З ним злилося дванадцять інших струмочків, і всі разом вони потекли до однієї із шпарин у мурі, мугикаючи відомий марш гномів:
Гей-га, гей-го, Додому біжимо!
"Добре, що я не із снігу!" — подумалося мені, коли я проводжав очима струмок.
Так закінчилося гостювання Снігової Королеви в академії пана Ляпки.
Із замрії мене вивів гучний дзвінок.
То Матеуш скликав нас на обід.
Кухня пана Ляпки
В академії пана Ляпки ніхто нікому не слугує, все, що треба, ми робимо самі. Обов'язки між учнів розподілено так, що кожен із нас відповідає за якусь роботу. Анастазі і відчиняє й зачиняє браму, а ще наглядає за повітряними кульками пана Ляпки. П'ять Августів стежать за нашим одягом та білизною, пильнують, щоб усе було чисте, штопають шкарпетки й пришивають ґудзики. Альберт і один з Антоніїв прибирають у парку та на майданчику; Альфред і другий Антоній накривають на стіл і розносять страви; другий Альфред і третій Антоній миють посуд; Артур опоряджує шкільний зал; три Анджеї дбають про лад у їдальні, спальні й на сходах; три Адами готують соки, щоб купатися, а ще соуси на обід; всі інші учні теж клопочуться по господарству; й тільки в кухні пан Ляпка володарює сам.
Усіх нас не полишає цікавість, як він примудряється наготувати обід на стільки душ. Проте заходити в кухню заборонено.
Раптом минулого тижня пан Ляпка сказав, що бере мене на кухню за свого помічника. Я дуже зрадів і ходив по академії, пишаючись, мов павич.
Коли Матеуш сповістив, що час обідати, всі хлопці гайнули до їдальні, де Альфред і другий Антоній уже накривали стіл, а я мерщій подався на кухню.
Розповім, що вона собою являє та який там лад запровадив пан Ляпка.
Уподовж однієї із стін на довгих столах стоять бляшанки, повні найрізноманітніших скелець. Під протилежною стіною, на іншому столі, лежать поживні фарби та всякі-всякі щіточки й пензлики. На підвіконнях стоять дерев'яні коритчатка з яскравими квітами, між них найбільше настурцій та пеларгонії. Посеред кухні — великий стіл із металевим листом, а на ньому — боката скляна сулія, виповнена вогниками свічок. Поряд безліч малих баночок із барвистим порошком.
Беручись готувати обід, пан Ляпка вдяг білого халата. У величезну каструлю він насипав три кварти оранжевих скелець, додав жменю білого порошку, долив води, маленьким пензликом намалював зверху зелені горошини й по всьому тому вкинув кілька пломінців. Від пломінців вода в каструлі вмить закипіла. Тоді пан Ляпка ретельно перемішав усе, що було в каструлі, перелив його в гарну фарфорову посудину і, звертаючись до мене, сказав:
— Занеси цю посудину до їдальні. Здається, юшка з помідорів буде всім до смаку.
І справді, я ще ніколи в житті не їв нічого смачнішого, а тим часом юшка не варилася й п'яти хвилин. Поки хлопці їли юшку, пан Ляпка заходився готувати смаженю. Він кинув на велику сковороду один пломінець свічки, поклав на нього маленький шматочок м'яса і два скельця, червоне й біле, все це притрусив сірим порошком, а коли м'ясо засмажилося і скельця розварились, приклав до сковороди збільшувальну помпочку й кілька разів натис на її денце. За мить сковорода по вінця виповнилась духмяною смаженею з бурячками й картопляним пюре. На пюре пан Ляпка намалював зелений кріп. Смажені було стільки, що вона ледве вмістилася на тарілках, які я вніс до їдальні. На десерт пан Ляпка надумав приготувати компот із аґрусу. Він відтяв кілька листків пеларгонії, притрусив її аґрусовим порошком і покуштував.
— Ой яке ж несмачне! — пробурмотів він собі під ніс.— Краще зварю компоту з малини.
Він ухопив грубого пензля, тицьнув його в червону фарбу й тут-таки аґрусовий компот перемалював на малиновий.
Компот удався такий смачний, що я пив його тричі, а потім, коли пан Ляпка гайнув до їдальні, щоб із коновки полити смаженю брунатним соусом, який зміцнює ясна, я не втримався й сьорбнув іще.
Після обіду, коли хлопці заходилися прибирати і клопотатися по господарству, пан Ляпка вернувся в кухню й сказав:
— А тепер, Адасю, час пообідати й нам, ти, мабуть, дуже зголоднів. Що ти хотів би з'їсти? Замовляй будь-яку страву.
Я неабиякий ласун, і слова пана Ляпки мене вкрай збентежили. Я довго розмірковував, що б його з'їсти, й кінець кінцем вибрав омлет із шпинатом.
Пан Ляпка взяв пензля і, вмочаючи його в різні фарби, спритно намалював омлет та шпинат. Він кинув на нього пломінчик свічки, потім виклав усе на тарілку і сказав:
— Гадаю, мій омлет тобі сподобається.
Омлет і справді був чудовий, він просто танув у роті.
У такий самий спосіб пан Ляпка приготував для мене курча із салатом з огірків та вареники з ягодами.
— А що ви самі їстимете? — несміливо запитав я. Пан Ляпка дістав із кишені коробочку з пілюльками
для вирощування волосся, ковтнув одну за одною п'ять штук і сказав:
— Цього мені, безперечно, досить. А на десерт я охоче поласую чимось барвистим.
Він зрізав квіточку настурції, опустив її спочатку в зелену, потім у блакитну та сріблясту фарбу і з неабияким задоволенням з'їв.
— Я тобі зараз усе поясню,— помітивши моє здивування, сказав пан Ляпка.— Багато, багато років тому я був у столиці Китаю Пекіні й заприязнився там одним ученим, лікарем Пай Хіво. Ім'я це ти, напевно вже не раз чув. Лікар Пай Хіво навчив мене виготовляти їстівні фарби, бо ж саме колір визначає смак. Блакитна фарба — кисла, зелена — солодка, червона — гірка, жовта — солона. А змішуючи фарби, можна домогтися різного присмаку. Так, приміром, зелена фарба з білою та сірою дає присмак ванілі, бронзова із жовтою має смак шоколаду, срібна фарба, домішана до чорної й трошки скроплена блідо-зеленою, смакує як ананас, І так далі, й так далі.
То, виявляється, пан Ляпка знає лікаря Пай Хіво, того самого лікаря, який дав Матеушеві чарівну богдиханську шапочку! Я неймовірно здивувався з цього. Тим часом пан Ляпка вів далі:
— Лікар Пай Хіво відкрив мені й інші таємниці, від нього я навчився чи не всього, що зараз умію. Він пояснив мені й значення людських імен. Тож легко зрозуміти, чому я приймаю до своєї академії тільки тих учнів, що їхні імена починаються з літери "А". Вони ж перші за списком, а першими, як відомо, бувають найпрацьовитіші і найобдарованіші. Ім'я Матеуш приносить щастя, і тому я так назвав свого улюбленого шпака. А найщасливіше моє власне ім'я — Амброжи. Ну, годі про це. Час уже до парку,— закінчив пан Ляпка.— Нас заждалися хлопці.
По обіді ми завше збираємось у парку біля дуба, й пан Ляпка вигадує для нас різні ігри й розваги. Вчора ми грали в шукачів скарбів. — Пошук завжди увінчується знахідкою,— значуще мовив пан Ляпка.
Всі хлопці розбіглися по парку, а я запропонував Артурові йти разом зі мною. Артур охоче згодився, й ми розробили загальний план.
Як я вже згадував, довкола академії слався безмежний парк. Столітні дуби, в'язи і граби, каштани й тополі здіймалися мало не до хмар, кидаючи долу густу тінь. Кропива, дика малина, лопухи, ожина — все розмаїття лісових трав і кущів росло так буйно й густо, що пробратися до численних гротів і печер було надзвичайно важко. Подекуди парк скидався на джунглі, де не ступала людська нога. Звідси вночі долинали таємничі голоси й шерехи.
Ніхто з нас ніколи не наважувався проникнути в гущавину, дарма що кортіло її обстежити. Часом ми діставались до найближчих печер, зазирали в дупла прадавніх дерев, але з думки нам не йшли найвіддаленіші загадкові й непролазні нетрі.
Порадившись, ми з Артуром узяли з собою ліхтарики, міцну шворку, гострого мисливського ножа та інші необхідні речі. Прихопили також пригорщу барвистих скелець — пан Ляпка дав їх нам на випадок, якщо захочеться їсти,— й рушили парком на схід сонця.
Ми ледве продиралися крізь чагарник, крізь хащі дикого люпину, ножем прокладали собі дорогу в переплетеному гіллі, пролазили під ним навкарачки, обдирали об суччя руки й ноги і нарешті опинилися в самісінькому серці таємничої пущі.
Насторожено роззираючись, ми пильно прислухалися до найменшого шереху. До нас долинали тихі, схожі на перешіптування звуки. Чувся якийсь причаєний сміх. Шелестіли в сухому листі налякані ящірки.
Я глянув угору. Високо над ним розкинув своє велетенське віття старезний дуб. А за кілька метрів над нашими головами зяяло широке дупло. Воно нас страшенно зацікавило.
— От би видертись туди! — замріяно сказав Артур.
— Було б чудово! — в запалі докинув я.
Не гаючи й хвилини, ми взялися до роботи. Артур вив'язав на кінці шворки петлю й влучно закинув її на одну з гілок дуба. Петля міцно зашморгнула грубого сучка. За мить Артур із кошачою спритністю видряпався по шворці до дупла і зник у ньому. Я поспішив слідом.
Диво дивне: ми опинилися на верхньому майданчику гвинтових сходів!
— Що, спустимось? — запитав Артур.
— Авжеж спустимось! — сказав я.
Присвічуючи ліхтариками, ми крок за кроком спускалися по східцях. Я налічив їх аж двісті тридцять сім. Та ось ми опинилися перед темним вузеньким коридором і стали просуватись ним з великою осторогою. Як по правді — душа моя була в п'ятах. Я чув: калатає не тільки моє, а й Артурове серце. Ми повертали то праворуч, то ліворуч і нарешті увійшли до великого залу, залитого яскравим зеленим світлом. Посередині стояло три залізні ковані скрині. Я легко відкрив першу з них. Як же ми здивувалися, коли на дні скрині побачили зелену жабку з малесенькою золотою короною на голові.
— Не торкайтеся мене! — промовила жабка.— Я знаю, ви з академії пана Ляпки і знічев'я приблукали до сусідньої казки, до казки про Царівну-жабу. Якщо ви доторкнетися до мене, то вмить обернетесь на жаб і зостанетесь тут назавжди. Казка про мене дуже гарна, але вона триває ось уже п'ятдесят літ, і я жду не діждуся, щоб хтось придумав до неї кінцівку. Ви не можете мені допомогти, отож дайте мені спокій. А за це візьміть собі все, що є в обох інших скринях.
Ми ґречно вклонились Царівні-жабі, а потім обережно опустили віко.
Відтак ми відкрили другу скриню з надією, що в ній лежить щось надзвичайне. Але на її дні, крім маленького золотого свистка, нічого не було. Вкрай розчарований, я сказав Артурові:
— Забирай цей свисток собі, він мені не потрібен!
І ступив до третьої скрині.
Артур узяв свистка і став його уважно розглядати, а я тим часом відкрив третю скриню й на її дні побачив маленького золотого ключика.
— Оце-то скарби! — зареготав я і, вихопивши з Артурових рук свистка, засюрчав.
Раптом якась невідома сила підхопила нас і підняла високо-високо.