Я колись грав, та вже забув. От мій сусіда богуславський батюшка, як утне на гуслях, то аж поміст дрижить. Е, що то за гарний інструмент! — сказав Терлецький.
Олеся програла кілька козачків. Їй хотілось заспівати, та вона сама не сміла почати й ждала, щоб будлі-хто попросив.
— Заспівайте, коли ваша ласка, — несміливо попросив її Балабуха.
— Заспівай, дочко, про Хлою, або про Нарциза, або краще про студента.
Олеся осміхнулась, заспівала тонесеньким голоском про Хлою, потім про Нарциса, а далі затягла й про студента:
Ой велела меня мать
За купчика отдать.
А купчик как идеть,
Сундук денег несеть.
"Сундук денег не прыйму,
За купчика не пойду!"
Ой велела меня мать
За студента отдать.
А студент как идеть,
Пучок розок несеть.
"Пучок розок прыйму,
За студента пойду!"
— Ага! — промовив, прицмокуючи, Терлецький.
— За битого двох небитих дають, — сказав Балабуха.
Олеся ще довго співала та грала на гітарі. Терлецький розфантазувався й почав пригадувати давні вірші й складати свої, але дуже недоладні.
Співай, дочко, поки молоденька, бо як мине твоя весна, то перестанеш співати:
Наслаждайся дней своих,
Все-бо вмале состарыем.
В одно лито з козеняты
Стався кудлатый цап!
І я колись співав і вірші складав, як був козеням, а як став старим та кудлатим, то вже й пісні в голову не лізуть, — промовив Терлецький, ходячи по світлиці.
Тим часом, як Олеся грала та співала, Балабуха почував, що в його животі грають інші музики. Надворі вечоріло, а полуднувати не давали. Пляшка з горілкою стояла ніби запечатана. Балабуха поглядав на двері, чи не винесуть чого закусити, а двері не одчинялись. А сирени в животі в Балабухи співали так голосно, що їх було чути на всю хату, й йому було аж ніяково.
Вже сонце зайшло, вже надворі сутеніло. Терлецька встала й вийшла в кімнату. За нею вибігла Олеся. В кімнаті знов почалась біганина. Забряжчали ключі, застукали двері, задзвеніли ложки й тарілки. В одчинені двері проти зелених жаб на килимі замиготіли голови.
Терлецький ходив по світлиці й фантазував, а Балабуха сидів, спустивши голову й придержуючи рукою порожній живіт.
Через годину широко одчинились двері. Баба з Килиною внесли довгий стіл і застелили скатеркою. Килина принесла купу тарілок і почала розставляти на столі; баба принесла ложки, видельця й ножі й розклала їх з такою повагою, неначе готувалась приносити жертву богам. В кінці тієї комічно-поважної руханини вийшла Терлецька й попросила гостя за стіл. Всі посідали кругом стола й ждали. Знов одчинились двері й баба внесла довгий полумисок і поставила на столі. На здоровому полумиску лежало двоє маленьких курчаток наче дві перепелиці. Балабуха злякався.
— Прошу покорно! Беріть на тарілку! — попросила Терлецька Балабуху.
— Потривай, паніматко! Ми, по старому звичаю, покуштуємо цієї аquae vitae, [9] котрої давні римляни, певно, не пили, — сказав Терлецький, наливаючи наперсточок.
Балабуха випив той наперсточок, згадав ті красовулі, що він колись хилив з студентами, й тільки жалібно скривився. Поміркувавши, скільки-то припаде на кожного з тих двох перепеличок, він одрізав тільки ніжку од курчати й узяв на тарілку. Олеся й Терлецька одрізали по крильці й прикидались, неначебто вони вечеряють. Бідний Балабуха й собі приставлявсь, що він вечеряє: обгриз ніжку й поклав виделку на стіл. Перед його очима так і сновигала макітра вареників в сметані.
"Правду казала мати! — подумав Балабуха. — Якби не попоїв дома, то оце б не доїхав живий додому".
Посиділи за столом, побалакали й устали. Прийшла баба й узяла полумисок, на котрому ще зосталась одна перепеличка.
Після голодної вечері Балабуха почав прощатись. Терлецькі просили його не забувати їх і приїздити до їх частіше.
Вже була ніч, як Балабуха рушив з двору. Тільки що вони виїхали за село, Балабуха сказав погоничеві:
— Чи не зосталось в тебе часом хліба в торбині? — Та там зостався окраєць. Ну, та й скупі ж ці люди! — сказав погонич, розв'язуючи торбу з хлібом.
— Мабуть, вони тим і багаті, що скупі. Покликали мене полуднувати, чарки горілки не дали, а матушка винесла хліб, одкраяла панську скибочку та й знов узяла в покої. Та горбата Килина, мабуть, живе божим духом. А на попадю слуги кажуть "пані", бо як будлі-котра назве матушкою, то вона, господи, як сердиться.
Опівночі Балабуха приїхав в Хильки й розбудив матір.
— Мамо, давайте хоч шматок сала та хліба! Їсти так хочу, що аж шкура тріщить.
— Хіба ж я тобі не казала! Ці гарбуза не причеплять, але вітають гостей голодом. Сідай, сину, за стіл.
Мати висунула з печі макітру вареників. Балабуха допався й витріскав трохи не всю макітру.
— Як же тобі показалась дочка? — спитала мати.
— Дочка гарна, й грає добре, й співає добре, убрана по-панській, — сказав Балабуха, почуваючи в душі, що Олеся заслонила довгі тонкі Онисині брови.
— Та в їх і грошей сила. Не знаю тільки, чи багато дасть старий. А що вже багаті, то багаті, — сказала мати.
Макітра вареників звалила Балабуху на постіль, неначе грім здорового дуба. Він упав на подушку й заснув міцним сном. Тим часом в Хохітві після виїзду Балабухи в домі Терлецького почалась, після парадової вечері, друга вечеря, своя, домашня. В кімнаті застелили стіл простою скатертею, й Килина принесла здорову вазку галушок з салом. Панотець Терлецький вклав у копи дві тарілки, Терлецька дві, а Олеся, вдоволившись крильцем курчатки при гостеві, тепер почутила другий, справдешній апетит і виїла здорову тарілку галушок, од чого їй стало в корсеті так тісно, що вона покликала Килину і якнайшвидше звеліла розшнурувати шнуровку…
— А що, Олесю, як тобі показався Балабуха? — спитав в Олесі батько.
— Так собі… нічого, — сказала Олеся, закопиливши губу.
— От і нічого! — обізвалась мати. — Панич здоровий, поставний, огрядний, вчений, і таки чисто й по-модному вбраний, неабиякий простак.
— І латину зна добре: так і сипле латинськими приказками! — додав батько. — Ні, дочко! Цього жениха шкода випускати з рук. Ти будь до його приятельніша, ласкавіша й привітніша, як він приїде до нас вдруге, та поговори з ним таки любенько, привітненько.
— Коли ж він не дуже охочий до розмови та якийсь неворушкий. Сидить, дивиться на мене, вирячивши баньки, та люльку смокче, та й годі.
— То й добре, коли мовчить. Хто мовчить — той двох навчить. Менше буде допікати тобі язиком, — сказала мати, глянувши на панотця Терлецького.
— Правда, в його очі й брови гарні, але губи… трохи чудні. Чогось неначе скривився, як середа на п'ятницю, — сказала Олеся.
— Тобі, Олесю, треба виписати жениха з Києва або з Парижа, то такий, може б, тобі сподобався! — сказав батько. — Де ж тобі кращих набрати?
Олеся хотіла сказати, де б вона набрала кращих женихів, та промовчала: вона бачила в панському дворі гарних дідичів-паничів, але багаті паничі її не сватали, а за бідних економів та польських панків її не дав би батько. Олеся тільки легенько зітхнула й пішла спати.
Швидко всі поснули в домі Терлецького, тільки в пекарні ще довго горіло світло. Там Килина з бабою та з другою таки панщанною Терлецького молодицею ще довго мили та витирали посуд та лаяли гостя. Килина й баба робили роботу вже через сон. Їх бліді обличчя стали ще бліднішими. Сон клонив їх голови. Вже північ минула, а вони все порались та прибирали, а другого дня були повинні вставати удосвіта, передніше за господарів, і знов розпочинати ту саму вічно незмінну жіночу роботу, од котрої втікали люди од Терлецького.
3
В той час, як Балабуха їздив до Олесі та увивався коло неї, по селах пішла чутка, що Онися Прокоповичівна заручилась з Харитоном Моссаковським. Балабушина мати була на ярмарку в Богуславі й привезла ту чутку в Хильки.
— Чи ти знаєш, сину, за кого подавала рушники Ониська Прокоповичівна? — сказала стара Балабушиха, приїхавши з ярмарку.
— За кого, мамо? — спитав син.
— За Харитона Моссаковського, карапишанського дяка, — сказала мати.
— За Харитона Моссаковського? За того худого, поганого? За ту руду чехоню? — крикнув син.
— За ту чехоню, за ту погану тараню, — сказала мати.
— За дякуса? І вона дала мені гарбуза через ту іржаву, суху чехоню? 3а того дурня? За того дякуса? — крикнув син.
— Не за дяка-бо! Він сьогодні дяк, а може, завтра буде попом на батьковому місці, бо його громада обрала за священика на вільшаницьку парафію, — сказала мати.
— Одкаснулась од мене, студента, академіста, для того рудого дурня, которий навіть не був в граматиці, не тільки що в філософії? — репетував Балабуха, піднявши руки вгору вище од своєї голови.
— Потривай, сину! Ти не кричи й не сердься, — сказала мати. — Поїдь ти в Київ та попроси собі в митрополита Вільшаницю, — парафія велика, поля багато, сіно-косу й оком не скинути, сінокіс над самою Россю, ще й левада така здорова, що можна півсотні возів картоплі та капусти вивезти в Богуслав на ярмарок. Їй-богу, сину, не гай часу, їдь до Києва! Нехай тоді Ониська потанцює з своєю чехонею циганської халяндри. Нехай старий Прокопович дає Харитонові свої Чайки, котрі можна в мішок убгати.
— Поїду в Київ! Зараз поїду! Владика дає академістам парафії на вибір, — яку хоч вибирай! Оце тобі, Онисько, гарбузи! Дам і тобі гарбуза, що будеш пам'ятати до смерті.
Не довго думавши, таки другого дня Балабуха поїхав в Київ, пішов до митрополита й подав прошення на Вільшаницю. Тільки що Балабуха вийшов од митрополита, проти його йшов Харитін Моссаковський з вільшаницьким титарем та з двома старими парафіянами. Моссаковський скинув шапку, поздоровкався з Балабухою й низенько йому поклонивсь, Балабуха навіть не глянув на його.
— Чи парафії шукаєте, Марку Павловичу? Боже поможи на все добре! — сказав Моссаковський до Балабухи.
— Нехай уже вам бог помагає, а мені вже поміг: я зайняв вашу Вільшаницю, — сказав гордо Балабуха й пішов собі тихою ходою в консисторію кінчати діло.
В Моссаковського та в вільшаницьких дідів неначе вдарив грім. Вони стояли й дивились слідком за Балабухою.
— Чи цей панич правду каже, чи жартує? — промовив титар.
— Мабуть, бреше на свою обихідку, — промовив один дід. — А хто ж його обирав в Вільшаниці за священика?
— Чи подався, чи не подався він на Вільшаницю, а ми таки ходім до владики. Що то нам владика скаже! — промовив Моссаковський.
Вони пішли в покої до владики.