Голова його являє велику гладеньку кулю.
У короля Неслуха є довгий вузький меч. Цим мечем він пронизує всіх підданих, що завинили перед ним.
Якось король Неслух порушив звичай свого народу й вийшов на поверхню Срібної Гори. Саме тоді й сталася подія, якої ніхто не міг передбачити...
Тут пан Ляпка урвав розповідь і насторожився. З парку долинув крик, затріщало гілля, почувся брязкіт розбитого скла. Там коїлося щось неймовірне.
Гамір швидко наближався. Раптом двері рвучко розчинилися, й на поріг ступив Алойзі.
Розпатланий, брудний, він грізно вимахував грубою сучкуватою палицею.
Обличчя його було спотворене люттю.
— Он ви де, пане Ляпка! — загорлав він так гучно, що в мене мурахи по спині побігли.— Балюєте без мене? Так?! Мене, значить, вирядили щигликів годувати, а самі казочки торочите? Ану геть — щоб і духу тут вашого не було! — І почав вимахувати палицею над головами переляканих гостей.
Панові Ляпці відібрало мову, в нього нервово сіпалася брова.
Алойзі підскочив до святкового столу і щосили торохнув по ньому палицею. Стіл затріщав. Скалки фарфору та скла разом із варенням і кремом полетіли просто межи очі гостям, що сиділи поблизу.
Анатоль спробував угамувати Алойзі, але той одним ударом кулака звалив його на підлогу.
У залі зчинився шарварок.
Одна королева й дві юні принцеси знепритомніли, інші гості посхоплювалися з місць і хто в двері, хто у вікно кинулись навтьоки.
Пан Ляпка отетеріло втупився в Алойзі, він не міг зронити й слова і тільки ще трошки понижчав.
— Гей ви, добродії й добродійки! — зарепетував Алойзі.— Ану уривайте звідціля! Ох ти ж, Гидке каченя, мерщій качуляй, поки я тебе не порішив! А тобі, Мурашко-музико, ще й повторювати треба, так? Геть! Тепер я гуляю! Ха-ха-ха!
Раптом із натовпу переляканих гостей вийшла висока вродлива жінка з гордою поставою. Вона підступила до Алойзі й грізно промовила:
— Я Повелителька ляльок. Наказую тобі забиратися звідси!
Та Алойзі був незвичайною лялькою, і влада Повелительки ляльок не мала проти нього сили. Він розреготався їй у вічі, повернувся спиною і, розштовхуючи гостей, закричав:
— Це ще не все, пане Ляпка! Я всю академію на друзки рознесу! Ясно? На друзки!
Альфред не втримався й заплакав.
Хлопці стояли ошелешені й мовчки дивилися на пана Ляпку. Я тремтів од гніву та образи.
Зал поступово спорожнів.
З двору долинав гуркіт екіпажів, що квапливо роз'їжджалися. Непритомну королеву пажі винесли на руках.
У залі лишились тільки ми та пан Ляпка. Він стояв непорушно, в тій самій позі, й некліпно дивився поперед себе.
Зал знову зменшився і став такий, як раніше. Небо заснували хмари, припустив дрібний осінній дощик.
Алойзі з неприхованою зловтіхою розсівся у кріслі навпроти пана Ляпки і з викликом засвистів.
Аж ось пан Ляпка отямився. Він окинув оком порожній зал, позирнув на нас — ми й досі стояли попід стіною,— потім на Алойзі і сказав, ніби нічого й не сталося:
— Шкода, хлопчики, що я не закінчив казки про місячних жителів. Доведеться відкласти її до наступної книжки. Шкода. Здається, час обідати. Чи не так, Матеуше?
— Авда, авда! — вигукнув Матеуш і полетів до їдальні.
Пан Ляпка пройшов повз Алойзі, не зважаючи на нього, здійнявся в повітря й полетів слідом за Матеушем, притримуючи поли брунатного фрака.
Он який це був шляхетний чоловік!
Таємниці пана Ляпки
Коли півроку тому я брався до цих нотаток, то й гадки не мав, що доведеться розповідати стільки дивовижних історій.
А останніми днями додалося так багато подій, що й міри немає. І головне, з певного часу щось незбагненне почало коїтися з самим паном Ляпкою.
Передусім ми стали помічати, як виходить із ладу його чарівна помпочка. Пан Ляпка щодень меншав та меншав і жодного разу не набув своєї первісної подоби. Це неабияк дратувало його, він ставав похмуріший і будь-якої миті міг поринути в гнітючу задуму. Якось пан Ляпка замислився, їдучи своїм звичаєм нагору, й кілька годин просидів між двох поверхів на бильцях. Іншого разу, літаючи над столом із коновкою в руці, він забув, що ширяє в повітрі, глибоко замислився, впав у миску з баранячою смаженею і навіть не помітив цього.
Та найголовніше, як я сказав, було те, що він без упину меншав. Навіть Альфред, найменший між нас, тепер був вищий проти пана Ляпки на цілу голову.
— От побачите: якщо так триватиме й далі, то десь за місяць пан Ляпка зникне зовсім,— кепкував Алойзі.
Правду кажучи, все, що Алойзі коїв у академії, переступало будь-які межі.
Після скандалу з казками ніхто вже не міг дати йому ніякої ради, а пан Ляпка ніби не помічав його капостей.
Алойзі прокидався, коли йому заманеться, прогулював уроки, на сонних люстерках малював на пана Ляпку карикатури, без дозволу заходив до кухні й кидав у каструлі жаб і павуків, голкою проколював панові Ляпці надувні кульки, а всім нам без кінця надокучав. Ми ненавиділи його й відпочивали тільки тоді, як Алойзі засинав або виходив у парк.
Пан Ляпка все йому дозволяв, ніби чогось боявся. Мало того. Що дужче виявлялася зухвалість Алойзі, то кволішими ставали воля й сила пана Ляпки. Він щодалі рідше з'являвся на кухні й забував годувати нас, не дбав про свої веснянки, й навіть пілюльок для вирощування волосся не вживав, через що став зовсім лисий, безвусий і безбородий.
Але змінився не тільки пан Ляпка. Трохи осіла будівля академії, понижчали кімнати, меблі, й усі інші речі подрібнішали, ліжка зробилися коротші. Парк, що досі був схожий на безмежну пущу, теж поменшав і став рідший, а могутні дуби й буки обернулися на мізерні деревця.
Хоч зміни ці відбувалися досить повільно й поступово, але за місяць вони стали такі виразні, що всіх нас охопила тривога і страх.
Тільки Алойзі був бадьорий, горлав пісень, висвистував, гримав дверима, вибивав камінням барвисті шибки, дражнив Матеуша й подеколи ставав просто нестерпним.
Пан Ляпка мовчки приглядався до нього, заклопотано чухав лисину й засинав, забуваючи напитися зеленої настоянки.
Ми розуміли — нашій рідній академії настає кінець.
Напередодні Нового року пан Ляпка зібрав усіх нас у шкільному залі й зажурено сказав:
— Любі мої хлоп'ята, ви не могли не помітити всього того, що останнім часом коїться. Бачите, як я поменшав. Розмовляючи з вами, мушу ставати на стілець, щоб ви мене бачили з-за кафедри. Усе довкола вас теж меншає й дрібнішає. І ви, звісно, здогадуєтесь, у чому річ. Так, так, казка про мою академію наближається до кінця. Будьте готові до того, що невдовзі академія зникне, а з нею зникну і я. Прикро мені розлучатися з вами. Ми прожили разом майже цілий рік, нам було весело і приємно, та все має свій кінець.
— А що буде з нами, пане професор? — запитав Анастазі, тамуючи сльози.
Пан Ляпка розчулено глянув на нього і, якусь мить помовчавши, сказав:
— Любий Анастазі, в кожного з вас є своя домівка, до неї ви й повернетесь. Принаймні запам'ятай, що сьогодні опівночі тобі слід відімкнути браму, а ключа кинути в ставок. Я недалечко від берега спеціально прорубав ополонку. На цьому й скінчиться казка про академію пана Ляпки.
Всі ми посмутніли. Обступивши пана Ляпку, ми заходилися цілувати йому руки, маленькі, як у дитини.
Пан Ляпка пригортав нас до себе, похитував лисою головою й непомітно змахував з очей сльози.
Я довіку не забуду цієї зворушливої сцени.
Тим часом настав вечір. За вікном падав сніг, і срібні пластівці сідали на шибки.
Пан Ляпка відчинив кватирку, позирнув на небо й, лагідно усміхнувшися до нас, сказав:
— Годі, любі мої хлоп'ята, сумувати. Ходімте нагору, там чекає на вас приємна несподіванка.
Він легко, як пір'їнка, злетів по бильцях на другий поверх, а ми всі, перестрибуючи по кілька сходинок, подалися за ним. Коли ми опинились нагорі, пан Ляпка дістав в'язку ключів і повідмикав ними всі двері. Проте морок був такий густий, що ми нічогісінько не могли розгледіти.
Пан Ляпка дістав із вогнетривкої кишеньки пломінець свічки і зайшов до однієї з кімнат.
За мить там заблимало багато вогників, і стало ясно як удень. Ми були вражені. Серед величезного залу стояла на диво гарна ялинка, зверху донизу прикрашена безліччю свічок. На її вітах висіли барвисті гірлянди, золоті та срібні нитки й інші прикраси, і вся вона була обсипана пластівцями штучного снігу. Довкола ялинки стояли із святковими почастунками столи.
Ми повсідалися за них з веселим гамором.
Я глянув навкруги й відзначив, що ми в залі, де була лікарня хворих речей. Я навіть упізнав знайомі меблі: стіл, крісла, табуретки, годинник. Усе це донедавна являло купу непотребу, але, вилікуване паном Ляпкою, зараз вилискувало свіжою політурою і видавалося зовсім новим.
Пан Ляпка, попри свою звичку, сів разом з нами і з апетитом ласував рибою, що лежала на тарілках.
По вечері всі ми стали довкола ялинки, й пан Ляпка, вирядившись Дідом Морозом, почав роздавати нам новорічні подарунки.
Коли дійшла черга до Алойзі, виявилося, що його між нами немає, та й за вечерею не було.
Пан Ляпка дуже занепокоївся.
— Де ж це Алойзі? Що з ним? Матеуше, негайно знайди його.
Переляканий Анатоль схопився з місця й заволав:
— Пане професор, я знаю, де він! Я просив його і благав не робити цього. Але він не послухався мене.
Пан Ляпка підбіг до Анатоля і, блідий як полотно, вхопив його за плече:
— Кажи! Кажи! Де Алойзі?
— Він у кімнаті таємниць пана професора,— заїкаючись, прошепотів Анатоль і безсило опустився в крісло.
Я із страхом позирнув на стелю. Там чулися чиїсь кроки.
Пан Ляпка одним духом підскочив до вікна, відчинив кватирку й вихопився назовні.
Ми розуміли — сталося щось жахливе. Жоден із нас ніколи не насмілився б проникнути в таємниці пана Ляпки. Ми знали, чим це загрожує. Щонайменше довелось би розпрощатися з академією. Ми надто шанували пана Ляпку, й ніхто з нас не зважився б порушити його наказу.
Дозволити собі таку зухвалість міг тільки Алойзі, ця ненависна нам, зарозуміла, пихата лялька.
Вкрай перелякані, ми чекали, що буде далі.
Раптом двері розчинились, і на поріг ступив Алойзі. Він був весь у сажі, а в руках тримав невеличку скриньку з чорного дерева.
— Ось де таємниці пана Ляпки! — заволав він, відхекуючись.— Зараз я вам покажу.