Хата була ще без дверей і без рям у вікнах; свіжий вітрець навівав приємну прохолоду з садка й примушував дівчат вкриватися тепліше. Лежучи, довго ще розповідала Маруся цікавим подругам про Київ, і про свою дорогу; нарешті вони обидві поснули, й вона лишилась на волі зі своїми молодими мріями.
Повний місяць світив їй у вікно. Згадала вона Вороніж, його місячні ночі, коли вона, нудьгуючи з веселощів своїх подруг і залицянь парубків, з яких ні один їй не подобався, сиділа в своїй кімнаті біля вікна й дивилась на зоряне небо, на далекі ліси, на темний став, де все поперекидалося: і чорний млин з довгою греблею, і старі верби, і тонкий півмісяць, що стояв на високому небі, як золота підкова; — ледве долітала до її слуха довгою луною пісня з найдальшого кінця Воронежа, де-небудь на Спащині чи Перечистенщині.
Ті спогади були неясні, хоч і теплі для серця. Зовсім в іншому світі уявляла вона час, що минув відтоді, як уперше побачила вона Йвана. Від першого його погляду, що стріла вона в церкві, до останнього слова, що сказав він їй, йшовши спати, вона пам'ятала виразно всі подробиці їхньої знайомости; і ніколи їй не забути ні блиску води в той час, як вони прийшли відпочивати до млина, ні шуму коліс, під який їй так солодко було слухати закохану гутірку милого парубка.
Тепер мріяла вона, як вони житимуть у Воронежі, як весело їй буде літньої ночі вийти на вулицю, де її Іван, ведучи за собою веселий гурт парубків і дівчат, буде грати на бандурі улюблених її пісень. Але дівчата... тут думка її обірвалась, серце чогось занило; невідоме досі їй почуття ревнощів закралося вперше в її душу: таке-то кохання! Ось вона стала перебирати поодинці всіх своїх подруг, що могли б їй бути небезпечні для Іванового кохання. "Ні, — вирішила нарешті вона, — ні одна з них мене не варт! У кого з них такі, як у мене, очі?.. У кого брови чорніші, у кого лице біліше за моє?.. Він повинен бути моїм, обов'язково моїм". І вона хутко перевернулася на другий бік, і повний місяць освітив її чудесну голову, недбало відкинуту набік від спеки й млости.
Раптом чує вона тихий дзвін музики разом з протяжною піснею, в якій не важко було пізнати голос Івана. Не знаючи сама від чого, вона налякалась і вся здригнулась, і хоч серце їй колотилося, вона розчула слова невідомої їй пісні:
Вари, мати, вечеряти: я ляжу за сонця.
Ой, хто мене вірно любить, прийде до віконця.
До віконця припадає, стиха промовляє:
"Вийди, вийди, дівчинонько, з рубленої хати;
Тепер нічка темнесенька, не знатиме мати".
Голос Івана ніби мав у собі щось чарівне, бо Маруся, вислухавши пісню, почула, що якася особлива сила тягне її до нього. Підкоряючись цьому потягові, вона встала й тремтючими ніжками підійшла до вікна. Під вікном стояв Іван, без шапки, з бандурою в руках.
— Що тобі на думку спало, Іване, грати в таку пору? — спитала докірливо Маруся.
— Хотів побачити ясні твої очі, моє серденько.
— Та що подумають дочки хазяїв?
— Не бійся, моя галочко: вони давно вже сплять.
— Сплять. Та звідки ти знаєш, що вони сплять?
— Як же мені не знати? Адже в мене серце такий віщун, що краще за твого дідуся, коли справа ходить о тобі, моя зіронько!
— Йди спати, Іване! Вже пізно, вже давно всі сплять.
— Дай же мені свою ручку.
— Навіщо тобі моя рука?
— Так, подержу трошки... може, на серці буде легше.
— А хіба в тебе тяжко на серці?
— Ох, тяжко, тяжко, мила Марусе! З того часу, як я тебе побачив, мені ніби каменем заклало груди; і тільки тоді мені легко й весело, коли дивлюсь в твої ясні очі, коли слухаю солов'їну твою мову!
"Як він мене кохає! — думала, слухаючи його, Маруся. — Ні, не може бути, щоб він коли-небудь проміняв мене на іншу. Дати вже йому руку: адже він, бідненький, так само журиться за мною, як і я за ним. Його й сон не бере! Все, певно, тільки й думає, що про мене".
— Іване, — сказала, — йди спати!
— Хіба тобі не любо, що я стою перед тобою?
— Та ні, Іване; тільки вже пізно.
— Дай же руку, то й піду.
Маруся мовчки простягнула йому свою руку, і вже не мала сили забрати її: його бажання немов перелилися їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона готова була простояти з ним так хоч до самого світанку.
Іван, узявши Марусю за руку, не міг утриматись щоб не обняти її, і тільки хотів поцілувати, як враз почув позаду себе розмову.
Бондар Омелько, попрощавшись з своїми сусідами, випроводжав старого Чайку у сад спати. Старі, підпивши як слід, невпинно запевняли один одного в прихильності й цілувалися майже на кожному кроці; і враз наткнулися на другу пару, що обіймалася цілком з інших міркувань.
Маруся, не досвідчена ще в нічних зустрічах, побачивши нараз перед собою нахмурене лице дідове й блискучу при місяцеві лисину бондаря Омелька, так оторопіла, що не встигла забрати від Івана своєї руки й трималась за нього міцно, немов боялась утопитися.
— Е, добре, внучко! — сказав Чайка, що від здивування довго не міг почати мови й думав, що це йому так сп'яна приверзлось, буцім він бачить у таку пору свою Марусю наодинці з парубком. — Ось так ходи на прощу! Не встигли повернути назад, уже й за женихання! Знаменито, знаменито, моя комашко! Е!
Він похитав головою. Маруся зніяковіла ще більше. Суворе обличчя старого з сивою чуприною й білими навислими бровами стояло перед нею при блиску місяця, як злий привид, з'явившись в найпалкішу хвилину її життя; віщі очі його непорушно дивились на неї, проймали до самого серця, і так тяжко було стерпіти їх хмурний погляд, що їй почала морочитися голова. Але в цей час Іван, залишивши її руку, підійшов до старого Чайки і своєю розмовою позбавив Марусю згубного впливу його очей.
— Дядю! — сказав він. — Не докоряйте своїй внучці: я один винен і відповідаю за все недобре!
— Слухай, козаче! — відповідав йому Чайка. — Недоброго тут нічого ще нема. Я не з тих, що, постарівшись, тільки й знають, що сварити молодь за женихання. Я сам був козаком і знаю, що хлопцеві й обов'язок велить погуляти до одруження. Не біда й дівчині постояти годину-другу з парубком, хоч би й уночі. Тільки всьому треба знати час. Тепер ми ідемо від святого місця: гріх думати про женихання! Всі дні попереду: встигли б ще нагулятися й у Воронежі. Не годиться, не годиться, — казав він, непевно похитуючи головою. — Зауваж ти собі, що недобрий початок поганий має й кінець.
— Дядю!.. — сказав Іван.
— Так, так, козаче! — казав віщий старий, не слухаючи його. — Недобрий початок поганий має й кінець. Нечистий шукає таких випадків; його слід берегтися!..
— Неначе як на те ж вбий його чад лихий!.. — вимовив бондар Омелько, що похитувався на ногах, як дерево від вітру, й нічогісінько не розумів у цій сцені.
— Пора спати, діти! — сказав Чайка. — Дай боже, щоб на цьому все й скінчилося. Ходімо, брате Омельку.
Всі розійшлися.
Другого дня Іван і Маруся не знали, як показатися на очі дідові; але старий, проти їх сподіванки, зустрів їх дуже ласкаво і, здавалося, зовсім забув про вчорашню подію, тільки, коли бондариха стала жалкувати, що Маруся сидить така смутна, він ніби ненавмисне зауважив, що, може бути, вона цієї ночі мало спала. Маруся почервоніла вся як мак, і ніхто, крім Івана, не знав справжньої причини цього кольору, бо й бондар Омелько не пам'ятав нічого про вчорашню подію.
Після сніданку бондар Омелько водив Чайку й Івана по своїх господарчих закладах; а Маруся з дівчатами ходили дивитись на Батуринський базар. Вертаючи звідти, старша бондарівка сказала їй:
— Ти чувала, сестрице, про те, що в нас у Батурині земля плаче?
— Я чула про це ще в Воронежі, — відповідала Маруся, — ось добре, що ти нагадала: де це місце?
— А ось ходімо; ми тобі покажемо. Тільки диви не дуже прислухайся, а то й уві сні буде снитися.
Перейшовши довгу вулицю, повернули вони праворуч і зайшли на цвинтар, трохи вищий за ввесь Батурин. Маруся лягла до землі й припала вухом. Спершу нічого не було чути, і вона хотіла вже встати; але ось в середині землі пішов прикрий вітер: глухий, невиразний стогін жалібно потягнувся на далекі простори й відгукнувся тугим вищанням в іншому місці. Потім чує вона — ніби багато-багато голосів прокинулось від цього вищання й неслись з глибини землі вгору змішаною хвилею. З кожною миттю цю хвилю було чути виразніше; до неї приєднались інші голоси, нарешті склалося щось подібне на хор, але таке похоронне, таке жалібне, що Маруся не могла далі слухати й зі страхом підвелась з землі.
— А що, сестрице, чула? — спитали бондарівни; але Маруся нічого не відповідала, і тільки коли вийшли на вулицю й на них повіяв від Сейму холодний вітер, вона прийшла до пам'яті й спитала їх, що це так плаче в землі.
— Цього ніхто не знає, — відповідала бондарівна.
— Як, у всьому Батурині ніхто не знає?
— Та не тільки в Батурині, айв усьому світі; бо це диво сталося дуже давно; вже й людей тих нема, що знали про нього. А кажуть тільки, що колись у Батурині була війна й велика пожежа, й побито багато людей, і з того часу кров християнська плаче з землі.
Нічого не сказала на це Маруся; але таке нечуване диво запало Ти у душу, і вона поклала собі при нагоді спитати про це дідуся.
Коли дівчата повернулись додому, обід уже був на столі. Пообідавши, відпочили трохи й зібралися в дорогу.
Бондар Омелько зі своєю сім'єю випроводжав своїх гостей за Батурин.
Там, спинившись на могилі, випили старі по чарці настоянки, а молоді по шклянці меду; потім обнялись і розійшлись з різними наказами й привітаннями.
Пройшовши з півверстви, Маруся обернулась і побачила, що на могилі ще стоять люди, але коли зійшли в долину, могила вже ні разу не показувалася.
Всі троє йшли спершу мовчки під впливом почуття розлуки з приятелями, нарешті старий Чайка став розмовляти з Іваном про бондаря, розповідаючи про давню з ним знайомість, а що голова його була трошки п'яненька, хоч він і стерігся не пити зайвого, то розмова його скоро набула веселого щирого тону, як звичайно розмовляє підпилий українець. Маруся, що в неї не сходив з голови Батуринський цвинтар, вважала цю хвилину за найзручнішу, щоб запитати про своє; непомітно прикинувши в загальну розмову своє оповідання про те, як плаче у Батурині земля, спитала в старого, чи не знає він, від чого це робиться.
Старий, роздумуючи, похнюпив голову й хвилину не відповідав нічого.