Це ті, що ми кладемо на аналой перед іконостасом наперемінку в кожну неділю. Баби чисто постирали шерсткими губами усі фарби, а в нас храм на трьох святителів, то ці образи завжди кладемо на аналой для парафіян, щоб вони знаменувались.
— Добре. Біжіть до церкви та принесіть ті образи. Я піду в школу та в одну мить і поновлю їх, бо тут в покоях і душно, і мух сила. Мухи порозвозять свіжі краски. В школі й холодненько, і мухи ще не завелись. Там і діти не заважатимуть, — сказав Леонід Семенович.
Отець Зіновій швиденько почимчикував до церкви й незабаром приніс три зчорнілі образи, на котрих ледве було знать постаті святих в неясних обвідах.
Леонід Семенович забрав під пахву образи, взяв палітру та пензель і пішов до школи на роботу. В школі саме пили чан на причілку під гіллям старої верби в холодочку. Леонід Семенович пішов в школу, поставив три образи рядком на столі, попідпиравши їх книжками, і заходивсь поновлять. Розмазавши краски на палітрі, він швиденько понаводив жовтою та жовтогарячою фарбою парчеві смужки, позамальовував витерті зелені та червоні ризи, підсвіжив види, а потім почав пораться коло митр, але замість митр він намалював папські тіари.
Леонід Семенович не любив малювать образів. Отець Зіновій намігся з роботою, дуже нудною для його. За таким малюванням його брала нудьга, і він розважав себе жартовливими додатками на образах; але це не показувало, що він був богозневажник, як не були богозневажниками складачі давніх великодних кумедних українських віршів, ні їх читальники та слухачі.
— "За одним присідом — вечеря з обідом" — от я й поновку скінчив! — говорив Леонід Семенович. — А дивіться, чи гарно буде?
— Гарно, гарно, хороше! Образи стали ніби новісінькі! Спасибі вам, що ви оце приїхали. Неначе знали, що вже час поновлять трьох святителів, — говорив отець Зіновій. — Але… що це за папські тіари? Ой лишечко!
— Я радий, що зробив вам сяку-таку послугу. Нехай же сохнуть. От я зараз знов перероблю папські тіари на митри.
— А ми тим часом сідаймо та пограймо в карти, поки зготують обід, — сказав Флегонт Петрович до отця Зіновія.
— "Я до нього торгу й пішки!" — обізвавсь отець Зіновій. — Ми ж оце в вас в гостях на дачі, то треба ж гостювать та бавитись, доки ви тутечки. Один тому час. Леоніде Семеновичу! кидайте образи та беріть у руки оте "луб'я", що лежить на столі.
— Ні, не сяду. Я не люблю грати в карти. Надворі година, — ясно та прозірно. Погода мені дуже прияє. Піду я оце зараз на греблю та схоплю накидок з вигляду на ставок та питель. Це ж закуточок такий поетичний, що аж сам проситься на картину, — сказав Леонід Семенович.
Він і справді не був картяр, і його брала нудьга за картами. Не любили карт його батько й його брати. І в батьковому домі не було й заводу карт, ні грання в карти.
Чоловіки посідали за карти й запросили взяти спіл в гранні й Софію Леонівну. Леонід Семенович забрав свої малярські причандали, свиснув на свою собаку й млявою ходою почвалав наниз до ставка на греблю.
Гребля була стара, широка, як шосе. На обох боках греблі росли столітні верби, насаджені ще бог зна колишніми дідичами. Гребля скидалась на розкішну стару алею, в котрій верховіття та гілля зійшлось докупи й поспліталось одно з одним в якісь зелені гніздища. Леонід Семенович перейшов греблю й вибрав місце на кінці супроти питля, недалеко од лотоків. Він розташувався на лавці, що була під останньою вербою на ріжку греблі коло містка на лотоках. Механік та мірошники вкопали в землю ту лавку на кілках, щоб було де одпочити та побалакать в холодку в вольний од роботи час.
Година та пізній ранок і справді прияли маляреві. Сонце вже високо підбилось вгору й неначе дивилось з високості синього неба на саму середину здорового довговастого ставка. Надворі було гаряче, ясно й тихо. Повітря було чисте, надзвичайно прозоре. Вигляд був прозірний: було видко здалеки кожний закуточок, кожний листочок. Це дуже прияло художникові.
Леонід Семенович зиркав накруги й вибирав в береговині найкращі місця та закуточки для змалювання. Він поставив на триногах чималий, вже заґрунтований блят і почав вдивляться в околишню місцину. В кінці греблі під високим горбом стояв мурований питель на чотири етажі. Коло питля збоку було притулене забудування для паровика постінь з питлем, а побіч його бовваніла височезна залізна труба, що виганялась багато вище од верб та осокорів ніби в синє небо. Питель виразно й яро жовтів проти ясного сонця на зеленому полі з вербового гілля, неначе сам намагавсь стати на картині спереду, на першому місці: бери, мов, мене, бо я ж окраса цих верб та цього ставка. Поперед питля стриміли штахети на містку над лотоками. Проти питля, через шлях, на сугорбі було видко гарний мурований невеличкий дім з ґанком, де було житло для механіка та для писарів. Дім пишавсь на сугорбі, над самим ставком, як цяцька, з ялинками по обидва боки ґанку. Нижче од дому, понад шляхом, в огороді зеленіли, неначе побгані зелені руна, гіллясті акації. А далі за греблею лиснів широкий та довгий ставок, неначе обставлений двома зеленими високими стінами з верб та осокорів. Недалечко од берега проти домка ніби плавав довгенький маленький острівець, ввесь зарослий старими тополями, бог зна коли насадженими, певно, ще за часів панщини. А далеко вгору, де зелені береги ставка сходились близенько, де вливалась в ставок річечка, знов ніби плавав подовжастий плисковатий острівець, зарослий зеленим високим бадиллям та лозами. Здавалось здалеки, ніби там плаває здоровий кошик, повний жовтих квіток, свіжого зілля та бадилля. Повітря було гаряче й вогке. По воді простяглась неначе золота стежка од берега до острівця, і лисніла, і блищала, аж очі вражала золотими скалками. На острівці сиділи гуси та качки, неначе обліпили зелені м'які бережки. На ставку й коло берегів плавали здорові зграї гусей та качок. Гуси грали на воді, плескали, ляскали крилами об воду; вода раз у раз ніби ворушилась. Дрібні хвилі та брижі неначе розсипались по ставку, несли на собі золото та срібло й розкидали навкруги по воді іскри та проміння. Коло берега недалечке од лотоків чоловіки напували воли, котрі стояли по коліна в воді, ясно освічені сонцем. Одні смоктали воду повагом, поволі, другі стояли непорушно, і в їх з ротів текли потьоки до самої води. Потьоки лисніли на сонці, неначе срібні шнурки. Воли стояли ніби з срібними довгелецькими вусами.
В гарячому повітрі було тихо. Усе стояло непорушне, ніби намальоване на полотні. Далеко на ставку понад берегами під лозами було видно на воді сідла рибалок на чотирьох кілках. Рибалки сиділи з удлищами непорушно, неначе вироблені з міді людські постаті. Надворі було тихо, але в тій ніби мертвій зачарованій тиші закипіло світове живоття. Веселі гуси ґеґали на ставку, брьохались, ляскали крилами, вигравали по воді; качки безперестану кахкали, пливучи довгими рядочками. Удлища в рибалок вряди-годи ворушились, неначе ті мідні постаті, мов пам'ятники на майданах, вряди-годи оживали. Самий веселий світ вранішнього сонця був ніби живий і ворушив живоття в усьому. Над берегом світ дрижав, мов живий. Вода хилиталась і ворушилась, мов жива.
— Гей. Чорний! Гей! Соб, Безрогий! — чулось в веселому світі гукання чоловіків, що завертали дрімаючі напоєні воли з води й хвиськали в повітрі батогами.
— Ану, Шутий! Годі тобі смоктать! Допався, неначе до браги! Гей! Цабе! Час рушать з мішками! — гукав на воли другий дядько й штовхнув пужалном ззаду Шутого, з позбиваними кінчиками рогів, вола. — Ще й куняє в воді! Мабуть, тобі там гарно?
— Ший ставай, Безух! — кричав голосно хтось коло здорового магазину за питлем, запрягаючи в ярмо того Безуха.
Леонід Семенович схопив оком загальний обвід вигляду на питель, на горб з поетичним домком, з острівцем з тополями, з широким плесом води й почав робить той обвід хапком, жваво, накидаючи ного смужками та пружками на полотно. Він замугикав стиха пісні. То була ознака, що він натрапив на якусь "Ідею вигляду", на якісь сподобні йому закуточки.
А сонце грало промінням на вербах та на воді. Гуси та качки плавали й раз у раз збивали крилами воду. Вода розходилась кружалами, в котрих лисніло проміння. Ставок ніби сміявсь. На далекому острівці по бережку дибали чорногузи й миготіли на сонці червоними дзьобами та ногами. Дві шуліки шугали понад ставком і з жадобою поглядали на каченята. Річані чаєчки літали понад ставком, неначе білопері голуби, і різким криком пронизували гаряче повітря. Нижче од греблі на спусті шуміла вода. В шумі під спустом купались малі підпасичі й кричали різкими голосами, незгірше чайок. В питлі гули колеса, гула уся снасть, неначе велетенський бубон десь на кутку на весіллі. Гула вода, падаючи з лотоків на турбинове колесо. З високого димаря швидко валував дим, ніби хтось викидав і шпурляв з його здорові чорні клубки вовни. Клубки летіли вгору в синє високе чисте небо. Труба пахкала, ніби жива стота. Веселі ластівки-щурі пурхали над самісінькою водою та все щебетали, черкаючись крильцями об воду. На питлі цвірінькали горобці; над покрівлею вились голуби. Джерела живого, веселого живоття ніби десь пробивались і проривались з невідомого нутра землі, з недосяжного потаємного небесного простору. Усе в піднебессі неначе було промкнуте потаємним світовим животтям, дрижало од веселої світової жизності. Усе ворушилось, раділо та вигравало і в гарячому повітрі, і в синьому небі, і в хвилях теплої води. Небо неначе сміялось до пишної землі, а земля осміхалась до золотого сонця.
І в душу молодого художника промкнулась та потаємна іскра світового живоття, що аж вигравало з збитками і в небі, і на землі. І Леонід Семенович несвідомо затяг веселої пісні й на той час забувсь за своє горе, навіть за свою вродливу, але зрадливу жінку. Якась потаємна світова радісна міць злинула на його, оповила його душу заразом з землею, водою й вербами, з сяєвом марева і влила в його радісну направу, веселе почування, поетичне натхнення.
Леонід Семенович обчеркав хапком обвід вигляду на картині й почав поволі накидати малюнок, та все стиха мугикав пісню. То був знак повного вдоволення його душі; то був виявок його почуваннів краси на землі й у небі.
"Забрав би з собою в душне та курне місто і ці верби та осокори, і цей лиснючий ставок з берегами, і цей питель, і шпиль з домком, та горенько, що не влізуть у торбу.