Вітрова гора (уривок)

Анна Багряна

Сторінка 2 з 3

Більшість із них так і живе, чи то пак — животіє, осліплена й оглухла, не відчуваючи кайданів на своїх душах і втішаючись оманливим спокоєм. Але щастя без волі не буває. І саме тому покликання моїх онуків — здувати пил і зривати кайдани із душ людських, постійно, щомиті нагадувати людям про смак свободи, про те, що вони від самого народження мають крила і можуть літати, а отже — можуть бути щасливими! Саме завдяки вам, моїм онукам, на землі з'являються інші люди, які відчувають у собі отой мій подих і живуть із ним усе своє життя, допоки Вічний Вихор знову не віднесе їх на Луки Сварожі. Таких дуже легко розпізнати. Вони — вільні, невгамовні, сильні духом. Люблять небо і птахів. У їхніх очах відбивається цілий Всесвіт. Їх нікому й ніколи не скорити. Вони нізащо не терпітимуть неволі й змагатимуться за свободу до останньої краплі крові. Бо їм ліпше вмерти, аніж бути рабами. Такі теж є моїми онуками, Павітре, а отже, і твоїми братами — "братами по духу", як кажуть люди.

Павітер добре розумів, про що говорить Дід. На землі він бачив і одних, і інших людей. Перші часто дивилися на нього з недовірою, а то й геть вороже, другі ж самі тягнулися до нього, надихаючись його силою. Хоча... вряди-годи йому справді вдавалося прихилити до себе й отих, перших. Це було вкрай важко, проте саме в такі хвилини він почувався як ніколи щасливим, адже виконував одне з найважливіших своїх призначень на землі — множив силу Стрибожу.

— І таких насправді вже багато, — прочитав його думки Дід. — Однак їх іще недостатньо для того.

— Щоб подолати Чорнобога? — знову не стримався Павітер.

Старий лише мовчки усміхнувся, а за якийсь час заговорив до хлопця знову:

— Знаєш, про що я мрію найдужче? Що колись усі стихії Природи, всі діти Роду знову повернуться до людей і озвуться в їхніх серцях. Так, як озивається вітер у серцях тих, до кого приходять мої онуки. І, можливо, тоді у світі нарешті запанує Вічний Лад.

Павітер слухав діда, сумно опустивши голову. Невже на ближчі сімдесят, а то й більше років йому доведеться забути про хмари, серед яких він так любить літати? Хоча, з іншого боку, у земному житті теж є свої переваги...

— Діду. а чи можу я цього разу народитися в якомусь іншому місці, можливо, навіть на іншому континенті?

— Ти маєш право оселитися там, де тобі заманеться, Павітре. У цьому ти вільний, — спокійно відказав на те Дід. — На Луках Сварожих — сила-силенна душ, які знову збираються на землю. Знайди серед них свою — ту, котра готова прожити своє наступне життя разом із тобою. Котра захоче бути і людиною, і вітром водночас. Обери собі батьків і — вперед. Проте май на увазі й те, що рано чи пізно тобі все одно доведеться повернутися на місце своєї земної сили. Бо лише там ти зможеш пригадати, ким є насправді. І лише звідти зможеш продовжити свій шлях — шлях онука Стрибожого.

— Гаразд, Діду. Тоді... прошу поблагословити мене на нове сходження, — Павітер опустився перед старим на коліна.

— Благословляю! — врочисто промовив старий, піднявши вгору свій жезл-стрілу і тричі протрубивши в золотий ріг.

По таких словах його онукові годилося б сказати "Дякую", а тоді підвестися і, заплющивши очі, чекати, коли Вічний Вихор віднесе його назад до брами.

Однак він продовжував стояти навколішки на Повітряному Острові, перед троном Бога вітру. Було видно: щось його непокоїть, щось розриває його невгамовну вітряну душу на тисячі дрібних шматків.

— Благословляю! — повторив Стрибог.

— Діду. я ще хотів запитати в Тебе дещо. Тільки не гнівайся, добре? — легінь нарешті повільно підвівся і знову подивився старому в очі.

— Не гніватимусь. Запитуй, — спокійно відповів той.

— Чи є в мене шанс. знову зустріти на землі. свою кохану?..

— Шанс завжди є. А от чи зможеш ти ним скористатися — залежить лише від тебе.

— Дякую, Діду, — промовив Павітер, але не встиг уклонитися старому.

Вічний Вихор вже підхопив його і поніс до брами. Повітряний Острів залишився далеко позаду, а точніше — високо вгорі.

Переконавшись, що брама за ним зачинилася, Павітер зітхнув і полетів на Луки Сварожі.


"Чому в людей немає крил?.."

Дейв сидів біля ілюмінатора і роздивлявся хмарини. Вони були то блідо-димчастими, вайлуватими й хаотично розкиданими по небу, то, навпаки, легко стелилися унизу рівними білосніжними рядами, нагадуючи розоране поле чи якийсь казковий сад. Дивно, бо коли дивишся на такі хмари знизу, стоячи на землі, вони здаються схожими на піднебіння.

Цікаво, чи боляче небу, коли літаки дряпають його піднебіння? Чи це те саме відчуття, коли м'ятні льодяники дряпають піднебіння людини? Але ж льодяники — солодкі. Це пом'якшує біль. А літаки? У літаках літають люди. У кожного з них є якісь мрії. Іноді мрії у тисячу разів солодші від льодяників.

У нього теж є своя солодка мрія.

Завжди під час польотів Дейв думав про одне й те саме. Чому в людей немає крил? Чому Бог сотворив нас такими недосконалими? От і цього разу, стомившись дивитися на хмари, хлопець заплющує очі й уявляє, що летить не в літаку, міцно пристебнутий ременем до сидіння, а на власних крилах — вільно, легко, стрімко. Так, як літають птахи. Чи янголи. А ще краще — вітри. Мабуть, це неймовірне відчуття. Хоча чому "мабуть"? Він напевно знає: так і є! Відчуття — неймовірне! Бо вже літав безліч разів...

І ось зараз. знову...

Лунає чарівна, направду неземна музика, схожа на звуки флейти, однак у тисячу разів проникливіша, сильніша, глибша. Ця музика виходить із його вуст, із грудей і легень. Його серце переповнене радістю, яка от-от вихлюпнеться в повітря і заллє собою весь простір довкола. Він мчить на великій швидкості, обганяє літаки, опускається вниз, пролітає над самою землею, торкаючись засніжених вершин невідомих гір, злегка розгойдуючи хвилі океану, а тоді знову стрімко здіймається ввись — і там, угорі, грається хмарами, розтягує їх, наче тісто, рве на шматки, ліпить із тих шматків усілякі химери, а тоді щосили дмухає на них і відпускає на землю. Та скоро це заняття йому набридає, і він знову починає ширяти по небу... Аж ось унизу бачить знайому гору. Там щось бовваніє. І рухається. Якийсь знак. Хоче спуститися нижче, щоб розгледіти його, та вмить відчуває сильний поштовх...

— Синку, прокидайся, літак приземлився, ми вже в Україні, — чує над собою тремтливий голос мами.

Мама плаче?..

* * *

Дейв народився в Торонто, в напівукраїнській родині. Його мама Кетрін була родом із Києва. На початку 1990-х мамині батьки вирішили переїхати до Канади. Кетрін, яка тоді ще була Катею, саме закінчувала сьомий клас, а її брат Юрко був випускником. Дейвові баба з дідом продали свою трикімнатну квартиру в центрі Києва, а речі роздарували родичам і знайомим. Із собою взяли лише старі фотоальбоми, дідів фотоапарат, бабині прикраси і дещо з улюблених книжок.

На відміну від більшості тогочасних київських родин, їхня родина була україномовною. Бабуся Оксана працювала викладачкою в університеті. Дід Василь, журналіст за фахом, тривалий час був кореспондентом однієї столичної газети, а коли газету закрили, став підробляти вільним фотографом і писати статті одразу до кількох видань. Одначе, як не крутився, його гонорарів укупі зі скромною вчительською платнею дружини ледве вистачало, щоб прогодувати родину. Тож довелося шукати кращої долі на чужині.

Приїхавши в Торонто, дід Василь і баба Оксана одразу ж долучилися до активного життя української громади і записали Кетрін до недільної школи, де вона мала змогу спілкуватися з іншими дітьми із українських родин.

Дід Василь був добрим, скромним і вразливим чоловіком, який не боявся плакати — від болю, суму, радості чи розчулення. Уперше Дейв побачив дідові сльози, коли в Києві почалася Помаранчева революція. Дід дивився новини й тішився, що "нарешті українці прозріли і відстоюють власну гідність". Тоді дідові слова здавалися п'ятирічному Дейвові мало не якимись магічними заклинаннями, а мерехтливе море з помаранчевих прапорів вабило хлопця своєю недосяжністю.

* * *

Батьки Дейва познайомилися на якійсь вечірці, ще коли Кетрін навчалася на першому курсі університету. Його тато — Ні— колас Рой — був канадцем із балканським корінням, працював у банку, а найбільшим захопленням свого життя вважав альпінізм. Ніколас часто повторював синові: "Коли ти підко— рюєш якусь вершину, почуваєшся богом. Це неможливо передати звичайними словами!" Дейв дуже любив свого батька і потай мріяв, коли виросте, теж піднятися на якусь скелю, щоб відчути себе богом. Але, на жаль, цей екстремальний вид спорту виявився для Ніколаса фатальним. Шість років тому під час сходження на одну з вершин у провінції Британська Колумбія він зірвався зі скелі й загинув. Це стало величезною трагедією для їхньої родини. Дейв відмовлявся вірити, що батько вже ніколи не повернеться до них, не водитиме його в гори, не розповідатиме на ніч різні цікаві історії про супер— героїв. Хлопець на якийсь час замкнувся в собі, переселився у світ сновидінь і уяви, адже там йому було значно комфортніше, ніж у світі реальному. Бо в реальному світі Дейв почувався птахом без одного крила. Інша річ — сни: у снах він літав навіть без крил, підкорюючи вершини найвищих гір, тільки не земних, ні — не тих, які любив його батько, а інших — які були високо над хмарами...

Після смерті Ніколаса Кетрін стала по-особливому уважною до сина. Тривалий час вона водила його до дитячого психолога і щодня повторювала, що його тато насправді не помер, а просто став зіркою на небі, яка щоночі дивиться на них із небес. Дейв розумів, що все це — банальні казочки, які зазвичай розповідають дітям, коли помирає хтось із їхніх рідних. Хоча й знав: мамі не набагато легше, ніж йому, просто мама намагається з останніх сил приховати свій біль, а ще — зробити усе можливе й неможливе, тільки б Дейв нарешті вийшов із власної мушлі. Вона змінила помешкання і район, у якому вони жили. Змінила роботу й оточення. І за пів року після смерті Ніколаса Дейв таки повернувся до звичного життя, в якому було так багато всього, що він любив. Не було тільки батька.

"Йому подобалося почуватися богом на землі. Можливо, тепер він живе серед справжніх богів", — утішав себе подумки хлопець.

* * *

Дейв дуже любить свою маму і пишається нею.

1 2 3