А дзвоник ніби лящав та верещав, неначе малий опе-цьок, як зла мати часом стьобає його дубцем.
"Ой лишечко! Це ж котрась тітка. Тільки злі тітки так нервово та з нетерплячкою сіпають за дріт. Ану, чи почне далі лелущить та гупати кулаком у двері", — подумала Настуся, стоячи серед зали.
Доки Петро добіг до прихожої, і справді почувся стукіт кулаком у двері, неначе закалатало калатайло на шиї в вола.
"Це істинно котрась тітка. Впізнаю тітчине калатайло. Чого це вона мені накалатає? Це, певно, тітки вже дізналися од Павлусевої дядини, що я оце недавнечко була в Павлуся. Вже котрась сурганиться мене напутювать та лаяти".
І справді в залу похапцем вбігли Настусині тітки: тітка Маня та тітка Софа, обидві в чорнім убранні, високі, сухорляві й смугляві з лиця, неначе в залу вскочили дві циганки.
"Вони обидві! Я вгадала. Дві циганки, тільки без решет та під-ситків на спині та без веретен", — подумала Настуся й почутила, що її вже бере злість.
— Ти, серце Настусю, дома? — крикнула тітка Маня, привітавшись з Настусею.
— Хвалить бога, ти дома! — крикнула й собі тітка Софа. — А ми оце вже вдруге забігаємо до тебе. Питали й довідались, що ти десь вийшла й зникла.
— Дурнісінько турбувалися та клопотались. Як бачите, я вдома. Ходила, світом нудила та й вернулась. Прошу сідати!
Тітки посідали на канапі проти небоги й витріщили на неї очі.
"Що ж це вони ворожитимуть мені, оці циганки? Вони вже безперечно відомі тому, де це я недавнечко була, з ким балакала", — подумала Настуся.
— А нам слуги оце сказали, що ти, серце Настусю, за чаєм полаялась з татом, за щось змагаючись, та настромила на голову шапочку та й майнула па вулицю. Ми оце вдвох никали по вулицях поблизу, шукали тебе, питали за тебе. А ти, хвалить бога, вернулась, — сказала тітка Маня.
— Вигулькнула таки, хвалить бога, неначе з води, і не втопилась, — додала тітка Софа.
— Як бачите, і не втопилась, хоч і потопала, кажучи по-вашому, — обізвалась Настуся.
Обидві тітки в останній час вважливо слідкували та назирали за Настусею, бо вже примічали в неї деякі прикмети психічного неладу. Вони страхалися, щоб Настуся часом не заподіяла собі якогось лиха або не запагубила себе на який спосіб.
— Але, серце Настусю, чого це ти стала така бліда, аж біла, неначе крейда! — крикнула тітка Маня.
— А очі в тебе сухі та аж горять, неначе в пропасниці. Ти страшенно чогось змінилася! — аж криконула Софа і підвелася й випростала свій сухорлявий стан з дива.
— Та я, певно, й передніше була така, та тільки ви не придивились гаразд, бо вже не добачаєте очима на старості літ, — сказала Настуся й одвернула вид од тіток набік.
— Ні, моя кохана! Я це вперше прикмітила таку зміну в тебе. Ти слаба! Ти чимсь занедужала, та тільки й сама гаразд не тямиш, — сказала тітка Маня й узяла Настусю за руку.
— В тебе, бачу, руки сухі й гарячі, як жар. Треба б покликать доктора. А татові й байдуже! Кинув тутечки тебе саму, як билинку в полі, — промовила тітка Маня.
— Боже мій! В тебе, бачу, голова аж горить. Чоло гаряче, неначе розпечене, і якесь сухе, — бідкалась тітка Софа, лапаючи долонею Настусю за чоло. — Може, ти оце десь застудилася, вештаючись по вулицях в легенькому вбранні, в вітром підбитій удяганці. Роздягнися, серце, та зараз ляж на ліжко.
— Навіщо! Це гаразд! Я здоровісінька, як і ви обидві. Щоб ви сказали, якби я до вас причепилась та сказала: роздягайтеся зараз обидві та лягайте на ліжко в постіль, — одказала Настуся й якось чудно зареготалася якимсь сухим злим сміхом.
— Ой, не пойму тобі віри зроду! І не запевняй, і не божись. І не присягайся. В тебе вид змінивсь і якось погано змінився, ніби осунувсь. Ой серце небого! Береженого й бог береже. А ти таки не гаразд стережешся. Не бігай, серце, не ганяй по вулицях, та ще й сама. Ти ж, серце Настусю, не панич, а панна.
— Я й сама добре знаю, що я не панич, а панна, і сама собі дам ради й без вас. Вмітиму добре поводитись і без вас. Не так вже піклуйтесь мною та клопочіться, — сказала гордовито Настуся.
— Як же нам не піклуватись тобою, коли в тебе нема матері, коли ти ще така молода й нестатковита, ще й неслухняна та якась неміркована. Коли тата ні в чому не слухаєш, то послухай хоч нас. Ми ж тобі не чужі, а рідні: добра тобі бажаємо й думки не маємо допікать тобі та настиратись.
— Я й сама не бажаю собі лиха. Ніхто собі не ворог. Це річ вже занадто звичайна, — сухо обізвалася Настуся й усе дивилась не на тіток, а набік, на дзеркало.
Докучлива горнишна вибігла з столової й спитала, чи не загадають підогріти самовар та зготувать чай.
— Спасибі тобі, дівчино! Ми не питимемо чаю, бо дома вже понапивалися, — сказала тітка Маня.
— Тебе, серце Настусю, оце бере нудьга. Твоя компаньонка чогось загаялась в своєї матері. Ти сидиш отутечки все сама та сама, як билина в полі, та тільки свої думки думаєш. Ще якогось лиха собі надумаєш, — говорила тітка Маня.
— Якого ж я собі лиха надумаю? Не надумаю ж я собі пропасниці чи якоїсь там болячки, — сказала Настуся.
— Ой можна надумати собі лихо! А з нудьги, з гульні та од безробіття можна й бог зна чого надумать і накоїти: як от, приміром, бігати на одвідини до кат зна кого потай од тата, потай от рідні. Тобі з нудьги уявляється все щось химерне, надзвичайне; ти вигадуєш якісь вигадки негодящі, якісь вчинки непутні. Це все зо-всім таки не подобає й не личить такій молодій особі, як ти, серце небого, — напутювала тітка Маня.
— Що правда, то правда твоя, сестро Маню. Це все панні не личить, як нам старим не до лиця рожеві суконьки та залицяння, — додала тітка Софа.
— Може, вам і не личить, а мені все личить, бо я людина вольна од ваших стародавніх забобонів. По-вашому — не личить, а по-моєму — зовсім таки личить. Як що кому до вподоби! — сказала На-стуся.
— Будемо тепер битися на смерть! Не зачіпайте мене теперечки, бо я знайшла собі міцну оборону, знайшла захист певний і незламний і вас не злякаюсь, — знов промовила вона згодом.
Вона почувала, що ніби стала на якийсь твердий грунт, що кругом неї хтось ніби поставив безпечний захист. То була її любов, то був її любчик Павлусь.
— Бачиш, моя кохана Настусю: піде в місті поголоска. Люде загомонять, обгудять, обнесуть.
— Годі! доволі! Більш не видержу вашого ніби напутіння, а в дій-сності вашого осуду! — криконула Настуся і, схопившись з місця, заходила й закрутилась по залі. — Я звикла вволяти свою волю, а не чиюсь там іншу. Дайте мені спокій! Нема сили терпіти більше. Ви мене кривдите раз у раз!
І несподівано вона істерично заридала голосно, ходячи та никаючи по залі. Тітки посиділи, помовчали, зглянулись мовчки, потім повставали й попрощались з Настусею. Вони пішли з смутком та жалем на серці й самі трохи не плакали: вони вже вважали на неї, як на божевільну й пропащу людину.
Настуся згодом переплакала й незабаром заспокоїлась. В покоях знов стало тихо й мертво. Настуся наче впала в крісло й похилила голову. І знов полились перетяті візитом, мов гострим ножем, її думи та мрії.
"Тітки мене не люблять, кривдять мене своїми непроханими напутіннями та докорами. Ніхто мене не любить. Один Павлусь любить мене щиро, та ти, моя ненько, любила мене за своєї жизності", — думала Настуся, похнюпившись.
Сон не брав Настусі. Серце, стривожене коханням, чогось прохало, чогось сподівалося. Настуся сиділа й усе їй здавалося, що вона ніби когось жде, когось сподівається до себе, чи батька з клуба, чи гостей, чи… Павлуся. Їй знов стало сумно. Страшна нудьга знов напосілась на неї, неначе лихий ворог.
"Яка нудьга, яка туга на моєму серці! Чого мені сумно? Кого мені жаль? Чогось мені жаль, і сама гаразд не знаю чого. Жаль мені моєї дорогої мами, жаль мені життя вкупі з нею, та ще за границею. Там мені було весело з нею, моїм щирим другом, моєю порадницею. Там у мене була й якась робота; стільки було діла, що часом ніколи було й нудитись і вгору глянуть. Обридне було взимку Париж, ми ідемо в Рим на карнавал, а з Рима в Ніццу, а там на літо в Лозанну, Женеву… Тільки те й робили, що вкладались, лаштувались, їхали, ночів не досипали, а потім знов розташовувались в іншому місті на новій квартирі; а там візити, а по-тім спектаклі, музеї, нові знайомості, нові люде. Все інше й інше. І було діла, що ніколи було і вгору глянути. І було весело".
Була вже глупа ніч. Місто ущухло й ніби замерло. Огні в вікнах домів скрізь згасали одні за одними й згасли до останку. На вулицях заглух стукіт та гуркіт. Слуги в домі поснули. В покоях дома ніби все вимерло. А Настуся все ходила вздовж горниці й свої думи думала в замерших покоях, неначе в неосвітлених катакомбах.
"Як мені тяжко, як мені на серці важко! Кого це я жду? Здаєть-ся, папи з клуба. Як його довго нема! Лягла б спати, але сон мене не бере. Щасливі слуги, що мають сон, так що й добудиться їх трудно. А я сплю вночі, як курка на сідалі: сплю — і все чую".
І Настуся підступила до рояля, одчинила віко й сіла за рояль. Вона чудово грала, бо її мама ставила штучництво багацько вище од науки й сама чудово вміла грати. Настусю вчили музики довго-довго, довше, ніж науки, та ще й по три години на день.
Вона вдарила по клавішах чудового рояля. Моцартова весела соната "Як сад весною у цвіту" розляглася по мертвих покоях і ніби стривожила мертвий спокій мертвих віковічних мумій у єгипетських катакомбах. Настусю аж злякали ті веселі та голосні акорди так, якби вони несподівано злякали ті мумії в їх віковіч-ному спокої. Вона аж кинулась, аж іздригнулась. Напружені нерви не видержали того гуркоту струн, тієї веселості мелодій. Вона неначе з переляку вхопила віко й гуркнула ним в досади, аж струни заразом загули. Вона сиділа, все держала ногу на педалі.
І довго струни гули, доки замерли, гудучи все тихіше та тихіше до останнього тихого шелесту. Настусі стало чогось одразу стра-шно. Кров кинулася в голову, і наглий страх ніби розливався по жилах, доходив до серця, пішов по всьому тілі. Вона сама здивувалась, чого вона боїться і чого їй стало так страшно. І гудіння струн було їй страшне, і чорні вікна стали страшні. Але страх швидко минув, як і нагло найшов на неї. І Настуся знов підвелась і почала походжати по салоні з якоюсь тугою на серці, з одчаєм на душі. Несподівано акорди пишної сонати залунали в її душі й ви-кликали ніби чарами якісь інші акорди в серці, приємні, солодкі.