Йому стало страшно під похмурою тінню навислих з обох боків садових дерев, і, не обертаючись, він побіг додому.
Нерано другого дня прокинулась Маруся; прокинулась і гірко заплакала. Недобрий сон приснився їй; журно й тяжко їй на душі, і коло серця ніби оповилась змія. Це було на самого Спаса. Вся сім'я Чайчина пішла до церкви, не пішла тільки Маруся: вона не може ні молитися, ні шукати в кого-небудь поради; вона сама не знає, що з нею робиться. Як нудно! Як журно! Куди подітися від туги? Піти хоч у садок.
У садку в Марусі темно й холодно: ніхто не знає, коли насадили старі груші й яблуні, що розкинули там своє віття, і товсті стовбури їх струхлявіли й похилились, і кожної хвилини можна було чекати, що вони впадуть. Але нема старішого в усьому садку дерева, як дві липи, що стоять, як спускатися до ставка. Під тими липами і в найяснішу погоду темна ніч; а холод такий, як у камінному склепі.
Туди пішла Маруся, немов хотіла в їхньому холоді остудити гаряче своє серце і в темряві сховатися від самої себе. Раптом щось заступило їй дорогу. Дивиться — величезна скриня з відкритим верхом, а в скрині тій повно золота. Промінь сонця, пробравшись крізь темну зелень листя, падав на блискучі червінці і, відсвічуючи від них, розкидався яскравими іскрами; а золото, що його не торкнувся промінь, горіло тускло, як жар під пепелом, мигтіло в очах безкраїми відбитками й здавалось напівпрозоре.
Здивована відійшла Маруся назад і подумала спершу, що це сон. Але коли отямилась і переконалась, що це не вві сні, в її душі народилось враз непереможне бажання забрати цей скарб, і вона забувши навіть перехреститися, кинулась до скрині, сама не знаючи, навіщо їй стільки золота; раптом чує вона чийсь голос: "Скарб цей не ввесь тобі; візьми тільки три рази, скільки захопиш руками". Голос той був такий самий, яким заговорила на. вечорницях бандура, але на цей раз він не пройшов до серця Марусі; вона спокійно почула його й жадібно гребнула три рази в свою запаску дзвенючого металу. Бігцем побігла вона до комори, сховала гроші й вернулась назад. Скриня стояла по-старому. Непереможне бажання підбило її набрати ще червінців: і тільки знайомий голос спинив її. З цікавістю оглядала вона навколо дивну скриню. Скриня була окована залізом і розмальована квітами, як і звичайні скрині. "Візьму ще, — думає вона, — хіба що? — тільки простягнула руки, як верх з виском зачинивсь так, що вона сама дивувалась, як і коли встигла відскочити; і тільки кінець пояса ув'яз під верхом; але, на щастя, він був погано зав'язаний. Скриня закрутилася на одному місці й з страшним гуком пішла у землю разом з поясом.
Отетеріла Маруся; але налякалась вона на хвилину. Зараз же заспокоївшись, вона побігла до комори подивитися, чи не пропали з скринею й її червінці. Ні, вони були всі цілі й горіли чудовим блиском в червоній шовковій хустці. Перекидаючи їх, Маруся не пам'ятала вже ні страшних знаків, ні слів, вона була рада й задоволена, ніби діставши вірну запоруку майбутнього добробуту. Але коли вернулись свої з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялась його погляду, як суду божого, і не було способу уникнути його.
Старий увійшов до хати, помолився до образів і глянув на сторопілу онучку. Глянув, похитав головою й ударив об поли руками. Нічого не сказав він ні онучці, ні матері, не сів за стіл, а пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його обідати, він відповідав одне: "не хочу" і пролежав ниць на траві до самого вечора.
Смутно було ввесь день у Чайчиному домі; але ще смутніше вночі, коли він ходив при місяці по темному саду, читаючи вголос якісь молитви. Далеко чути було вранці його голос; хто йшов вулицею й греблею, по той бік ставу, несвідомо брався за шапку, хрестився й задумливий приходив додому: недарма старий віщун творить молитви!.. І щоночі, як тільки вставав місяць на небі, з темного садка нісся джуркотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що не тільки не чути було ніде вечірньої пісні на вулиці, але ні одна комаха не цвірчала в траві, ні одна рибка не плескотіла в ставку. Віщому голосу покірна була й сама природа.
Нарешті на п'ятий день після Спаса настав смуток в усьому Воронежі. Старий Чайка зліг у постіль і звелів покликати священика. Над ним ридали дві жінки — Маруся й її мати; але він не чув їх ридання. Спокійно дивився вір, на стелю, і на обличчі його не видно було ніяких ознак страждання. Всі казали, що Чайка не вмре.
Прийшов священик. Чайка висповідався й запричастився. Вислухавши останню молитву, він простився з священиком, всіми своїми рідними й знайомими; просив усіх вийти з світлиці й залишити його одного з Марусею. Довго стояли люди під дверима; чути було тихий голос старого Чайки, але що він казав, розібрати не можна було. Нарешті почули, що він сказав: "можна ввійти", але, ввійшовши до хати, побачили, що він уже мертвий. В головах у нього стояла Маруся, бліда як віск, притиснувши руки до грудей. Нерухома, дивилась вона на спокійне лице померлого; ні сльозинки в очах; ні найменшого почуття жалю на обличчі; вона була холодна, як ангол смерти. І тільки коли з усіх боків почувся стогін і ридання, вона отямилась, стала плакати і, впавши на коліна, цілувати нерухомі руки свого діда.
Глянуло сонце з-за хмари, й слідом за цим загув жалібний дзвін дзвонів Троїцької церкви й повторився в Миколая і в Покрови. Урочиста й пам'ятна була ця хвилина для воронізців, хвилина, коли відійшла в інше життя душа віщого чоловіка.
У новій світлиці, оберненій вікнами до вишневого саду, лежить Іван.
Уже три дні він не встає з своєї постелі й майже нічого не їсть. Запали ясні очі, зблідли рум'яні уста. Що ж звалило міцного парубка? Яка хвороба, яка неміч зв'ялила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги один тільки залітний вітрець, що виносить у вікно його тяжке зідхання, та ясний місяць у піднебессі, що в звичайну пору заглядав до нього в хату. З кожним днем усе оточення мутнішає в очах Іванових. Мичання волів, людський гомін, темний наспів пісні, що доноситься звідкись з города, цвірінькання пташок у садку-все відбивається в його вухах якось чудно, немов він уже на тому світі й чує ці голоси крізь землю. Порою приходив до нього сумний батько й безпорадна мати оплакувати його живого, але він і їх не бачить і не чує. Журно, нудно на серці! Слабішає тіло, мутиться пам'ять; а душа тепла в немощних грудях, і просить життя, і шкода покинути їй своє напівзруйноване житло.
Темна ніч, поки не зійшов місяць. Небо іскриться зірками, але не освітлює густого садка. Поміж дерев шелестить вітрець і навіває свіжість на знеможене тіло хворого. Але раптом почувся інший якийсь шелест, виразніший від шепоту листя, і за хвилину чиєсь лице зазирнуло в вікно привітливіше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому світліше за зірки. Іван мовчки простягнув до вікна слабку свою руку.
— Що, тобі краще, Йване? — спитала Маруся, взявши його за руку.
— Завтра мені буде краще, — відповідав ледве чутним голосом Іван. — Завтра прийди до мене в цю пору, й тобі не треба буде питати, чи краще мені.
— Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Я кохаю тебе, як свою душу, і чого б не дала, щоб ти був живий!
— Ти кохаєш мене, — казав Іван, — але себе кохаєш ще більше. А я десять разів віддав би свою душу за твоє щастя!
— Боже мій, боже мій! — сказала Маруся, обливаючи сльозами його руку. — Що мені робити? Що мені вирішити?
— Ти вже вирішила: йди в манастир. Тільки там не врятуєш своєї душі. Стоючи на моїй могилі, ти будеш просити бога, сама не знаючи про що, а того й не подумаєш, що я через тебе лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень ні вночі; не вдержить мене тяжкий склеп і тісна домовина; я прийду до тебе з того світу, не відмолишся ти від мене ніякими молитвами!.. Маруся, не вбивай мене, дай мені пожити на світі!..
— О боже мій, боже мій! Що маю робити? — ридаючи казала Маруся, і тяжка нерішучість і хвилювання тягнули її то на цей, то на той бік.
Страшно відзивався в її пам'яті голос віщого діда, але те більше брав на серце стогін приятеля, що вмирав. Стоючи на краю могили, простягав він до неї руки, просив життя; і хіба їй вбити це серце, повне кохання, повне полум'я страсти, якої не загасила й смертна хвороба?
— Марусю! — казав він — загубивши мене, ти не врятуєш свого життя. Не губи ж мене! Дай мені жити... Що буде, то буде... Бог милостивий!..
Маруся не додержала своєї душевної обітниці; кохання перемогло її.
— Хай так і буде! — сказала вона, хутко підвівши голову. — Що буде, то буде... я твоя навіки!
Несподіваний промінь життя попав у безрадісне серце парубка; вся сила, яка тільки залишилась ще в його тілі, забралась у груди, і він хутко підвівся на ліжку й обхопив Марусину шию, немов боявся, щоб радісна вістунка щастя не відлетіла від. нього, як сон. Довгий був поцілунок їхній, такий довгий, що Іван не міг дихати й упав на подушку знесилений.
І з того часу з кожним днем Іван почував у собі нові сили й оживав на радість батькові й матері, на радість рідним і всій двірні; але ніхто не знав, яка знахурка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кінці Воронежа стало весело; по-старому полилися пісні, пішли вечорниці звичайною чергою, гуділи музики, й не одна пара підків відскочила на танцях.
А за тиждень після Пречистої знялась метушня в усьому Воронежі; всі бігли дивитись на весілля Йвана й Марусі. Весілля було на диво всьому світові, з усіма вигадками й забобонами, так мудро вигаданими старосвітськими людьми. І досі ще розповідають воронізці, як бояри й старости — всі верхи на конях, в дорогих старосвітських жупанах, все одно як за старих часів козацьке війско — проводили молодого на тестів двір; як зустріла його на подвір'ї теща — в виверненому кожусі, верхи на коцюбі із срібним келихом в руці; як молодий відмовлявся пити й вилив келих на гриву свого коня; який приготували віз для весільного поїзду до вінця — запряжений у шестеро волів, прибраний у стрічки та в квіти; яка пиятика й гульня були на весіллі і як цілий тиждень після того їздила весільна процесія по хатах старостів і родичів.
І ось живе Іван з Марусею.