Маю сказати їй, як любив Максима, що він значив для мене. Переходжу в одну кімнату, в другу, заглядаю на кухню, де жінки брязкотять посудом, миючи, — Діни немає.
Знаходжу Діну у ванній. Сидить, заціпеніла, не усвідомлюючи, мабуть, де вона. Обережно примощуюсь поруч, обіймаю за плечі. І Діна мов підрубана падає до мене в обійми.
— Ой Антоне! Антоне! — стогне вона. — Не вберегла я Максима...
Як можу, її утішаю. Їй ніхто не закине, що вона не любила Максима. Дай боже, щоб кожна жінка так дбала про свого чоловіка. Кажу це зовсім щиро, бо все їхнє подружнє життя пройшло на моїх очах. А вона повторює, наче заведена:
— Не вберегла... Не вберегла... — І з таким відчаєм нелюдським, що в мене й серце холоне: — Краще б я замість нього померла!
А дзвони в мені гудуть і гудуть.
Гудітимуть, мабуть, довіку...