Наговорила, наказала три мішки гречаної вовни,— мабуть, щоб мене налякати в жарти. Вона каже, що я таки добрий страхополох…"
Ломицький йшов, похиливши голову. Але він згадав, що зараз побачиться з Марусею, і його серце заграло. Надворі повівало ранньою весною. Було тихо й тепло, хоч іще були перші дні квітня. Небо синіло делікатним ясним кольором, що переходив нанизу понад горами в прозорий, опаловий цвіт. З-за домів, з-за стін скрізь виглядали гілки абрикосів, обсипаних цвітом, неначе білим пухом. Весняне повітря вливало свіжість в груди, веселило душу.
Ломицький повеселішав; його серце, добре зроду, пом'якшало, подобрішало. В чистому небі вилася ціла хмара сизих та білих голубів. Ломицький задивився на їх, і йому здавалось, що й голуби неначе раділи і на радощах грали в небі веселим пурханням.
Він прийшов до воріт Каралаєвої. Назустріч з хвіртки вибігла собачка. Ломицький покликав її ласкаво і погладив по голові. Він увійшов у невеличку світличку. Світличка була світла, хоча небагато обставлена. Коло стіни стояло гарненьке блискуче піаніно. Над ним висіла старинна чудової роботи картина, привезена з-за границі ще батьком старої Каралаєвої. На картині був намальований горяний краєвид в Альпах: з гір ніби збігав потік, вишитий білим бісером; під скелею був намальований млин з здоровими колесами. По обидва боки тієї картини висіли портрети Моцарта й Бетховена. В гостинній було чисто, як у віночку. Маруся сиділа на канапі і шила сорочку. Жмути білого полотна жужмом вкривали її коліна і спадали хвилями додолу. Світ од вікна наскрізь пронизував полотно, і білі одлиски сипались на чорняву голову, на рум’яні Марусині щоки. З-за білих хвиль ще ясніше блищали Марусині великі карі очі; чорні брови здавались чорнішими, рум'яні губи — червонішими. Маруся встала з канапи і привіталась до Ломицького. Він узяв стілець і сів коло стола проти неї.
— От і спасибі вам, Дем'яне Антоновичу, що ви не поцурались нашої хати. Посидимо, побалакаємо. А я оце за роботою,— сказала Маруся,— звичайне жіноче діло.
— Як я бачу, ви не любите дурно сидіти згорнувши руки,— сказав Ломицький.
— Нам не можна сидіти згорнувши руки — треба робити. Та я й не люблю дурно сидіти; без роботи мене нудьга бере,— обізвалась Маруся, затягуючи нитку в ушко голки.
Ломицький озирнувся кругом. На його повіяло спокоєм хатнього тихого життя. Стінний годинник цокав десь в кімнаті за дверима одномірне. На столі перед Марусею були розкидані ножниці, катушки ниток, червоні пасма заполочі, валялись обрізки полотна. Через вікна було видно старі абрикоси, старі волоські горіхи в невеличкому саду.
"От тут би осістись мені на ввесь вік! — подумав Ломицький.— Марусина мати має хоч старий і невеличкий, але свій власний дімок, має садочок. Знаю, що вона позичила десять тисяч одному молдавському панові за чималі проценти. Маруся гарна, здорова, робоча, хазяйновита. Замкнувся б от тутечки в хатньому житті… забув би усякі громадянські питання, ні в які соціальні справи не втручався… щоб мене ніхто не зачіпав. Знав би свою службу, хоч і неприємну, і годив би начальству… І жив би собі з Марусею тихо, спокійно, ні в що небезпечне не вмикуючись…"
— Чого це ви задумались? — спитала в Ломицького Маруся.
— Це на мене повіяло спокоєм в вашому домі. Як у вас світло та чисто,— сказав Ломицький,— яка гарна старинна картина! заграничної давньої роботи? — спитав Ломицький, дивлячись на швейцарський горяний вигляд чудової роботи, в здорових рамах.
— Це ще мій дід привіз з-за границі. От покрутіть отой цвяшок збоку рамок: механізм заводиться, як в годиннику,— сказала Маруся.
Ломицький встав і завів механізм. Вода з бісеру заворушилась і ніби потекла з гори в долину і впала під млинові колеса. Двоє коліс, викладені з ниток чорного бісеру, почали крутитись. Тихо, без шуму падала вода з гір. В хаті стало тихо, тільки годинник за дверима цокав одномірно. Ломицький почував, що ця тиша, ця мертвота дуже сприяє його втомленим, пришибленим, змалку пригнобленим нервам, прибитим ще замолоду втомою од великих лекцій, од мертвоти класичних мов, од суворої дисципліни. Пришиблені слабкі нерви потребували мертвого спокою. "Ця картина — ідеальна емблема мого життя: вода падає без шуму, колеса крутяться без стукоту, млин меле без гуркоту… І діло буцім йде, і тихо, мертво… спокійно. А я люблю такий спокій; мої нерви не видержують турботи… Люблю, щоб ходили в хаті сливе навшпиньки, гомоніли сливе нищечком. Люблю такий квієтизм життя… хоч такий квієтизм недалечке од соціальної смерті, а може, й од моральної,— підказав розум Ломицькому,— але… але… тепер так ліпше",— подумав Ломицький.
Ломицький кинув оком на м'яке старомодне здорове крісло, що стояло в кутку коло столика. На столику лежала розгорнута книжка. На книжці лежав кістяний ніж. Крісло було пом'яте на сидінні. Видно було, що тут хтось недавнечко сидів, встав і вийшов…
Там сиділа Марусина мати, Марта Кирилівна. Вглядівши в вікно, що до їх йде Ломицький, вона схопилась і втекла в кімнату.
— Як же вам подобається ваша скарбова служба в контрольній палаті? Мабуть, не дуже весела; лік та цифри, та ще цифри? — спитала Маруся.
Ломицький не одразу одповідав Марусі. Він ніколи не одповідав одразу на питання, не подумавши. Цю обережність та обачність в словах він постеріг ще на третьому курсі в університеті. Він ще тоді добре втямив, що треба говорити, оглядаючись на усі боки, що небезпечно говорити те, що думає чоловік, що має на мислі… І він сам незчувся, як з обережного став нещирим, а потім і хитрим, а врешті зарані вже зрозумів суття сучасного життя. "Як скажу, що служба мені не до вподоби, то це часом може дійти до вуха начальника. Коли служиш, то кажи, що любиш службу, бо не швидко підеш вгору… А служба і справді така, що з нудьги здуріти можна",— подумав Ломицький.
— Нічого собі… Служба по мені, по моєму смаку і вдачі. Я люблю математику, люблю цифри. Це мене навіть забавляє…— сказав перегодя Ломицький.
Він усе поглядав на двері. Сподівавсь, що от двері одчиняться і вийде Марусина мати. А двері не одчинялись. В кімнаті було тихо, але Ломицький духом чув, що там хтось притаївся, хтось дише, навіть тихесенько позіхає, затуливши долонею рота.
Маруся вийшла в кімнату засипати чай. Вона знов вернулась в гостинну і причинила за собою двері. За дверима хтось тихесенько чалапав по хаті. А Марусина мати не виходила.
Маруся знов вийшла і винесла два стакани чаю і поставила на столі один стакан для себе, другий перед Ломицьким. Ломицький ждав, що стара от-от вийде в гостинну з стаканом чаю. А вона не виходила. Вже й чай випили. Побалакавши вдвох з Марусею, Ломицький почав задумуватись. Розмова рвалася. А стара, знать, вешталась, чалапала по кімнаті тихенько, крадькома і все-таки не виходила.
"Може, моя святителька і правду казала… Погано…" — подумав Ломицький.
— Ви любите музику та співи? — спитала Маруся в Ломицького.
— Любив колись… дуже та й тепер люблю…— обізвавсь Ломицький.
— Я трохи граю і вмію навіть сяк-так співати. Ви любите українські пісні? Я їх багатенько вмію співати,— сказала Маруся.
— Люблю. Коли ваша ласка, то заспівайте,— обізвався Ломицький.
— Ви самі українець і, здається, херсонський, земляк моєї мами? — спитала Маруся.
— Еге,— сказав Ломицький.
— Ви, певно, цікавитесь українською літературою. В кружку моїх товаришок деякі зацікавились українськими книжками. І я читаю їх, бо й я українка, тільки міська. А ви любите українські книжки? — говорила Маруся, аби будлі-чим зацікавити в розмові Ломицького.
— Атож! — обізвався Ломицький.
Ломицький мав українські книжки, але при людях ніколи не говорив про свої національні українські симпатії. Він навіть не клав тих книжок в своїм житлі на видноті на столі або на етажерці, а ховав їх в комоду Як тільки заборона з Петербурга була карала українську літературу, Ломицький тоді навіть не купував їх, а ті, що мав в себе, ховав ще глибше в комоду
Маруся одчинила піаніно, сіла і проспівала чистим альтовим голосом кілька українських пісень. Ломицький трохи розворушився, повеселішав. Очі його стали жвавіші, ясніші. Він встав і пересів на стілець, що стояв коло піаніно. Маруся розчервонілась. Вона трохи соромилась співати. Віка впали на очі; довгі чорні вії лягли обідками на рум'яні щоки. В Ломицького серце заворушилось,— симпатія прокинулась; він легенько зітхнув.
Маруся встала і знов сіла на канапі. Ломицький поглядав на двері в кімнату. Двері не одчинялись. За дверима було тихо, неначе в могилі. Ломицький встав і почав прощатись. Маруся провела його в прихожу і навіть вийшла слідком за ним у двір.
— Моя мама не зовсім здорова сьогодні… В неї ще зранку болить голова… Приходьте ж до нас частіше! — запросила Маруся Ломицького і сміливо подала йому руку. Ще й потрясла його за руку.
— Спасибі вам… зайду, доконешне зайду до вас,— обізвався Ломицький, одчиняючи хвіртку.
— Та не гайтесь! Заходьте частіше! — гукнула до його Маруся з порога.
"Гарний хлопець і мені подобається: тихий, спокійний, добрий, трошки блідий, але лице неначе виточене з мармуру, сливе класичне…— думала Маруся, вертаючись в світлицю.— Шкода, що мама його не бачила! Цікаво було б знати, чи сподобається він мамі? А мамі таки трудно підійти під смак: вона чогось все не хвалить паничів, чоловіків, а найбільше паничів. Чомусь вони їй неначе спротивились… чогось вони їй не до вподоби…"
II
Маруся вернулась в гостинну і сіла шити, але робота не йшла їй на думку. Нитка в руках плуталась, затягалась в вузли Марусині думки літали десь інде… неначе слідком пішли за молодим хлопцем.
Вона згорнула полотно і вийшла в столову. Мати сиділа на стільці край стола і пила чай з сухарцями.
Марусина мати, Марта Кирилівна Каралаєва, була середніх літ, висока, з рівним тонким станом. Довгобразе і трохи узьке лице було свіже, усе рум'яне, неначе налите кров'ю. Навіть руки і довгі сухорляві пальці були червонуваті. Невеличкі гострі карі очі блищали гострим блиском. В їх світився і розум, і сміливість, і часами проминались іскри хитрощів і досвідного кокетства. На голові в неї подекуди біліли ніби срібні нитки, і вона завсігди дуже намащувала над чолом коси помадою, щоб затаїти ті перші прикмети доходжалих літ.
Маруся сіла проти матері за столом і налила собі стакан чаю, їй вже не хотілось чаю, але в неї була думка побалакати за Ломицького з ким-небудь, і більше од усього з матір'ю.
Мати одначе пила чай, гризла сухарці і мовчала.