На гастролях в Микитянах

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 11 з 27

Ївга й наймити, звичайно, як слуги, були завидливі до Маші, шо вона завсігди б'є байдики, нічого не робе й Ївзі ні в чому не помагає. Дівчата змовились: вони собі й наймитам поклали кращі ложки за вечерею, а перед Машею поклали стару ложку, вищерблену на носику, з визубнем сливе до середини ложки.

— От тепер Маша, може, не похопиться виловить в мисці усі галушки щербатою ложкою! — сказала Ївга до наймитів. — А то ця прожир така спішна та ненажерлива, що за нею й не похопишся з їжею: не жує галушок, а просто глитає, неначе індик. Я не встигну проковтнуть однієї галушки, а вона вже проглине дві! Я лічила, скільки галушок вона проглине за вечерею, — сливе вдвоє більше за мене; я лічила-лічила та й лік погубила.

Але як наймички сіли за вечерю. Маша взяла ложку й зараз постерегла, що такою щербатою ложкою не можна донести юшки до рота. Вона пожбурила ложку до порога, а далі спересердя встала з покутя, вхопила щербату ложку й побігла в покої жалітись на Ївгу. Матушка мусила сама йти до пекарні й залагодить ую справу, знайшла новішу ложку на миснику й подала Маші. Але розлютована Маша вже й не сіла за стіл і вийшла з пекарні. Софія Леонівна бачила ту ложку, і їй чомусь здалось, що тут зневажають її наймичку через те, що, надісь, зневажають й її саму. Вона ще гірше насупилась. Кмітливе матущине око й не примітило. Матушка зобидилась.

— Ой коли б ці гості хутчій перебирались в своє житло. Дам їм усе, що потрібно в господарстві, дам і наддам, аби вони швидше виходили й жили собі нарізне од нас в опрічнім домі, — говорила Ольга Павлівна до отця Зіновія нищечком.

— Та то ти вже дуже пеклюєшся тією Машею. Ти не дуже їй потурай та падкуй коло неї, бо вона така ж сама, як і Ївга, тільки на селі кирпу гне, нібито вона справжня панна, — говорив о. Зіновій до жінки.

Але матушка була добра, і їй було шкода й Маші, що вона через свої вереди та городянські гордощі зосталась без вечері. Вона покликала Машу в прихожу, вкраяла добру партику паляниці, накришила на тарілочку сала й подала Маші. Маша взяла з якимсь нехтуванням в очах, сіла на стільці коло столика й почала уплітать паляницю й сало на всі застави.

В покоях знов почалось вештання та готування до парадової вечері, застеляння стола та розставляння парадового посуду. Леонід Семенович аж охрип од співів. І Флегонт, і отець Зіновій вже переситились тими співами й замовкли. Матушка попросила гостей сідати за вечерю. Подали смажені курчата.

— Та ти, сестро, не дуже-то пеклюйся мною. Мені не дуже-то уподібні усякі панські пундики. Ти мені зготуй гречані галушки з вишкварками, — оце так козацька їжа! — говорив Леонід Семенович, примостившись коло стола.

— Коли тобі ця потрава до смаку, то я звелю тобі принести. Сьогодні Ївга варила слугам на вечерю гречані галушки. Маша не схотіла вечерять, то в горшку їх, мабуть, зосталось доволі. Підіть, Машо, та спитайте в Ївги, —говорила матушка.

Незабаром Маша ввійшла в столову й поставила оеред Леонідом Семеновичем тарілку з галушками.

— Оце так запорозький поживок! І смачний, і тривний. Люблю сільську страву більше од усього, — говорив Леонід Семенович.

Він і справді їв галушки з жадобою, бо в Києві скучив за цією сільською потравою.

Після вечері знов почалась біганина — стеління та укладання дітей в постелі. Леонід Семенович знайшов дорожню батющину теплу бурку з відлогою й сказав усім добраніч.

— Куди ж це ти йдеш? Чи не в порожній школі часом думаєш спати? — спитала сестра.

— Піду в клуню та ляжу в засторонку на соломі. Мені найуподобніша ота селянська постіль. Пам'ятаєш, Флегонте, як ми колись малими викачувались в клуні на пахучому сіні та на вівсяній соломі сливе до півдня! Та й добре ж спалось на пахучій вівсяній соломі! А ходім, Флегонте, в солому! — запрошував він артиста.

Але Флегонт вже спанів і тільки осміхнувся рожевими устами, повними й свіжими, мов у панянки.

— Було колись гарно на сіні, а теперечки на подушках таки краще й догідніше, ніж на соломі, — одповів він.

— Та тільки не куріть там в засторонку, щоб часом не наробили пожежі. Покиньте в хаті оте курево, — обізвавсь отець Зіновій.

— Це ти бозна-що вигадав! Ще схопиш якусь хворобу, — сказала сестра.

Вранці Леонід Семенович прокинувсь і почутив, що в його в боку коле колька. В засторонках перед жнивами звичайно буває порожньо. На поді засторонки валялась тільки вогка мерва та якась потерть з соломи, що миші пересікли за літо, та ще й вогка. Леонід Семенович застудив один бік. Він попросив у сестри спирту й довго розтирав бока, доки перестала колька.

— А бач! Я ж тобі казав, що ми вже зам'якинились і спаніли од городянського життя. От і "не видержав постригу", як приказують. Ото другий раз не квапся спати на запорозькій постелі або в садку проти неба на землі. Гречані галушки не завадили, а вогкий діл в засторонку пошкодив, — говорив Флегонт Петрович.

— Мабуть, ми вже скацапніли. А влий, будь ласка, сестро, в чай з півстакана рому. Може, тепло пройме мене й промкнеться в порібрину, де саме зосередилась колька, — говорив Леонід Семенович.

— Це значиться, що нам вже годі спускаться до клуні та до хати, а напереверт: треба піднімать селянську хату й селян вгору до себе, до нашого рівня, — сказав Флегонт Петрович. — А на це треба великої напруги сил і державних, і наших поодинчих.

Якби в наш час була Запорозька Січ, Леонід Семенович з його вольнолюбством та потягом до простоти, певно, опинився би в Січі й був би завзятущим козаком-запорожцем.

IV

За чаєм Софія Леонівна сиділа задумана та бундючна. Вона насилу говорила з господинею ради звичайності, бо не могла забути за обиду свого Петрушки та й своєї Маші.

"Певно, моя ятрівка зла, коли надулась, як індик. Бозна-чого дметься! Малі хлопці усі заводіяки й ладні битись щодня, щогодини. Після чаю треба заходжуваться коло переносин в школу", — думала Ольга Павлівна, скоса зиркаючи на ятрівчине лице, на котрому було знать сутінок невдоволення.

Після чаю артисти пробували розважать себе співами, але, очевидячки, співи їм трохи вже надокучили. Отець Зіновій вийшов до людей, що стовбичили в пекарні й заважали матушці й Ївзі пораться коло печі. Женці, що почали вже жати за сніп, полаялись за постаті на різі й прийшли до батюшки, щоб він сам зробив діляницю постатів, бо хліб місцями був на різі дуже не однаковий. Жвавий батюшка побіг бідкою на поле, поділив їм постаті, звелів класти стайки з полукіпків рівними рядками й натикать будяками на знак, до кого належаться нажаті копи. Отець Зіновій побачив, що женці вже розпочали роботу й доведуть її самі до кінця, вернувся додому й звелів заходжуваться коло переносин в школу. Наймити зняли з підрів в возовні стародавні дерев'яні ліжка й попереносили в школу. На підрях стриміли старі стільці, зчорнілі од пороху. Їх поздіймали й пообмивали і теж попереносили в школу. Левко знайшов у клуні старого ослона, на котрому одпочивали молотильники коло машини, припер його до школи й поставив цю мебіль в салоні. Ці переносний були гулянкою для гостей. Леонід Семенович затесав чотири кілки й забив їх на причілку під єдиною вербою на ввесь шкільний город… Левко знайшов в стані дві дощечки і поприбивав їх на кілках; от і вийшов дачний стіл в холодочку. Флегонт Петрович познаходив на підрях та в закутку в возовні старі низенькі рамчаті улики й дуплянки з щілинами, попереносив їх і поставив кругом стола. Малі паничі принесли ще дві дуплянки й поставили теж коло призьби, буцімбито височенькі стільці для Петрушки.

Школа вже висмерділась і провітрилась. Софія Леонівна поставила двоє ліжок в меншому класі й причепурила їх, застеливши літніми укривалами. Машу примостили в пекарні на вчителевому ліжку. Левко розстелив через довгий салон килимок з картатих плахот і поставив невеличке ліжко в кутку коло груби задля себе. Школа причепурилась, неначе молода дівчина до вінця. Сонце лило ясне проміння в п'ятеро чималих вікон. Білі стіни ще збільшували світ. Левко нарвав в огороді васильків, ласкавців та чорнобривців і обквітчав ними старі образи на покуті. Леонід Семенович в жарти обквітчав зверху й старого праотця Ноя, котрий покращав од жовтогарячих повняків та од чорнобривців. Ці переносини були задля усіх і роботою, і іграшкою та гулянкою.

Наймички попереносили в школу потрібний посуд до столу, діжечку на воду, навіть діжечку й шаплик для прання плаття з відмоки, аби тільки збуться гордовитої Маші, котру вони вже зненавиділи вкупі з наймитами за її нахабність та гордощі. Матушка дала свій менший старий самовар, що валявсь десь у комірчині, аби тільки здихатись клопоту.

Як сонце стало на вечірньому прузі, Флегонт Петрович запросив усіх до себе на дачу на чай. Софія Леонівна застелила квітчастою скатеркою дошки на повбиваних кілках і звеліла подавать самовар під вербу на причілок. Обстава вийшла надзвичайна й цікава. Діти обстали той стіл, а старі обсіли стіл на вуликах. Собачня теж позбігалась і никала оддалік коло школи або лізла під стіл. Батюшці й матушці здавалось, що вони ніби приїхали на якусь дачу й весело бавляться далеко од своєї господи. Усім було весело. Навіть матушка забулась за завсідній клопіт в передніші дні й з щирим серцем бавилась ніби десь в гостях далеко од господи й од господарського клопоту в веселому товаристві.

— Це вас неначе сам бог привів до нас, — говорив веселий отець Зіновій. — Розважили нас в глушині та трохи розігнали нашу нудьгу. Ми оце неначе заїхали кудись за тридев'ять земель на якусь городянську дачу та й п'ємо чай і розважаємо себе в гостях, в товаристві.

Після чаю усі зайшли в прибрану й очепурену школу. Школа аж світилась ніби наскрізь, як клітка, од багатьох чималих вікон. Усі заразом заспівали пісні, як тільки Левко виступив починальником і затяг веселого козачка. Порожня школа аж загула, як порожня церква. І довго вони співали та балакали ще й при світлі, доки Ївга не прибігла та дала звістку, що вечеря вже готова. Гості рушили з школи через город рядочком, неначе качки попливли по ставку одна за однією, і вечеряли в отця Зіновія в останній раз. Леонід Семенович не пішов ночувать в клуню в засторонку. Він побачив, що вже не знесе запорозького звичаю. Флегонт Петрович з жінкою пішли ночувать в своє нове житло.

8 9 10 11 12 13 14