І ще вона зовсім маленька, це ще дитина собаки. Будь ласочка, її треба знайти так швидко, як тільки можна. Що, якщо вона побіжить кудись, де сховані міни?!..
— Міни – це штуки, які вибухають із землі?
В Устима аж заболіло в животі від страху. Він не міг думати одночасно про Жменьку і про міни. Такі речі не повинні були існувати одночасно.
— Так, їх ховають у землю, а коли потім по цій землі хтось іде, вони вибухають. Тобі добре, – у повітрі міни ніяк не сховаєш…
Безпілотник трохи побуркотів своїм електронним животом, що могло прозвучати як "ага", бо кивнути головою, як людина, він не міг. І почав підніматися вище, вище й вище.
Він знову став схожим на велетенського джмеля, потім – на муху, і врешті – на пушинку. І тоді Устим перестав розрізняти, де він, а де звичайні собі пушинки, що дрейфують у сонячному промінні, – їх можна побачити, примруживши очі і дивлячись на сонце крізь вії.
Він сидів на траві, обхопивши коліна руками, і рахував. Устим міг би рахувати секунди, але іноді він називав числа надто швидко, а іноді, навпаки, – надто повільно, тож хлопчик насправді не мав уявлення, скільки секунд уже минуло. Він міг тільки з усієї сили вслухатися, чи не почує знову дзижчання, яке нагадувало особливо товстого джмеля, а насправді означало би повернення безпілотника. Він дослухався так старанно, що, здавалося, почав чути, як повзають у траві під ним комахи, як перебирають лапками птахи, що сидять на деревах.
Потім Устим перестав рахувати. Може, усе це йому здалося, привиділося. Хіба можуть, зрештою, безпілотники просто губитися і літати, де їм заманеться?
Як же безглуздо сидіти тут, поки Жменька невідомо-де сама і, може, у небезпеці! Устим підірвався на рівні ноги і знову щодуху побіг. Дерева замиготіли обабіч великими зеленими плямами.
— Жмень-ка-а-а-а-а-а! – кричав Устим. Він зістрибував з бордюрів і перелітав через ями. Просто зараз він був найшвидшим хлопчиком у всьому містечку. Якби хотів, то міг би, мабуть, не зупиняючись, домчати і до самого Донецька. Але, на щастя, Жменьки там бути ніяк не могло.
Однак її не було ніде!
Устим біг так швидко, що у нього свистіло у вухах. Через це він не одразу розчув над головою дзижчання. Зрештою, воно таки справді нагадувало якогось товстого джмеля, а Устимові було зараз не до комах.
— Агов! – гукнув безпілотник. Він зовсім не захекався — що й зрозуміло, адже безпілотникам не треба дихати.
Устим мимоволі зиркнув догори і ледь не впав, з розгону загальмувавши кросівками об дорогу.
— Ти мені не привидівся? – здивувався Устим, відхекавшись.
— Привидітися – це від слова "привид"? – перепитав безпілотник. – Звісно, ні. Я тебе бачу, і ти мене бачиш теж. Я, між іншим, знайшов твою собаку.
— Справді? – скрикнув Устим. – Де?!
— Біля річки. Вона там нишпорить у траві.
Вони понеслися у протилежний бік – Устим біг, а безпілотник летів, але хлопчикові здавалося, що він от-от злетить і сам. Біля річки вигналася трава – здавалося, вона тут росте з кожним роком тільки вища, ніби вирішила одного дня перетворитися на гайочок з деревами. Безпілотник показував дорогу, бо йому з висоти ніяка трава не заважала все добре бачити, а Устим біг за ним, розмахуючи руками.
Жменька вигулькнула з трави, ніби смішний чорний гриб.
— Ох, Жменько! – вигукнув Устим, тицяючись обличчям їй у шерсть. Це було непросто, бо собака у той же час намагалася вилизати його від підборіддя до лоба. – Ти що, хочеш тепер постійно ходити на повідці? От скажи, хто би такого бажав?
Жменька підняла морду і дзвінко загавкала на безпілотник.
— О, він допоміг мені тебе знайти, – сказав Устим і подумав, що, раз Жменька теж бачить безпілотник, йому точно не ввижається.
Той трохи опустився і завис над їхніми головами.
— Ти вельми гарна, – сказав він Жменьці. Та гавкнула. – І не дуже слухняна, мабуть.
Устим ліг на спину, а собака залізла на нього: передні лапи поклала на груди, голову – собі на лапи, а попу – на Устимів живіт. Хлопець відчував, як Жменька дихає, а вона відчувала, як дихає він. Сонце припікало. Було тихо і затишно.
— Ти говорив, вона волохата і чорна, як кава, яку п'ють дорослі?
— Еге ж, – сонно відказав Устим.
— Я багато що знаю, – задумливо мовив безпілотник, – і багато що пам'ятаю, хоч і не знаю, звідки. Я пам'ятаю, яка на вигляд кава, і вона справді чорна. Тільки от як кава може бути волохата?
Джерело: Русіна О. Абрикоси зацвітають уночі. Уривок // Посестри. Часопис. 2022. № 19