Капронових. От кажуть: північні рибалки загрібають багато грошей, а як вони їм даються? Ти маєш уявлення, як вони їм даються? Та заради самих нікчемних папірців не варт зазнавати усього того, що я зазнав за останні роки. Я розповім тобі, я неодмінно розповім тобі...
Кілька разів Алла поривалась розпитатися, на яких умовах він здає квартиру, але моряк щоразу її спиняв:
— То не принципово. Над цим і голови не суши. Головне — ти мені сподобалась як жінка і як людина, довіру я відчув до тебе, чи що... Та й кажу ж: гроші — полова! Я їх мав і матиму, та щастя вони мені не принесуть. Я до свободи звик, тому й шастаю котрий рік по тих холодних морях. От що головне для мене, скажу тобі, коли тебе цікавить.
Аллу не цікавило. Що більше говорив моряк — квапливо жадібно,— то менше вона слухала. їй подобалася квартира — ванна, балкон, навіть те, що вона на сьомому поверсі, теж подобалось. Легко, просторо...
Отут би вона жила!
Любові до квітів і городніх рослин, які так старанно прищеплювала їй мати, стачить рівно настільки, щоб створити на балконі зразково-показовий садочок. Вона неквапно поливатиме гладіолуси, відпочиваючи після роботи, або ж наводитиме лад у великій полірованій шафі, де з комфортом розвісить своє вбрання. Вранці братиме до ліжка делікатну філіжаночку з кавою, вечерятиме лише фруктами.
Шамрай накрив її руку своєю долонею.
— То як? Сподобались мої володіння?
Аллин погляд дав згоду до того, як вона збагнула умови найму...
Олександр Шамрай прожив ще чотири дні. Він прокидався похмурий і ніби зніяковілий: мовчки, по очі запнувшись ковдрою, спостерігав, як Алла збирається на роботу. Увечері заставала його добряче напідпитку — чекав її за накритим столом і одразу починав говорити. Ох, ті незкінченні балачки за вечерею, як же вони виснажували Аллу! Дались йому спогади! Мати покинула Сашка в пологовому будинку: до п'яти років виростав у одній бездітній сім'ї, доки подружжя розлучилось, а його повернули звідки взяли. А потім...
Він говорив, напіврозкривши очі, часом зриваючись то на шепіт, то на крик, і ця сповідь калічної душі не викликала в дівчині нічого, окрім бажання скоріш залишитися самій в цій затишній квартирці, бодай на півроку стати її повноправною господинею. Розгледітись. Подумати над майбутнім. Коли ж це врешті скінчиться, коли? Вона має доволі клопоту з власним життям, щоб аж настільки перейматись чужим. Нащо їй ці нескінченні п'яні звіряння?
— І ти сирота? — питав Шамрай.
Розімліла від випитого, Алла безтямно кивала головою і, схаменувшись, уточнювала:
— Майже. Батька не пам'ятаю.
— Сирота, по очах бачу — сирота,— казав Шамрай,
ніби не чуючи.— Усі ми сироти, надто коли на душі марудно. Давай же хоч одне одного жалітимем...
Він затуляв очі рукою, ховаючи сльози.
Врешті-решт це таки мало свій кінець. Коли Шамрай поїхав, Алла довго вилежувалась у ванні, довго відсипалась, а прокинувшись недільного ранку, відчула в собі щось подібне до співу далекого жайворонка. Годинник показував одинадцяту годину. Трохи полежала, дослухаючись до себе, а потім вистрибнула з ліжка й закружляла, затанцювала в рожевому напівмороці: десь за щільно запнутими шторами, за великими будинками, десь над ставком у її селі давненько вже зійшло сонце, вона ж могла собі дозволити з ночі ступити одразу в день, обминувши холодний ранок, коли від роси боляче кололо босі ноги, а з кленових віт падали закоцюблі хрущі.
Аж тепер вона повірила, що житиме в столиці.
То це таким був її дарунок долі, щасливий лотерейний квиток? А чому б і ні? Чому б не стати дружиною моряка, що двічі на рік навідується додому, сповнений екзотичних вражень, з валізами, напханими не менш екзотичними речами? Цілком приємна перспектива.
За наступного Шамраєвого приїзду вона завела мову про узаконення їхніх стосунків: незручно, сусіди скоса зиркають. Шамрай недобре усміхнувся:
— Оце вже ні! Я, коли хочеш, був одружений і знаю ціну жіночій вірності. Немає дурних!
— Чому ти про мене такої думки? Це образливо!
— А які в мене підстави інакше думати?
Він помовчав, щось у собі долаючи, потім спробував обійняти її.
— Не сердься. Погодься, тобі в мене зовсім не зле, бо комірне не платиш. У гуртожитку, гадаєш, буде затишні— ше? І хлоп'ят тобі водити вільно... Водиш? Ну, ну, не будем сперечатись. Як знаєш... Дитину мені на шию не почепиш, бачу, не з тих, хто захоплюється цим мистецтвом,— то головне. Я ж від тебе нічого особливого й не вимагаю, лиш коли повернусь, створи мені, будь ласка, хатній затишок. На висоті. Інакше — шукай собі інше помешкання.
Він стиснув зуби, і на його похмурому обличчі проступило щось таке, що Аллі стало моторошно. Слід було б негайно спакувати речі й попрощатися, натомість сховалась у ванній, доки Шамрай прийшов її заспокоювати.
— Ти на мене справді не сердься... У нашому житті все писано вилами по воді, не знаєш, де знайдеш, де загубиш. Хіба мало дівчат виходять заміж, а потім залишаються ні з чим? У тебе ж ніяких клопотів, а стільки вигод одразу. Розпишешся з кимось — розійдемось друзями, ще й подарунок на весілля тобі зроблю. Я ж до тебе добре ставлюся.
Вона далась вмовити себе, але їй захотілося вийти заміж. А й то... Чар міського життя скоро минув — мріяла про певне становище, спокій. Можливо, й про дитину — куди ж від цього дітися жінці? Звичайно, при законному чоловікові й добрих умовах — з самої любові до мистецтва нема дурних. Шамрай вгадав.
Ось вона знайомиться в кіно чи на вечірці з симпатичним хлопцем старшим від неї років на три-чотири, батьки будують їм двокімнатний (ще краще, коли три) кооператив, з любов'ю обладнують гніздечко для молодят — аби лиш дружно жили. Дитину на літо забиратиме мати — вдвох їздитимуть на курорти чи мандруватимуть...
Замріявшись, кидалась до дзеркала: тоненька, гарна дівчина, дуже сучасна, дуже модна — невже вона не варта кращої долі? Заміж виходять товсті й бульбоносі — чому ж вона засиділась?
— Ох, ця мені вежа зі слонової кістки! Скільки, скільки я в ній нидітиму? — питала себе.— Хто мене звідси визволить?
Шамрай, любитель поїсти, випити й погомоніти за чаркою, не був схожий на злого чарівника-сторожа, але і в щонайкращі хвилини його очі не втрачали іронічного виразу.
Вона терпіла крах. Вона, з її вмінням вдягатися і тонким шармом!
Незабаром їй мало стукнути двадцять дев'ять. Шкіра втрачала оксамитову свіжість, й одного дня вона помітила у своїх косах сивину. Іноді майже фізично відчувала швидкоплинність часу — від того хололи щоки.
Ті, з ким зустрічалася, чомусь були так само невлашто— вані, із скромною зарплатою хлопці: старші, що мали становище й дозволяли собі широкі жести, рано чи пізно виявлялися капітально одруженими.
...Горенько, що ж робити з матір'ю? Не сьогодні-завтра об'явиться Шамрай.
Алла лежала в самій комбінації під теплим пледом, опустивши на вікнах штори: так краще думалось.
Може, попросити на роботі кілька днів і самій поїхати додому? Мар'яна допомогла б оформити якийсь відгул... А що? Це ж таки вихід!
Алла поклала на програвач платівку й хутенько почала вдягатись.
А! Хай там що, а зараз їй незле. Кожному б так!
Вона звикла дивитись уперед не далі як на один день і не любила надто далекоглядних людей. Але невже цьому й справді колись настане край? Невже те, проти чого вона бунтує усім своїм єством, колись прийде й схилить до своїх ніг її безтурботну голівку?
"РАВЕР — ЦЕ..."
Алла пірнула і, вхопившись за стебло довгого латаття, з розплющеними очима подерлась по ньому, як по канату, лиш униз. її волосся легенько видзвонювало, смагляві руки здавалися довгими, немов гумові. Ближче до дна вода кольору міцного настояного чаю світлішала: латочка перемитого піску серед твані сяяла, немов маленьке сонце.
Більше терпіти було несила, і Алла різко змахнула руками, рвонувшись угору: виборснула, вся обсипана повітряними бульбашками, що довго кипіли на поверхні, полохаючи водяних бліх.
На березі викрутила коси й з насолодою простягнулась на килимчику з білої конюшини.
Кострове. Таємниче озеро її дитинства, загублене серед сіножатей: знайти його можна тільки випадково, після довгих блукань доріжками, ледь протоптаними серед височенних трав, коли від сонця починає наморочитись у голові.
Отак зненацька дихне на тебе прохолодою, запахне м'ятою — Кострове... Правий берег заріс ожиною і геть неприступний, лівий затишний, сонячний, з маленьким пляжиком, та не подумай купатися! Серед квітів жовтого латаття живе водяний волос, що впав колись з гриви оскаженілого коня; вчепиться до ноги, дійде до серця і — по людині. Посередині озера завжди щось чмакотить і часом на поверхню вихоплюються великі бульбашки: там палахкотить водяне кострище, і кожен, хто запливе туди, умить зотліє на головешку. Побіля берега клубочиться бездонна хижа твань: що то для неї за пожива—жуки— плавунці та жабенята, вона б і щось більш посутнє з'їла.
Страшними були навіть накрапи ягід дикої полуниці по берегах: найсміливіші їх пробували, але з огидою, мов злизували кров. Казали, на смак гіркі.
Тепер до Кострового з усіх боків упритул підступили картоплиська й витиснули з нього всі таємниці. Засохли зарості ожини, викорчувано верболіз, пляжик на лівому березі побільшав і навіть водяне кострище піднялося так близько до поверхні, що вже й дитині видно — то відсвіти сонця від латки чистого піску, круглого, немов монета.
Дві жінки підгортають картоплю — скребуть об землю сапки, брязкотить на котрійсь намисто, подзвонюють причеплені до пояса ключі. Дихають. Хукнули разом, дійшовши краю, мовчки постояли кілька хвилин, утерлись і знов запрацювали, хапаючись одна поперед одної.
— А що то за дівчина загоряє на березі — із дачників вона, чи що?
— Не пізнали? Та це ж до Гані Равер старша дочка приїхала.
— Надовго?
— А хто тепер надовго приїздить?
— Отож таке. Прощай, мій рідний Київ, бо я вже торбу виїв...
— Та хтозна...
— А що там знати? По своїх суджу. І дня не проживуть, щоб не видивитись, яких індиків у мішок прихопити. З цього й одвідини починають.
— У місті й справді багато чого треба, а взяти де?
— Авжеж. І меблів закордонних треба, і театрів, і на курорт поїхати. То нам, бачте, окрім роботи, нічого вже й не треба.