Коли молитву було закінчено, усі підійшли до імпровізованого столу. Обідали на тканому рядні, підібгавши ноги. На обід був пісний плов, який видався голодному хлопцеві дуже смачним.
І тепер, хоч як йому хотілося їсти, Юрась боявся взяти їжу, пам'ятаючи глузливий сміх дітей. Тим більше, що його невизначене становище чи то бранця, чи то наймита змушувало стримуватись. Атманджа взяв Юрася за руку і показав, як треба брати плов. Діставши дозвіл, хлопець потрошку, стримуючись, почав жувати рис, поглядаючи на присутніх. Але всі були зайняті їжею, і Юрась, вже трохи оговтавшись, почав швидше наминати смачну страву.
Усіх, кого забирали в яничари, віддавали в турецькі сім'ї, щоб вони, по-перше, потурчилися, по-друге, перекинулися до ісламської віри. Після обряду обрізання їм давали турецькі імена. (Юрась ще не розумів, що його вже назвали Муратом і поки що не відгукувався, коли Атманджа звертався до нього на нове ім'я). Хлопці мали працювати на хазяїна, виконувати всю тяжку і брудну роботу, загартовуючи тіло й душу. Турки дуже цінили таких робітників, тим більше, що плата за них була невелика. Але Оджа-Баши, який керував цим процесом, ставив суворі вимоги: вихованець після проживання в турецькій сім'ї мав бути здоровим, істинно віруючим та досконало знати мову і турецькі звичаї. Ще краще, якби він забув усе, що було до турецького полону, — батьків, батьківщину і рідну мову. А головне — Христа...
* * *
Довгою і нелегкою була подорож через безкраї степи, солончаки, гори. Майже півроку принц та його почет добиралися до Китаю. Хо Чжоцзоу поспішав, не знаючи, що відбувається при дворі імператора і чи встигне він хоч чомусь там зарадити.
Настав день, коли до краю стомлені мандрівники урешті досягли своєї мети: невеликий караван зупинився біля масивних воріт Великої Стіни. Охорона пропустила їх, побачивши документ з імператорською печаткою. Принц не показувався з імпровізованої карети, бо його повернення було таємним.
Знову минали дні й ночі, подорожні, хитаючись на горбах ледь помітної дороги, перетинали вже рідну землю. Хо Чжоцзоу переважно не сидів, а йшов чи біг поруч, щоб не втратити форму та спостерігати за довкіллям. Він так чинив упродовж усієї подорожі, тому що довелося їхати через дикі ворожі території, де кожної миті можна було очікувати нападу. Проте, на щастя, усе обійшлося. Лише при перетині Аму-Дар'ї караван зіткнувся з кочівниками. Однак два десятки воїнів, кожен із яких вартий був теж двадцяти, та Хо Чжоцзоу дали таку несподівано швидку відсіч, що нападники розбіглися степом, залишивши в пилюці дванадцятьох убитих та поранених.
Хоча мандрівники були вже на рідній території, небезпека чатувала на них і тут, бо якби хтось із оточення імператора довідався, що принц повертається, то, без сумніву, знищено було б і самого принца, і його прибічників. Чим ближче вони під'їжджали до столиці, тим більше пильнував Хо Чжоцзоу. Нарешті, коли до Пекіна залишалося верст із десять, караван зупинився у невеликому селі — маєтку брата Хо Чжоцзоу. Гостей приймали з надзвичайними почестями, принца розмістили у найкращому будинку, розігріли у великих казанах воду та влаштували лазню для гостей. Принца мили у великій діжі найгарніші дівчата, а він тільки задоволено кректав, коли вони терли йому спину та робили масаж. Решта гостей теж помилася з дороги, правда, швидше і без сторонньої допомоги.
Івась із насолодою занурився у гарячу воду, змиваючи з себе бруд багатоденної мандрівки. Йому навіть у голові запаморочилось, настільки приємно це було. Стомлене тіло відпочивало у паруючій воді. Хлопець заплющив очі і поринув у спогади: згадалося таке вже далеке село, мандрівки його околицями, рідна природа. Раптом за напіввідчиненим вікном Івась почув тиху розмову: хтось притишено, але емоційно віддавав накази. Хлопець виліз із діжки і, як був, підкрався до вікна. На ледь освітленому подвір'ї побачив двох людей: вони стояли кроків за десять од вікна. Це був управитель маєтку, якого Івась устиг побачити під час зустрічі, та, схоже, прислужник із челяді брата Хо Чжоцзоу. Слуга стояв, у покорі схиливши голову. Нарешті управитель передав йому сувій паперу і нетерпляче показав у бік воріт. Слуга тої ж миті метнувся до коня, хвацько вихопився на нього і зник за воротами. Управитель ще хвилину постояв, озираючись, потім повагом пішов до головного будинку.
Івась тремтів не стільки від холоду, скільки від хвилювання, хоча й ніч була доволі свіжа. Хлопець навіть забув, що стоїть голий і мокрий. Нарешті він опам'ятався, витерся й одягнувся. За хвилину вже прямував до будинку, де зупинився принц і де поруч мав перебувати вірний йому Хо Чжоцзоу. Однак вартові челядники грубо зіштовхнули хлопця з ганку. І хоча за цей час Івась цілком засвоїв китайську, його умовляння не допомогли. Служники тільки сміялися з його вимови, не допускаючи до будинку. Хлопець подався за будинок і нарешті побачив прочинене вікно. Він підтягнувся на руках і зазирнув за підвіконня. Це була кімната, де готували їжу. На столах стояли великі тарелі, на які кухарі викладали м'ясо, рис та овочі. Івась побачив вродливу служанку, яка прийшла за черговою таріллю й покликав її. Дівчина злякано озирнулася, але підійшла.
— Я слуга Хо Чжоцзоу, брата хазяїна. Мене не пускають до будинку, але мені терміново треба побачити Хо Чжоцзоу, — улесливо посміхаючись звернувся він до неї. Та озирнулася ще раз, потім кивнула головою і вийшла. Івась зіскочив униз і завмер, тамуючи подих. Хвилин через п'ять він почув занепокоєний голос дядечка Хо, який виглянув у вікно.
— Хто тут? — запитав китаєць.
— Дядечку Хо, це я, Івась, — зашепотів хлопець. — Я бачив, як управитель таємно відіслав кудись слугу, вирішив попередити вас. Вони озиралися, і він ще дав йому якийсь сувій. Той скочив на коня і дуже швидко поскакав!
— Добре, іди до вантажу та приготуй зброю, я зараз.
Хо Чжоцзоу пішов до зали, де вечеряли гості, знайшов очима брата та кивком підізвав його. Той з готовністю підійшов, промовляючи:
— Яка радість, що ти завітав до мене, брате, та ще з таким почесним гостем. Це велика честь для моєї сім'ї!
— Я теж дуже радий бачити тебе, брате. Але скажи мені, чи давав ти наказ своєму управителю відсилати з паперами слугу?
— Ні, а що сталося?
— Тільки що управитель таємно відправив кудись слугу, а ми ж домовлялися, що повернення принца — велика таємниця для всіх.
— Не може бути, — пополотнів хазяїн. Потім різко повернувся до слуг і наказав покликати управителя. Той з'явився через хвилину, улесливо усміхаючись і схиливши голову.
— Ви кликали, хазяїне?
— Так, Лінь Су. Хочу запитати, куди ти відрядив слугу серед ночі? Я ж наказував — ніхто не виходить із маєтку!
— Я... я нікого не відряджав... — управитель зблід і ледве белькотів від страху.
— Тебе бачили люди, гідні довіри! Говори, бо накажу катувати!
— Хазяїне, хазяїне... Я все скажу, — кинувся на коліна, хапаючись за халат хазяїна, Лінь Су. — Тільки не вбивайте мене...
— Ти зрадив мене?! — хазяїн, відштовхнувши ногою управителя, вихопив меча. Але Хо Чжоцзоу притримав його руку:
— Чекай, потрібно знати, кому він служить, окрім тебе...
Хо Чжоцзоу присів біля Лінь Су і пильно подивився йому в очі:
— Так кому ти надіслав листа?
— Головному євнухові імператорського двору. Він ще рік тому мені наказав повідомити, якщо принц повернеться. Він погрожував смертю мені і моїй родині, якщо я не зроблю цього... — Лінь Су заплакав, упавши до ніг хазяїна.
— Скільки ми маємо часу? — спитав Хо Чжоцзоу брата.
— Години дві-три...
— Тоді командуй своїми людьми, займайте оборону. А я зберу своїх.
* * *
Вівці сірими хмаринками пересувалися схилом невеликої гори, поскубуючи спалену сонцем пожовклу траву, та час від часу озивалися одна до одної тремтливим беканням. Юрась брів за вівцями, замріяно примружившись у далечінь. Десь там, за морем, рідна Вкраїна, рідне село, хоч і спалене татарами. А тут все чуже, незрозуміле, вороже. Юрась уже потроху розумів мову і змирився зі своїм становищем. От тільки до нового імені ще не звик і не ототожнював себе з ним. Та й душа його була не на місці, не зникала з його уяви сцена смерті матері. Хоча він уже не плакав, тільки очі темніли від душевного болю.
Він підріс і зміцнів, бо йому доводилося виконувати різну роботу, яку загадував Атманджа, котрий, зрештою, не надто перевантажував хлопця. Та й годували Юрася разом із дітьми Атманджі, які, хоч спочатку штовхали його й насміхалися, зрештою подружилися з ним і, бувало, просили розказати увечері про Україну, про казкові ліси та озера. Юрась намагався переказувати казки, які йому розповідала мати перед сном, та це йому не вдавалося, бо до горла підкочувався клубок, а сльози наповнювали очі. І хоча промайнуло вже півроку, та Юрась не міг і досі повірити, що матусі у нього вже немає, що більше не приголубить вона його, не попестить, не дасть чогось смачненького на обід. Мати для нього була усім світом. Тиха, лагідна, вона випромінювала таку ніжність і любов, що Юрася при згадці про неї огортали тепла, промениста радість і щастя. Здавалося, що не було у світі ні біди, ні полону, а панувало тільки це щастя.
У хвилини відпочинку Юрась грався з Хасаном — єдиним сином Атманджі. Той спочатку ставився до нього вороже й часто-густо дражнив Юрася. Але Юрась, розуміючи, що він тут безправний і беззахисний, усміхався у відповідь і не відповідав на зло. Згодом Хасан звик до хлопця і навіть подружився з ним. Вони бігали у дворі і билися дрючками, уявляючи, що це мечі або шаблі. Юрась завжди бився чесно, а ось Хасан іноді дозволяв собі несподівані і підступні вихватки, коли бачив, що Юрась перемагає. Відтоді Юрась став хитрішим, він у таку мить починав трохи піддаватися і доводив двобій до нічиєї. Зрештою, задоволені хлопці йшли до молитви і вечері.
Те, що Юрасеві доводилось молитися по-іншому, його не гнітило. Надто малий він ще був, щоб розуміти відмінності у віросповіданні. Однак коли він з матір'ю бував на службі у церкві, то йому там подобалися спів, запах диму з кадила та образиʹ — все те заворожувало, чарувало, підносило.
Та зовсім інакше було тут, у Туреччині. Юрась молився або робив вигляд, що молиться, але уявляв собі образ Ісуса Христа, бо ні в мечеті, ні вдома в Атманджі жодних ікон не було.