Певно, десь підкинула по-тім.
— А в мене ще, на моє лихо, і довгів сила! Та це ще не біда. В кого пак їх тепереньки нема! — сказав Павлусь. — Але що за смішний був у нас Трансвааль, то я й досі не можу забути. Ото наробили шелесту! А які були в усіх перелякані дурні сонні очі! Ну, та й нареготались же ми!
— Ти герой, мій милий, як я бачу.
— Я герой цього нашого темного дня! Усе громадянство в місті реготатиметься. Нехай регочеться! Життя наше таке скупе на сміх та радощі!
— А вже тієї нудьги тутечки в Києві хоч мішками бери, хоч лопатами горни! — сказала Настуся.
— Ми не тутешні люде, — сказав Павлусь, — тутечки не наше міс-це.
— Я сама вже давненько пересвідчилась своїм власним досвідом, що ми люде не тутешні. Тато зве мене нестатковитою, божевільною людиною; каже, що я марную його добро, сиплю гро-ші, непаче в безодню, зобижає повсякчас моє самолюбство; тітки звуть мене свавольною, недосвідною, нестатковитою, вередливою. Це все мені обридло, остогидло! Всі хотять навести мене на якусь добру путь. Хіба ж я збилась з пуття, чи що? Я довше не спроможусь видержать, — сказала Настуся й істерично заридала, потім згодом одразу перестала й замовкла, ніби її сльози й хлипання знесло щось подихом в одну мить.
— Ти утворена з своєю гарною вродою, з своєю вдачею не для землі, не для людей, а для небесного простору, для неба. Тим-то ти така ятряна на серце та вразлива. В тебе, певно, зроду пахуча почутливість нервів, неначе в духів. Ти вся дух, дух справдешній, легкий, крилатий, повітряний, увесь виснованнй з проміння й мрій, дух запашний. Я вже тебе неначе бачу наскрізь.
— І ти не цьогосвітня людина. Ти людина мрій, ти краса нічної доби; твоя поезія — це поезія не грубого сонця, не простацького дня, а тонких уявліннів та мрійності глупої півночі. Твоя вдача уся виткана з поетичних сутінків вечора, з мрій чорної ночі, з те-мно-синього неба, засипаного золотими діамантами. І ти сотворений не для землі.
— Нам треба б змінити живоття, перебратись на той світ, кращий од цього світа, — сказав Павлусь.
— І я маю таку гадку: нам треба б перебраться на краще житло живоття. Старомодне житло цього паскудного світа вже мені осточортіло! — сказала Настуся.
— І ще б гірше остогидло, якби ти почула на свої вуха, що верз учора один якийсь дурисвіт за вечерею в ресторані. Він казав, що ми, цебто такі, як ти та я, тільки дурно на світі животіємо та хліб марно збавляємо, і щоб ми запрацьовували собі на харч та оддавали комусь якісь довги, — неначе ми напозичались у когось! — за свій гаразд та просвітність ми всі повинні б стати до підмоги масам: вчити їх або ремества, або науки, або будлі-якого штучництва, щоб нібито піднять просвітність темної маси. Оце так справді штука!
— То це виходе, що й я й ти повинні заходжуваться коло такої чудної праці?
— Атож! Казав, що ця праця незабаром повинна буть обов'язкова, силувана для всіх, хто вчився в школі, неначе якась повинність або панщина.
— Ой лишечко! Ой лелечко мені! — крикнула Настуся.
— Казав, що всі просвічені люде повинні завести якісь народні університети, такі, як у Англії, Данії, в Парижі та Швеції та ще десь, либонь у Гренландії, чи що.
— Де ж то такі університети за границею? Щось я не пригадаю. Може, вони десь на картинах намальовані… в якомусь музеї або в картинній галереї? Але я цього не бачила навіть між картинами її дрезденській галереї… Не пригадаю…
— Які там намальовані? Будемо вчити народ ремества, як оті дві навіжені наші сусіди Топольські: поїхали в Фінляндію, вивчились там ткати полотна та вернулись у Полтавщину й десь у якомусь місті засіли за верстати і вчать за новими маленькими верстатами молодиць та міщанок. От що!
— Та ці ж панни Топольські, це ж навіжені люде! Це якісь виродки! — крикнула Настуся. — То це, певно, вони й мене посадять за верстат, щоб я день і ніч торкала руками підніжки та гонила ногами уток з цівкою та клацала лядою об начиння, неначе вовк зубами?
— Атож!
— Ну, я цього не зумію зробити. Якби вчить мужиків грати на роялі, або вчити їх якогось там штучництва, малярства або французької мови.
— Я позабував геть усе дочиста! Спитай у мене, які річки та озера в Тихому океані, або які острови в Сахарі, то я тобі цього зроду не скажу. Ні однієї річки в Тихому океані не пригадаю!
— І я не пригадаю. Спитай мене, які гори в Німецькому морі або які там народи живуть в Чорному та Білому морі, чи негри, чи турки; або в якій губернії живуть кити, а в якій моржі, то цього я тепер зроду не пригадаю! — сказала Настуся.
— І я не пригадаю! В мене вся наука давно стала в голові сторч, догори ногами, — сказав Павлусь.
— Як же ми вчитимемо, коли й ми самі позабували ту наученість? — спитала Настуся.
— Доведеться сідати знов за книжки та вчитись вдруге.
— То це й мені треба доконешне сідати за граматику та арифметику? — крикнула Настуся.
— Я ж тобі казав, що лучче вмерти, ніж так — не жити, а тільки животіть на світі, коли вже й за границею з'явились якісь навісні виродки.
— Це, певно, якісь страшні нові бацили, — сказала Настуся й припала йому головою до плеча, хлипаючи.
— Не плач, моє пахуче серденятко! Ми поженимось та й заїдемо десь далеко, далеко! Втечемо од усяких дурисвітів, од цих тутешніх бацил та бактерій. Нічого не вдіємо з ними!
— Не оженишся ти на мені! Не будеш ти мій, а я твоя! Тато позавчора мені казав, щоб я й у голові собі не покладала виходить за тебе заміж: казав, що ти якийсь виродок колись славної козацької сім'ї, що ти маєш прилюбність до карт та гульні, що ти декадент, п'яниця й шахрай, ні до якої праці нездатний, що ти гу-льтяй, ледащо, що ти зовсім нестатковита людина, що з тебе затого вийде якийсь торбохват, босяк, — одно слово, що ти пропаща людина.
— Сам він шахрай та злодій, а не я! — криконув Павлусь, мов опечений, і схопився з стільця. — Це не твій тато, а кат для тебе й для мене, бо сам прилюбився до грошей, та й годі.
Він завештався, заметушився, забігав по кімнаті, неначе поранений лев. Гордовитість, зобиджене самолюбство, кривда в час любові, — все це збурило його душу до самого дна. Злість і помста заклекотіли в його серці. Хоровите самолюбство його нервової душі було збурене до самого дна. З ним трохи не стались корчі. Очі пригасли в одну мить, стали ніби риб'ячі, потім знову зайнялись і заблищали.
— Я швидше застрелю і його, і себе, і тебе, ніж він мене! — кричав Павлусь. — Так знущатись надо мною, так кепкувать з мене! О, цього не буде ніколи! Не попущу! Не варто жити на такому паскудному, поганому світі!
— Неварт! Ми вартніші луччої долі, вищого живоття, з нашим кришталевим серцем, з нашою кришталевою любов'ю!
— Пху на цей опоганений світ! Пху на твого дурного батька! Я скаженію, я незабаром здурію! Не видержу довше. Мене душать чиїсь руки, якісь обценьки, якісь кліщі за саме горло. Умрімо, серце! Умрімо зараз, таки зараз!
— Умрім, мій коханий! Тільки перестань скаженіть, перестань ґедзкаться! Павлусю, щастя моє золоте, серце моє діамантове! не галасуй, не мордуй себе! Я ладна зараз вмерти з тобою й за тобою.
— Умрімо! Умрім зараз! Смерть — це наше весілля! Це не смерть, це буде наше велике одродіння. Це буде райське раювання. Я туманію од цього щастя, од цієї ідеї. Це визволення! золота свобода од усього!
— Це раювання! — крикнула Настуся.
— Це райська Нірвана нашого Будди! Ми перейдемо в справдешній світ з цього земного нікчемного багна. Ми полинемо вдвох у небесний простір без границь, без кінця. Ми літатимемо між зорями, між купами зірок.
— Сидітимемо в повіквічному концерті. Це ж пишнота!
— Не сидітимемо, а летітимемо в ефірі, наче на прогулянні, слухатимемо світовий концерт і заразом милуватимемось усякими зірками, сонцями, усякими букетами зірок, дивовижними взорцями, сплетеними з сонців та зірок. Правда, буде гарно? — промовив Павлусь.
— Ой гарно! Це ж раювання для вуха й зору, для серця й душі.
— Вмираймо швидше! Зараз! Ой як мені заманулося вмерти! — сказала Настуся. — Бери рушницю та ходім наймемо номер у гостиниці; ти застрель мене, а я тебе, — сказала Настуся.
— Пхе! Це буде вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміятимуться наші знайомі в Ментоні, в Ніцці, — сказав Павлусь. — Ще й в газетах обсміють, опоганять і наглузуються якісь письмаки.
— Твоя правда. В газетах тільки й читаєш, що якийсь пришелепуватий київський швець або кравець найняв номер з якоюсь прицуцуватою швендею та й позастрелювались обоє. Мадам Трюше в Ментоні лусне од сміху, як прочитає про цей наш прозаїчний буржуазний вчинок у газетах. Лучче буде отруїтися.
— Або з мосту та в Дніпро, — сказав Павлусь. — Але, пхе! Це вже буде зовсім по-мужицькій, — "з мосту та в воду!" Це ж так приказують мужики тутечки на Україні. Умрім на вершині Монблана або Юнгфрау, або на Рігі! Там близько до неба! Тамечки ми вже будемо сливе в небі, за хмарами. Там лідники та сніг, і бацил вже нема: не наберемо їх на той світ у небо!
— Ой гарно! їдьмо туди! — мовила вона.
— Далеко, серце моє! В мене всього якийсь там десяток карбованців у кишені, бо як помер "мій банк", то в мене стало порожньо в кишенях. Трохи шкода мого "небіжчика банка", — сказав Павлусь.
— Та й у мене нема грошей. "Мій банк" дає видавцем усе, навіть кухареві. "Мій банк" — скнара. Та я продам потай од "свого банка" мамині брильянти, та й поїдемо вмирать або на Монблан, або на скляні, пахучі лідники в Гренландії, бо там нема бацил.
— Коли ж і до Гренландії добра буде промашка. Десь вона, зда-ється, дуже далеко, — сказав Павлусь.
— Здається, аж за Австралією, туди десь ік полюсові, — сказала Настуся. — Далеко, дуже далеко! Туди треба довго їхати, а вмерти зараз мені страх як бажається! — марила Настуся.
— Ми вмремо на Монблані й серед оберемків квіток! — крикнув Павлусь. — Ми оце зараз умремо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Quelle idee! Лиса гора, це ж наш київський Монблан! І до неба близько!
— Невже! — криконула Настуся. — Я там ніколи не була!
— Високо, чортом високо! І там живуть не люде, а духи. Це ж Броккен наш! Там же вночі бенкетують духи, справляють шабас відьми!
— А де ж ми наберемо та нагарбаємо стільки квіток, щоб учадіть в поетичному весняному чаду? — спитала Настуся.
— Ми наберемо їх у Африці, бо теперечки там саме май! Ми їх перепремо в одну мить через екватор і набгаємо цілі вози і встелимо всю Лису гору.