курку у шинкаря!… Та цур йому з такою новиною! Ходімо, там хлопці зібрались на раду.
Семен. На яку раду?
Іван. Березу на цю зиму обібрати. Та он же й вони йдуть сюди. Он і Омелько, і Савка! (Гука). Гов-гов!…
Парубки за лаштунками одгукуються.
Ява 5
Омелько і другі парубки.
Омелько. Як собі хочете, панове товариство, а я не можу; зберіть собі кого другого; я й так за дві зими прийняв муки.
1-й парубок. Велика мука! Може, ти ремствуєш на кого з нас? Може, тебе хто зобидив, так скажи.
Усі. Семен!… На ж тобі!… Здоров! Чи давно прийшов? Як поживаєш?
Семен. Спасибі, братове! Як вас господь милує? (Цілується з деякими).
Іван. Що ж, обібрали березу?
2-й парубок. Та он Омелько єрепениться! Іван. Я ж казав, що без мене ладу не буде! Хлопці, хто за Омелька, обізвись!
Голоси. Я! Я! Я!
Іван. Бач, Омельку, усі тебе бажають; чого ж ти брикаєшся, мов той невук?
Омелько (показує на Семена). Ось вам береза! І розумний, і дотепний!
Деякі парубки. Молодий ще дуже! Хоч і повно в його голові розуму, так глевкий же ще той розум,— нехай зачерствіє!…
Омелько (чуха потилицю). Не хотілось би мені… Ну, та нехай вже буде ваша зверху. Хто за мене, ставай управоруч!
(Скільки парубків переходять.)
Іван (став на, півдорозі). А я, братове, ні сюди ні туди. Якщо Омелько поставить могоричу, то й я за нього.
З хати виходить Микита.
Іван (ніби не бачить Микиту). Адже ж Микитин батько всіх людей могоричив, щоб його обібрали за старшину.
Микита. А ти ж бачив?
Іван (здіймає картуза). І ви тут? Я хоч не бачив, та чув.
Микита. Гляди, щоб часом тобі не позакладало!
Іван (глузуючи). За що ж ви гніваєтесь на мене, паничу? Звиніть, будь ласка, мені вже цей раз, а то все так буде!
Регіт.
Голоси. Та годі тобі, Іване, перестань!
Іван. А, що-бо ви за народ такий. Тільки що вступив у речі з паничем, а ви вже й почали гримати.
Микита. Яз таким дурнем і говорить не хочу!
Іван. А звісно! Бо ви ж високого коліна: ваш батько вкупі з хортами лизав панські тарілки! Що ж, Омельку, купиш могоричу?
Голоси. Годі-бо тобі теревені правити!
Іван. І-і, лихо, не дадуть і поторгуватись. Ну, нехай стара в'язне! (Перейшов).
2-й парубок (переходячи). І я туди, де більш!
3-й парубок (теж). У гурті й каша смачніш!
4-й парубок. Куди кобила, туди й лоша!
5-й парубок. Що громаді, те й бабі!
6-й парубок. Гуртом і батька добре бить!
7-й парубок. Слухайте, хлопці, я ще вам торік казав, щоб Соломію прогнати з нашої кумпанії, бо вона в городі зовсім ошаліла.
Іван. Стало буть, перевчилась на один бік.
7-й парубок. Іноді таке неподобне сплеще, що й парубкові соромно слухати, не те що дівці. Там як розпусте губу, так і не вговтаєш її!
6-й парубок. Так, так, вона таки любить скороминку.
Омелько. Та ну-бо, не перебивай!
7-й парубок. Тепер же знов кажу вам, що як вона буде ходить на наші вечорниці, то я вам не товариш.
Микита. А я хочу, щоб вона ходила!
Омелько. Мало б чого ти не схотів!
7-й парубок. От спарувать би її з Микитою,— була б пара!
Микита. А чому ж не з тобою?
7-й парубок (сміючись). Бо ви обоє панського кодла: твій батько з лакизів, а її з поварів!…
Іван. От якби їх, братця, й справді спарувать, якраз на те б вийшло, що "чорт сім пар черевиків стоптав, доки докупи зібрав".
Микита (згорда). Ну, нехай би вже хто путній говорив, а то…
Іван. А то що? Ну-ну! Чого ж ти замовк?
Омелько. Та перестань вже! (До парубків). Я так, братця, думаю, що Соломія не так-то й винувата. Але ж громада — великий чоловік. Ну, одкликайтесь, хто не хоче, щоб вона була в нашій кумпанії.
Голоси. Я! Я! Я! Всі не хочуть!
Омелько. Що ж, Микито, бачиш, тільки ти один за Соломію.
Микита. Тьфу на ваші порядки! (Пішов).
Омелько. Ой не плюй, Микито!
Іван. Знаєш, куди плюнь?
Голоси. Не зачіпайте його, хай собі йде!
Іван. Що ж він тут розплювався!… Я не подивлюсь на нього, що він панич!
Голоси. Та цур йому!
Омелько. Та й то правда!. Не зачіпай дурного, то й свого розуму не пощербиш! Слухайте ж сюди, панове товариство! Не хотілося мені, дуже не хотілося бути за березу; ну, та коли вже ваша воля, то мушу послужити. Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному й поважному парубоцтву, так як гуляли наші діди й батьки… Хазяйку на вечорницях поважать і шанувать, як матір, з дівчатами обіходитись з повагою; та не забувать, братця, що чесна дівчина — то є краса і честь усього села.
Всі. Так! Так!
Іван. Ну, вже Омелько що скаже, то так, неначе дратвою пристрочить.
Семен. Не піде з позикою за розумом!
Омелько. Тепера вскладчину та покропимо вечорниці. Семене, ти будеш за міхоношу; настановляй бриля. (Кида у бриль Семенові срібні гроші). А ти, Гнате, збігай за музиками та й дівчатам дай звістку.
3-й парубок. Та це я знов за попихача?
Омелько. Бо ти ж молодший над усіх.
Парубки скидають Семенові гроші.
Іван (виверта кишені). Де ж це мої гроші? Де ж це вони у бісового батька поділись? От тобі й на! Калавур! Обікрали… Е, ні, брешу, постривай, осьдечки вони! О, коли б же не розсипати!… На тобі, Семене, червінця!
Семен. Та це ж шаг, та ще й щербатий!
Іван. Щербатий? Тю! Така його й мати щербата була. Бери, коли дають! Знаєш, братику: з голого, як з святого!
Омелько. Тепер починай пісні — звеселимо вулицю!
Голоси. Ану, гей, почнемо "Чумака"! Зачинай хто!…
Гуляв чумак на риночку,
Та пив чумак горілочку:
Пропив воли, пропив вози,
Пропив ярма, ще й занози
Все своє добро! (двічі)
Прокинувся чумак вранці
Та полапав у карманці
Всі кишені вивертає,
Аж там грошей вже й чорт має ті вічі
Нічим похмелитись! (двічі)
Ой піду я до шинкарки:
"Всип, шинкарко, хоч з півкварти!"
Шинкарочка к чорту дметься,
Ще й з чумаченька сміється,
Дід що гіркий п'яниця! (двічі)
Скинув чумак жупанину:
"Всип, шинкарко, четвертину!"
"Ой не всиплю четвертину,
Здобудь грошей хоч з полтину,
Двічі тоді пий-гуляй!" (двічі)
Вийшов чумак на могилу,
Станув, глянув у долину:
Стоять воли, стоять вози,
Висять ярма, ще й занози —
Не моє добро!… (двічі)
От піду я у Молдаву,
Там сім рік я погорюю;
Ой сім рік я погорюю,
Воли й вози покупую —
Вп'ять буду чумак! (двічі)
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і усяке збіжжя.
Ява 1
Микита сидить за столом і луза насіння; Маруся з деркачем в руці, Морозиха сидить на полу.
Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як-от співають про ту удову, що "сім день печі не топила, сіней, хати не мела…".
Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться.
Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я замету між кочерги! (Зупинилась проти Микити і з жартом говорить). А ти, парубче, не сміти по хаті, а то я тебе ось цим деркачем по губах!
Микита (дає їй лушпиння). На викинь!
Маруся. І сам викинеш, не великий пан. І-і, розлущився!
Микита. Відчепись ти від мене.
Ява 2
Ті ж і Одарка.
Одарка. Добривечір!
Маруся (швидко). Сестривечір, добрички, чи не телячили ви моїх бачатків? — Аякже, телячили, телячили: задрали лози та й побігли у хвіст". Яким це вас вітром сюди занесло?
Одарка. Таким же, як і вас. Здрастуйте, тітко! Чи ви ще живенькі-здоровенькі? (Кладе хліб на стіл).
Морозиха. Здорова, здорова, дівонько! Як тебе господь милує?
Одарка. Спасибі господеві милосердному! Бабуся вам кланяються.
Морозиха. Спасибі, спасибі!
Маруся (тихо до Одарки). Що, вже бачилась?
Одарка (соромлячись). З ким?
Маруся. Ач, ще й питає!
Микита (наслухав). Так і вилетіла йому назустріч!
Морозиха. Хто? Кому назустріч?
Микита (регоче). То ми балакаємо про Одарчиного мидруса.
Одарка. Просимо вас, не смійтеся з нас: ми об тім не споримо, що вас не стоїмо; ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже!…
Маруся. Он як відчитала!
Микита (удає з себе спокійного). Говорила покійна до самісінької смерті, та все чорт батька зна що!
Одарка. Адже я з тобою не балакаю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз казала: не зачіпай мене!
Маруся (регоче). Закуси, Микито, чим бог послав!
Микита (до Марусі). А тобі зась, коли не до тебе річ. (До Одарки). Так кажеш: ‹Не зачіпай мене!" Ач, яка велика парсона!
Жіночий голос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сюди на часинку.
Маруся (зазира у вікно). А кого вам треба? (Придивляється). Та це Сидориха! Це до вас, тітко!
Морозиха. До мене? Чого б то їй?
Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже, либонь, з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає, чи скоро її чоловік повернеться з наймів.
Морозиха. Ну вже хай вибача: проти неділі я й карт у руки не візьму. (Пішла).
Маруся (сміючись). Слухай, Одарко! А ти багато ворожок одвідала, доки діждалася Семена? (Скинула оком на Микиту).
Одарка. Не лічила!
Маруся (чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в мішане приписалися?… (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?… Треба піти та й собі повчитись; бо, либонь, незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати… (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).
Микита (встає і довго ходить по хаті. Балакає ніби про себе). Парсона, настояща парсона!
Одарка (не дивиться у вічі). Яка є, такою вже й зостанусь!…
Микита. Пава, панянка…
Одарка. Куди ж нам до вас рівнятись? Ми за вами й не потрапимо!… То ти з себе удаєш панича, а ми люди прості…
Микита.