Істоти хльоскали себе тонкими хвостами по боках і простягали руки вперед, неначе намагалися дістати Оленку і Влада. їхні руки якось химерно видовжувалися і вже мало не хапали дітей. Одна з істот боляче стьобнула Влада хвостом по руці. Влад підняв камінь і пожбурив його в "тата". Істота зойкнула і впала. Інші злякалися і позадкували.
— До обсерваторії! — вигукнув Влад.
— Хутчій! — зрозуміла Оленка.
Але повернутися назад, до споруди з круглою баштою, виявилося не так просто, як пройти до міста. Пісок сипався під ногами, йти було тяжко, й хоча вітру не було, діти немов розштовхували густе повітря.
Істоти не відставали. Влад помітив, що Оленка починає стомлюватися.
— Дай руку! — звелів хлопчик. — Тримайся за мене!
Він помагав дівчинці, як міг. Нарешті діти прибігли до дверей обсерваторії.
— В крісло, мерщій! — безсило прошепотіла Оленка.
— Спробуймо! — озирнувся Влад. — Тільки ручку, мені здається, тобі треба покрутити в інший бік! Сідай!
Влад стрибнув у крісло і посадив поруч із собою Оленку. Істоти вдерлися до обсерваторії й уже простягали до дітей руки та хвости.
Оленка швидко перехрестилася, а Влад щосили крутонув мідну ручку.
Все поглинув рожевий вихор...
Отямилися діти начебто за мить, хоча ніхто не зміг би сказати, скільки часу минуло насправді. Вони знову були в знайомій старій обсерваторії. Біля стіни навпочіпки сидів Чорний Плащ.
— Слава Богу, ви тут! Вам вдалося повернутися! Ви крутили ручку в зворотному напрямку?
— Це Ви все підстроїли! — спохмурніла Оленка. — А якби ми залишилися там... там, де були?
— Це було б жахливо! От що. Я мушу розповісти вам усе. Ви потрапили до паралельного світу!
— Пара... що? — здивувалася Оленка.
— Я знаю! Мені сестра розповідала: десь поруч із нашим світом, неподалік від нас, є подібні світи, вони схожі на наш, але не такі, — згадав Влад. — і є лазівки, якими можна потрапити туди! Ми наче вдома й водночас не на Землі... І ви знали про таку лазівку!
— Отак я і потрапив сюди, до вас. Точніше, заблукав. Через обсерваторію я можу повернутися до свого світу, до своєї Землі. Але чомусь у мене вдома, коли я кручу Велику Ручку Переміщення — все гаразд. А тут, як я здогадався, Ручка Переміщення слухається тільки Влада!
— А чому це мене? В мені ж нічого особливого немає! — здивувався Влад.
— Тому, що ти, Владе, — це я. І навпаки: я — це ти, — зітхнув Незнайомець.
— Не розумію, — зашарівся Влад. Він завжди червонів, коли чогось не міг зрозуміти.
— Дуже просто. Я — це дорослий ти. Коли ти виростеш, світ дуже зміниться, і люди будуть мандрувати до тих, інших світів, що містяться поруч із нами. Я помилково потрапив не туди, куди хотів. Але, на щастя, опинився у своєму дитинстві й зустрів Влада. Тобто себе! Тепер усе можна виправити! Я повернуся, куди треба, а ти вже наперед будеш знати, що в майбутньому, в іншому світі, не всі Ручки Переміщення можна крутити як завгодно.
— Оце історія! — в Оленки аж очі засвітилися. — Розкажу подружкам — не повірять!
— Ох, я вас дуже прошу, нікому про це не розповідайте, навіть батькам! Інакше майбутнє — ваше майбутнє — може непередбачувано змінитися! Я поспішаю, — захвилювався Незнайомець-Влад. — Допоможи мені, Владе! Візьмися за ручку, тільки поверни її рівно п'ять разів!
Чорний Плащ сів у крісло, Влад поважно підійшов до Ручки Переміщення. Глибоко зітхнув і покрутив.
Дітям здалося, наче вони почули: "Побачимося!". Крісло огорнув рожевий туман. Чорний Плащ, Незнайомець, він же Влад, зник...
— Сподіваюся, він потрапив, куди йому треба було! — Владові стало сумно, й він глянув на Оленку.
— Відчуваю, що наші пригоди не завершилися! Ой, Владе! Нас же вдома чекають! — схаменулася раптом Оленка.
— Мама вже, мабуть, хвилюється, — спохмурнів Влад.
І діти швидко вибігли з обсерваторії.
Бермудські пірати
Стара обсерваторія самотньо височіла над парком. Перед нею стояли Оленка і Влад.
— То як, зайдемо? — поглянув на Оленку Влад.
— Тобі знову пригод закортіло?
— І так, і ні... — завагався Влад. — Але ж ми маємо зрозуміти, як вона працює, як влаштована!
— Гаразд. Тільки обережно, — Оленці й самій дуже хотілося глянути на чудернацькі механізми, приховані у цій цегляній вежі.
Діти підійшли впритул до залізних дверей. Влад смикнув за ручку, але двері були зачинені.
— Ключ... Ключ мав залишитися у дверях, — міркував Влад.
Оленка нагнулася. Ключ лежав під листками кульбаби, трохи присипаний землею. Влад узяв його, вставив у шпарину... Двері з рипінням відчинилися.
Напівтемрява неначе розступилася, й вони побачили дивні прилади і механізми обсерваторії. Рура телескопа, крісло, мідна ручка, а біля неї — пластинка з чорного металу, якої вони раніше не помітили. І таємничі знаки на ній.
— Риска на ручці вказує на округлий знак, — зауважила Оленка.
— Я його бачив у книжці з астрономії. Це знак нашої Землі, — згадав Влад.
— А інші?
— Інших не знаю. В тій книзі були знаки і Венери, і Марса... Але таких не було.
— Мені здається, що як обертаєш ручку, то риску треба поставити навпроти інших знаків, і тоді...
— ...відбувається подорож до... як там казав Незнайомець, тобто я, тобто... — заплутався Влад.
— Подорож до паралельних світів! Я запам'ятала!
— Так! І я знову хочу побачити щось незвичайне! — захвилювався Влад.
— Я з тобою! — твердо сказала Оленка.
Діти вмостилися в широкому кріслі, а потім Влад обернув ручку так, щоб її риска вказувала на знак, що скидається на символ Землі, але з хрестиком у центрі кола.
...Рожевий туман поволі огорнув усе довкола, а потім неохоче розвіявся. Оленка і Влад озирнулися. В обсерваторії нічого не змінилося.
— Щось не те. Нікуди ми не помандрували... — розчаровано зауважив Влад.
— Може, спробуємо іншого разу! — зітхнула Оленка.
Діти вийшли із вежі й, пролізши крізь добре знайому діру в залізному паркані, вийшли на схил. Він густо поріс височенною кропивою, чудернацькими сивими травами й ожиною. Оленка і Влад ледве знайшли стежку, що провадила у діл.
— Владе, поглянь! — Оленка з цікавістю розглядала ліану, що перегородила їм шлях. — Щось я не пригадую в нашому парку ліан!
— А я не пригадую цих пальм! Отже, ми кудись-таки потрапили!
І справді, ліани чіплялися за пальми, що розкинули своє листя високо над головами. За поворотом стежки кущі трохи розступилися. Стало видно пагорб, вкритий яскраво-зеленого рослинністю із вкрапленнями великих папоротей і магнолій. Хащі закінчувалися рядом кокосових пальм на білому піщаному пляжі. Від пляжу до самісінького обрію лежав неозорий голубий океан, трохи зеленкуватий біля берега.
— Яка краса! — захоплено вигукнула Оленка. — Я завжди мріяла побувати на тропічному острові!
— Хтозна, чи острів це...
Договорити Влад не встиг.
— Не рухайтеся і підніміть свої верхні кінцівки вгору — звелів позаду противний писклявий голос.
Діти перелякано скорилися тому наказу. Влад трохи озирнувся і побачив дивну істоту, що скидалася на великого блискучого жука із шістьма лапами. Перша пара його лап тримала щось схоже на автомат.
— Ідіть уперед і не оглядайтеся! Швидко! — наказала істота.
Діти спустилися до берега і побачили біля причалу сріблястий корабель, — він довгастий, мов підводний човен, але з палубою і надбудовами на ній. Жук, який взяв у полон Оленку і Влада, різко свиснув, і на палубу вискочила ціла купа істот-жуків. Вони перекинули до берега трап. Жук грубо підштовхнув до нього дітей.
На судні жуки шанобливо розступилися, пропускаючи майже справжнього богомола із вісьмома лапами.
— Добре! Дуже добре! — потирав лапи богомол. — Бачу, трапляються ще в світі несподіванки! Істоти зі сталою температурою тіла! Неймовірно. Наші прилади помітили вас іще на схилі. Дослідницький корабель, уся команда, отримає винагороду за таке відкриття! Та перш ніж засушити вас для музею, ми маємо дізнатися, що ж у вас всередині! До лабораторії цих потвор!
І хоч як опиралися Влад з Оленкою, їх потягли сходами, які провадили углиб корабля.
У просторій кімнаті, що скидалася на операційну залу, Владові зв'язали руки і посадили біля ілюмінатора, а Оленку поклали горілиць на великий металевий стіл і міцно закріпили руки і ноги пластиковими застібками.
— Почнемо з цієї білявки! — наказав богомол.
Жуки забігали по кімнаті, готуючи блискучі гострі ножі, гаки і якісь страхітливі інструменти, які Оленка бачила колись у лікарні.
— Владе! — заплакала вона.
Хлопець смикнувся, але мотузки не піддалися. Тим часом жуки взяли ножі й упритул наблизилися до Оленки.
Влад безпорадно озирнувся. Крізь протилежне вікно-ілюмінатор він раптом побачив, як із-за мису стрімко вихопився старовинний вітрильник із трьома щоглами, геть чисто наче з книжки "Острів скарбів". На найвищій щоглі майорів червоно-зелений прапор, а. на нижчій, задній, — чорний, із черепом і перехрещеними кістками. Влад і здивуватися не встиг, як з правого борту вітрильника залпом вистрілили гармати.
— Ні!!! — закричала Оленка, бо один із жуків замахнувся на неї ножем.
І тієї ж миті судно жуків здригнулося від вибуху. Постріли були точні. Ядра вітрильника поцілили в корабель. Дехто з жуків повалився на підлогу мертвий, інші були поранені. У каюті щось загорілося.
Влад побачив, що рукав його сорочки став мокрий від крові. Але болю він не відчув. Хлопець схопився на ноги, підніс руки до полум'я і перепалив мотузка. Скинувши пута, одразу ж підскочив до Оленки і звільнив її від застібок.
— На палубу! — вигукнув Влад. — Тікаймо!
Діти вискочили на палубу. Жуки метушилися, стріляли по вітрильнику зі своїх автоматів.
Тим часом старовинний корабель устиг розвернутися другим бортом і знову смальнув з усіх гармат. У повітрі почулося виття снарядів.
— Лягай! — тільки й устиг крикнути Влад.
Він просто повалив Оленку на палубу і прикрив собою.
Щось неприємно задзеленчало, хлюпнуло, почулося булькання, неначе вода виходила з ванни. Судно почало тонути. Влад ухопив довгий шматок пластику, який валявся на палубі.
— Геть із корабля! Пливімо від нього подалі! — скомандував Влад. Діти стрибнули у воду. Тримаючись за пластиковий уламок, вони відгрібали від потопаючого судна. Жуки плавати не вміли і тонули один за одним. А до дітей уже наближалася шлюпка з вітрильника.
...Влад прийшов до тями на палубі.