Сiрими своїми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiєм.
— I далеко до цих хозарiв? — запитує вiн. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на хмару.
— Оцим полем, — повiльно говорить вiн, — треба їхати повний круг мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка.
— А далi, далi?
— За Iтилем-рiкою, — веде далi Асмус, — буде Джурджанське, а як по-нашому — Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики — Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген — хинцi...
Асмус примружує очi, пригадує.
— А в полуденних землях, он там, — показує вiн рукою, — за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва...
— I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтхає.
— Свiт великий, княжичу мiй, — каже вiн, — i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю i люблю...
Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.
Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв її тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'ї i перший шматок подав княжичевi.
Це була дуже добра вечеря — м'ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Києва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своїх крилах у далину й майбутнє.
У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, — вiчна, здавалося, i все ж неповторна.
Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле — пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.
Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своїми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.
У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам'яної постатi богатиря на могилi.
— От i стемнiло, — стиха говорив вiн. — Нiч... Чуєш, княжичу, як пливе земля?
— Куди?
— Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.
— А вгорi що над нами?
Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.
— Небо — також окiян, зорi — свiчада богiв, — долiтав його голос. — Там, далеко-далеко, є острiв Буян з алатир-каменю, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв... Там, — вiн показав на схiдну частину неба, — буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, — вiн показав на захiд, — чорний окiян, куди на нiч зникає сонце, а вдень ховаються зорi...
— А люди?
— У кожної людини є своя доля, призначена Перу-ном. Є доля щаслива, є нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi...
— Чому?
— Ми — вої, княжичу, захищаємо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирiї. Хiба це не щастя?
Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чує вiн голос не Асмуса, а кам'яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоїть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину.
— Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг — багато мiсця має в ньому Русь. Але є в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й ромеї, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закриває сонце...
Святослав пiдводиться на лiктi, схиляє голову до Асмуса.
— Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.
Асмус вiдповiдає не одразу.
— Був час, — говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, — i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з'являвся перед нами. Варяги до нас потикались — били їх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно.
— Воєвода Свенелд також варяг, Асмусе!
— Так, княжичу, Свенелд — варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi варяги. Київ-город i вся ця земля, — вiн обводить рукою навкруг, — це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки — розбили, чорнi клобуки — розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари — показали i їм меч, пробували напитись води з Днiпра обри — погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд... Многих ворогiв мала Русь — i всiх побиваша. Били їх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Iгор i велике множество людей наших.
Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоїть, дивиться вдалину. Схоплюється i вiн, стає поруч iз вуєм, дивиться на схiд... I ще помiчає Святослав, що Асмус бере його руку, тисне її своєю гарячою правицею.
— Вiчна пам'ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! — натхненно каже Асмус.
— Вiчна пам'ять! — промовляє за ним Святослав. I якесь дивне, велике почуття охоплює душу княжича. Вiн стоїть, тримаючи руку старого свого уя, i здається йому, що обидва вони й дружина, яка спочиває навкруг, — всi, як трави, квiти, всяке зело, виростають з цiєї теплої, пахучої землi, торкаючись неба, що тiльки продовжує твердь...
— Так чому ж не б'ємо ми хозар i печенiгiв? — знову запитує Святослав i дужо, скiльки в нього є сили, стискує руку Асмуса.
— У тебе мiцна рука, — чує вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiчає, що це обличчя суворе, замислене. — Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити... Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але є вороги й окрiм них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв.
— Хто ж вони, вуйку, скажи?
— Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях своїх золото й срiбло, i це вони миряться з хозарами й греками.
— То це християне? — виривається у Святослава.
— Нi, такi не токмо поганцi-християне, много їх є й серед людей нашої, iстинної вiри. Хто забуває про Русь, а думає тiльки про себе, — той наш ворог.
— То й мати моя, княгиня... — схиляється до самого вуха княжич Святослав.
— Нi! — голосно вiдповiдає Асмус. — Наша мати княгиня — мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом.
— То хто ж тодi? — запитує Святослав.
— Мине час, — повiльно вiдповiдає Асмус, — i ти побачиш, хто, не призиваючи всує бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзнаєш тiльки тодi, коли зустрiчаєш вiч-на-вiч. У життi своєму ти зустрiнеш їх i одразу пiзнаєш. Будь тодi безжальним, борись з ними.
— Я їх знищу, покараю... Асмус нiби не чув його слiв.
— А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого вони жадають — золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за неї... Ти — Iгорiв син, будь як отець твiй!
— Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцiєї землi, моїх людей...
— Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи...
З
Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших — однi дверi її виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.
У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.
На очi її набiгали сльози, але вона стримувала їх. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б'ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почує?
А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер її сльози, щоб хтось почув її гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя...
Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.
Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Київ, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою.
Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала.
I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.
Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неї у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.
На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк має свою надiю, бо немає в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало є таких, що побачили свої надiї здiйсненими.
Колись була Ярина молодою, любила i сама, i її любили. У отрока князя Iгоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А там поїхав Роксай з князем до Iскоростеня — i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.
А життя iшло, i народжувались новi надiї.