Пан Ляпка, щоб у трамваї було просторіше, летів поряд.
Якийсь час ще було видно на зупинці інженера Кіптяву. Він сплітав пальці рук у кіски й махав нам на прощання. У вечірній пітьмі, на тлі місяця, що виплив із-за фабрики, тінь від його цибатої постаті видовжилась до самого неба.
Тільки тоді, як трамвай повернув на вулицю Незабудок, інженер Кіптява зник з очей. Ми виїхали на Міст-самограй, і цього разу він заграв "Марш мухоморів".
Пан Ляпка, муркочучи під ніс, підспівував йому.
Коли ми дісталися майдану Чотирьох вітрів, було так темно, хоч в око стрель, і пан Ляпка роздав нам пломінці свічок, які носив у кишеньці жилетки. Так ми й добралися до нашої академії.
Вдома нас чекала прикра несподіванка.
У всіх класах, залах, кімнатах було чорно від мух.
Ці осоружні нахаби налетіли крізь розчинені вікна, обліпили стіни, меблі, стелю, підлогу. Вони снували незліченними роями й дзижчали. А коли ми переступили поріг, із властивою їм зухвалістю накинулись на нас. Мухи лізли нам у ніздрі й до рота, кидалися межи очі, заплутувалися в волоссі, роїлися під стелею, по кутках, під ліжками й під столами. Щоб перейти з кімнати в кімнату, треба було заплющити очі, затамувати віддих і відмахуватись од них обома руками. Я ніколи ще не бачив такого нашестя мух.
Вони літали, дотримуючи бойового порядку, як ескадрильї літаків, шикувалися в каре, загони й полки. Вони кидалися в атаку, дзумлячи так заклично, що, здавалося, лунають військові сурми. їхні ватажки вражали розміром крил, войовничістю й відвагою. А кожен укус засвідчував — мухи стоятимуть на смерть.
У кімнату, до якої я з такими труднощами проник, раптом залетіла мушина королева. Вона віддала кілька коротких наказів своїм полководцям, укусила мене за носа й подалася на інший фланг бою.
Світло ламп не могло пробитися крізь чорну хмару, що зависла в повітрі. Ми пересувалися навпомацки, топчучи і вбиваючи осатанілих мух цілими роями. Але їх не меншало.
Ми вхопили хустки, рушники, але й вони не допомогли. Замість убитих мух з'являлися нові й накидались на нас з іще більшим завзяттям.
Пан Ляпка, що люто змагався з мухами по всіх кімнатах, кінець кінцем знемігся. Закинувши ногу на ногу, він повис у повітрі й глибоко замислився. За одну мить його так обсіли мухи, що й живого місця не лишилося.
І тут панові Ляпці урвався терпець. Він вигулькнув за вікно й невдовзі вернувся, тримаючи в руках павука-хрестовика. Пан Ляпка приклав до павука чарівну помпочку — і той почав рости на очах. Коли він став завбільшки як кіт, пан Ляпка зринув із ним догори й примостив на стелі. Павук небавом заходився снувати павутину. Між стелею й підлогою зависло безліч ниток, і за якихось чверть години кімнату було поділено на дві половини. Сотні й тисячі мух попадали в павучі сіті. Павук накидався на них, без ліку нищив. Та незабаром він наситився, і чарівна помпочка перестала діяти. Павук почав меншати, став такий, як був, а відповідно зменшились і його тенета, й мухи, щоб помститися за своїх товаришок, в одну мить розтерзали павука.
Пан Ляпка підкликав нас до себе і сказав, що придумав новий вид мухоловки, яка звільнить нашу академію від мушиної навали.
Він приніс мідний таз із водою, пляшку канцелярського клею, мило і скляну рурку. Ми заступили його від мух.
Він розвів у тазу мило і клей, узяв скляну рурку й заходився пускати мильні бульбашки, які одна за одною зринали в повітря.
Це були чудові мухоловки.
Мухи сідали з усіх боків на глейкі бульбашки, прилипали і разом з ними падали на землю. Пан Ляпка працював не розгинаючись. Він без упину пускав бульбашки, а ми вхопили мітли й заходилися вимітати чорні від мух мухоловки на вулицю.
Невдовзі мильні бульбашки виповнили всі кімнати й коридори академії, і за годину в ній не лишилося жодної мухи.
Так закінчилася ця війна.
Але коли більшість мух була вже знищена, в кабінеті пана Ляпки ми несподівано виявили перукаря Філіпа, який спав на канапі. Спочатку ми його не помітили — він весь був обліплений мухами, та коли хтось із хлопців побачив його, всі дивом здивувалися, як це він може спати в таких умовах. Правда, Філіп голосно хропів, і це свідчило, що сон у нього був неспокійний.
Коли ми покінчили з мухами, пан Ляпка розбудив Філіпа, наказав усім вийти з кабінету, замкнув за нами двері й довгенько про щось таємниче гомонів із Філіпом.
Нарешті двері кабінету розчинилися, звідти вискочив збуджений Філіп і сердито крикнув панові Ляпці:
— Віднині шукайте собі іншого перукаря! Я не стригтиму ані вас, ані ваших учнів! Досить з мене обіцянок. Я не можу більше ждати. А його приведу наступного тижня. І наміру свого не зміню. Саме він має навчатися в академії, а не оці ось ваші лобуряки. Прощавайте, пане Ляпко!
І Філіп подався з академії геть, грюкаючи підряд усіма дверима.
За мить із парку долинув його зловісний сміх. У місячному світлі ми бачили крізь вікно, як Філіп вибіг за браму й почухрав Шоколадною вулицею до міста.
Вечеряли ми досить пізно. Пан Ляпка весь час про щось думав і був такий неуважний, що наготовлену для нас цвітну капусту вифарбував у чорний колір, і смаком вона нагадувала печені яблука.
Після вечері пан Ляпка підкликав до себе двох Анджеїв і звелів їм унести до нашої спальні два ліжка й дві постелі, бо, як він сказав, сподівається, що ось-ось прибудуть двоє нових учнів.
Коли Анджеї виконали доручення, ми пішли до спальні й небавом поринули в глибокий сон.
На цьому кінчаються нотатки про один день, проведений мною в академії пана Ляпки.
Сон про сім склянок
День першого вересня був багатий на виняткові події. Він припав на неділю, й кожен із нас робив те, що йому найбільше подобалося. Артур навчав свого дресированого кролика лічби, Альфред вирізав сопілки, Анастазі стріляв із лука, один з Антоніїв сидів навпочіпки біля мурашника й вивчав життя мурашок, Альберт збирав жолуді й каштани, а я бавився своїми ґудзиками, викладаючи з них різні фігурки.
Пан Ляпка був не в гуморі. Після сварки з Філіпом він узагалі дуже змінився. Я не розумів, що його може єднати з Філіпом. Мене дивувало, як це перукар, постачальник веснянок, наважився гримати на пана Ляпку, ще й грюкати дверима. Тим часом, починаючи з цього дня, в академії все пішло шкереберть. Пан Ляпка якось понижчав, став похмуріший і весь час лагодив свою чарівну помпочку. Уроки замість нього дедалі частіше проводив Матеуш. На кухні в пана Ляпки пригорали страви, забарвлював він їх якимись несмачними кольорами, а коли дзвонили біля брами, щоразу підбігав до вікна й нервово посмикував себе за брову.
Того дня, про який оце йдеться, я склав із ґудзиків фігурку зайця. Пан Ляпка підійшов до мене, схилився над зайцем і посипав його бронзовим порошком.
Заєць ожив, скочив на ноги й шмигнув у двері, прихопивши із собою всі мої ґудзики.
Пан Ляпка зареготав, але вмить спохмурнів і сказав:
— Мені відомі таємниці барв, порошків, скелець, а з цим клятим Філіпом упоратися не можу! О, він завдасть мені чимало клопоту й горя! І де він тільки взявся на мою голову!
Мене це неабияк здивувало. Я не знав, що пан Ляпка може бути такий безпорадний.
Пан Ляпка вгадав мої думки, підступив ближче й прошепотів:
— Тільки тобі я й можу довіритись, бо ти мій найкращий учень. Філіп домагається, щоб я прийняв до академії двох його синів. Бо інакше він погрожує відібрати в нас усі веснянки. Він навіть імена для своїх хлопчиків придумав на "А". От побачиш, усе це дуже сумно скінчиться.
Тут пан Ляпка витяг з кишені жменю ґудзиків, кинув їх на підлогу так, що вони самі утворили фігурку зайця, і, підстрибуючи на одній нозі, вийшов з кімнати.
Я подумав, що слід розшукати Матеуша і якнайдокладніше вивідати, чого це пан Ляпка боїться Філіпа.
Щонеділі Матеуш літав у казку про Солов'я й Троянду на урок солов'їного співу. Я пішов до парку, сподіваючись зустріти його, коли він вертатиметься додому.
Опинившись у парку, я почув незвичайний гомін. Листя шамотіло, здригалися кущі, погойдувались трави, ніби сила-силенна непомітних для ока істот пересувалася по землі, обминаючи алеї і стежки.
Я кинувся в той бік, звідки долинав гомін, і вибіг до ставу. Тільки тут я збагнув, що сталося. Води у ставку не було. Риба відчайдушно звивалася в мулі, а безліч жаб та раків розповзалося врізнобіч шукати собі нового пристановиська.
Я пішов поряд із процесією й попереду побачив жабку з малесенькою короною на голові. Це була вже знайома мені Царівна-жаба.
— Я впізнала тебе, хлопче. Ти недавно навідувався до моєї казки й дуже мені сподобався. Бачиш, яке скоїлось лихо? Пан Ляпка нащось викачав із ставка всю воду, лишивши його мешканців напризволяще. Я поспішила із свого підземного палацу, щоб допомогти їм. Жаба, навіть якщо вона з іншої казки, швидше порозуміється із жабою, аніж пан Ляпка. Тож і не дивно, що мої земляки з вашого ставу пішли за мною.
— А куди ж ти їх ведеш, Царівно-жабо? — спитав я, розчулений.
— Сама не знаю,— відповіла вона.— Можливо, до казки про зачароване озеро, а може, до ставу з казки про зелену Мавку.
— Ми хочемо до ставу! — хором залементували жаби.
Вони підстрибували дуже високо, і все це скидалося на жаб'ячий цирк, якщо такий буває.
Раки повзли мовчки, дещо віддаля, важко ворушачи клешнями. їх було дуже багато. Куди більше, ніж жаб. Деякі з них геть запарилися й розчервонілись, ніби їх скупали в окропі.
Від цієї журливої процесії не можна було відвести очей. Та я вчасно згадав про бідолашних риб, що лишилися без води, й, вибачившись перед Царівною-жабою, хотів був бігти, але мене зупинив її благальний голос:
— Адасю, зачекай-но! Пам'ятаєш, я дала тобі ключика? Він мені зараз дуже потрібен. Без нього я не попаду до жодної з казок. Прошу не для себе, а в ім'я цих нещасних: верни ключика.
— Ключика? — перепитав я.— Ключика? Я залюбки верну. Він мені зовсім не потрібен. Тільки ж треба згадати, де я його подів. Здається, він лишився в пана Ляпки. Стривай, я зараз гайну до нього.
Я не знав, із чого почати. Мені щиро хотілося допомогти жабам, та більше непокоїло, що буде з рибою. Я помчав до академії. Дорогою мене зустріли хлопці, і я про все розповів їм. Рибу вони взяли на себе.
Пана Ляпку з них ніхто не бачив.