Чи коли яка біда, яка неприємність — до Максима і Діни. В їхній квартирі вічно товклися люди, особливо студенти. Максим був не лише блискучим викладачем: аудиторії, де він читав свої лекції, були завжди переповнені, студенти, а особливо студентки, були просто-таки закохані в нього, недаремно ж Діна, перша красуня на курсі, вийшла заміж за аспіранта, що подавав блискучі надії. Максим був не тільки викладачем, а наче батьком усієї кафедри: студенти, та й викладачі, коли попадали в скруту, чомусь ішли тільки до нього, звірялися лише йому. Він ніколи не ставив двійки чи трійки — тільки четвірки й п'ятірки, і найостанніший ледар не міг довго витримати Максимового болісно-подивованого погляду: "Як же так, молодий чоловіче? Я ж на вас покладав усі надії... Знаєте, що ми з вами зробимо, — казав по паузі, — будемо вважати, що ви таки знали, а просто забули. Ідіть, пригадайте, а тоді вже приходьте". І "молодий чоловік" ішов і "пригадував", до сьомого поту "пригадував", а тоді приходив і відповідав, якщо не на п'ятірку, то на певну четвірку. "От бачите! — з насолодою виводив четвірку Максим. — Я таки не помилився у вас". Всі студенти були в його очах якщо не майбутні Ейнштейни, то вже Ньютони напевне. Він завжди когось із них опікував, піклувався про когось, а коли приймав удома заліки (траплялося, що хворів), то скільки б студентів не приходило, всіх запрошував до столу. З Максимової пам'яті ще не вивітрилися голодні роки студентські, повоєнні важкі оті роки, коли він, учорашній фронтовик, сів за парту з такими пісними супами і скупими пайками хліба, що весь час хотілося їсти, день і ніч хотілося їсти, навіть уві сні хотілося їсти, і недобрані в ті роки калорії відгукуватимуться вподовж усього життя. Тому Максим, хоч голодні роки ті давно вже забулися, просто не міг уявити ситого студента і завжди казав Діні: "Приготуй там щось". І садовив усіх студентів до столу. І Діна, як їй не важко було, хоча б раз йому за це дорікнула.
То як я міг не послухатися Діну? А тим більше на неї образитись?
Півроку розмовляв із Максимом лише по телефону, і якось випало так, що жодного разу ми з ним не бачились. Київ — не село, тут можна жити на одній вулиці й то раз на рік зустрічатися, можна жити в одному будинкові й місяцями не бачитись, а ми з Максимом мешкали не на одній навіть вулиці, а в різних районах, та й працювали не в одній установі: досить вагома причина не бачитись. Спершу мені нудно було без Максима, нудно й незатишно, мені часто не вистачало його, особливо коли було важко, я не раз собі думав: "Сходжу до Максима", але згадував обіцянку Діні і замість відвідин набирав його номер: "Максиме, здоров!" — "Здоров, друзяко! Чого не приходиш? Ми з Дінулькою вже забули, як тебе й звати". — "Та знаєш, справи. Навалились — і вгору ніколи глянути!" Клав трубку, і легшало на душі: живе поруч друг, дорога тобі людина...
Отак збігло півроку, приїхав Василь, появився Петро, і ми збіглися: вже не до Максима, а до мене, на іменини моєї дружини. Максим тримав у голові всі іменини й хрестини, він перший же про них і нагадував: "Діна питає, коли нам приходити?" — наче не він, а Діна рвалася на ті іменини, і дружині моїй, яка не дуже полюбляла гостей, хоч-не-хоч доводилося готуватися до сімейного свята. "Ви й котам скоро будете іменини справляти, — бурчала вона. — Вам лиш би випити". Я примовчував, щоб не будити в ній "тігру", я покірно крутив м'ясорубку, бігав у магазин по хліб, воду і оте, без чого й іменини не іменини, і все прикидав про себе, чи вистачить, чи не оскандалюсь. Бо й Максим уже цікавився, чи не забув про "пальне", цікавився в жарт, але уявляю, яке було б у нього лице, коли б на столі стояла тільки мінеральна водиця.
Потім дзвонила Діна — дружині.
— Діна просила, щоб не заставляв стіл пляшками, — казала мені потім дружина. Мала, мабуть, на увазі коньяк і горілку. — І щоб Максимові наливали поменше. Вона його біля тебе й посадить.
Не надіялася, мабуть, на Петра й Василя.
Настав вечір, стали сходитися гості: Петро і Василь зі своїми "тіграми" ("З вами хіба не будеш "тігрою!" — сказала якось Діна. — З вами й "тігра" схопить інфаркт". Ну, Діна — головна у нас "тігра", Діні видніше), останніми — Максим із Діною. Щось у лісі, видно, здохло, що прийшли вони останніми, завжди приходили перші, Максим ще з обіду починав квапити Діну, щоб не запізнитися та не прозівать першу чарку, а тут прийшли, коли час було вже й до столу сідати, і Максим був сердитий на Діну. "Посварилися, — розповіла мені потім дружина. — Діна його всю дорогу вмовляла не пити горілки... Нещасна Діна! — І, позбавлений логіки, чисто жіночий висновок: — Гляди, щоб і з тобою того ж не сталося!" — "Що я, впиваюсь?" — образився. "Поки що тримаєшся, а там хто його знає. Ваші збіговиська не доведуть до добра!"
Тут уже ми посварилися по-справжньому, бо я, звісно, не змовчав, сказав своїй половиноньці, хто вона і що вона, а вона мені відповіла, що спасибі за "подарунок" на іменини. Весь рік чекала, старалась... А я сказав, що її ніхто не просив старатись, і ще сказав, що я не кріпак, а вона не поміщиця — кудись мене не пускати... А вона мені... Та годі, хай йому цур, двоє дорослих, коли вони чоловік і жінка, в такі хвилини гірші за малих дітей: наговорять одне одному стільки, що потім вистачає на рік — пригадувати та аналізувати.
Тож Максим із Діною прийшли останніми, коли вже було час і до столу сідати, і як же змінився Максим за оці півроку! Як подався Максим за оцей час, що ми з ним не бачились! Згорбився ще більше (він і до того горбивсь, як усі високі люди, мов хотів здаватися нижчим), постарішав, збрезкнув. Появилися мішки під очима, червоні, запалені очі весь час сльозились, а обличчя набуло того землистого кольору, що його накладає невигойна хвороба.
— Максиме, що з тобою? — мимохіть вирвалося в мене. — Ти часом не захворів?
— Спитай он у неї! — кивнув сердито в бік дружини Максим.
У Діни теж були червоні очі. Червоні й заплакані. Мабуть, таки сварилися дорогою.
Я, звісно, не став роздмухувати вогонь, що пригас перед дверима нашої квартири, — повів швидше до столу. Посадовив Максима, як і обіцяв Діні, поруч із собою. Отак я, отак Діна, а поміж нами — Максим. Максим невдоволено глянув на маленьку чарку, що стояла перед ним, скривився невдоволено:
— Це що, твоя "тігра" навчилась у моєї? — І вже до моєї дружини: — Ліно, ти що, не могла знайти меншої чарки?
— Не могла!
— Якби знав, що тут розучилися по-людському приймати гостей, то й не приходив би!
Дружина змовчала. А в Діни якась мука застигла на її схудлім обличчі.
Налили, поклали закуску, випили за іменинницю. Максим одразу ж став штовхати мене ліктем, показуючи очима на чарку: налий, мовляв, іще. Але Діна весь час пасла мене поглядом, і я не наважувавсь узятися за пляшку. Максим набурмосивсь одразу ж, сидів наче сич. До того, що йому поклали на тарілку, навіть не доторкнувся.
Мені було його жалко, та й увесь його вигляд, оце демонстративне невдоволення діяло всім на нерви, і я його непомітно штовхнув, кивнув головою на двері. Максим одразу ж ожив, в його очах спалахнула надія. Саме зайшла розмова, кому що снилось, і Максим, посміхнувшись притаманним йому усміхом, втрутився в розмову:
— А мені снилося, що я літав у космос здавати пляшки з-під горілки.
Всі розсміялися, до того несподіваними були сам політ і мета польоту, і найбільше сміялася Діна, рада, напевно, що Максим нарешті відтанув, а я, скориставшись тим сміхом, вийшов із-за столу, пішов швиденько на кухню, взяв гранчака, налив у нього горілку, відніс у туалет.
— В туалеті, — прошепотів, повернувшись, Максимові.
— Про що ви там шепочетесь? — спитала одразу ж Діна.
— Чоловічі секрети! — відповів Максим весело. — Вам, "тіграм", цього не пойнять!
Максимові, видать, вже нетерпеливилося побігти до туалету, але він ще кілька хвилин витримав, щоб приспати пильність Діни, потім із невинним виглядом вийшов із-за столу. Діна одразу ж пішла за ним попасом.
Вони довго не повертались. Потім я вже довідався, що саме в цей час у туалет пішла наша онука. А коли вона туди йде, то всерйоз і надовго. Тож Максим і стояв під дверима, вдаючи, що йому непереливки.
Повернувся з розгубленим виразом на обличчі. Наче його чимось поманили й обдурили.
— Немає.
— А ти за унітазом дивився?
— Не дививсь.
— Так за унітазом же вона!
— Про що ви все шепочетесь? — знов Діна.
— Ні про що! — вже сердито Максим. Звівся нетерпляче, одставив стільця.
— Ти куди?
— Туди ж!
— Що це тебе розносило?
— Розносило!
Пішов із кімнати. Діна за ним: за голкою ниточка.
Цього разу Максим повернувся іменинником. Обличчя розгладилось, очі блищали. Сів і одразу ж накинувся на їжу. Діна не знала, що й подумати, в неї ворушилася підозра, вона все допитувалась:
— Признайся, ти йому давав горілку?
— Яку горілку? — відповідав якомога щиріше. — Ти що, не бачила?
— Так я вам і повірила! — А бачив по її очах, що повірила, що хотіла повірити, бо вже повеселілою сіла за стіл, коли подали печиво й торт, каву й чай. І Максим, як завжди, був дотепно-веселий, і вже не дувся на Діну, не псував і гостям, і господарям настрій. І, прощаючись, цілувався міцно зі мною:
— Бувай здоровий, друзяко!
VII
Виїджаємо на вулицю, де стоїть Максимів будинок. Скільки я її попоміряв! Сотні, тисячі разів — і все до Максима, на збіговиська наші. "Здоров, Антоне! Що сьогодні робитимеш?" — "Та начеб нічого", — наперед уже знаючи, що він зараз скаже. "Тоді чеши до мене, будуть Василь і Петро. Попроси свою "тігру", щоб одпустила тебе з ланцюга". Він і дня прожити не міг, щоб когось не запросити до себе. Ну, а коли вже субота чи тим більше неділя... "Ти ж дивися не запізнюйся!" — "Та прийду!" — "Тоді — катєгорічеським путьом!"
Хто ж тепер мені буде дзвонити? Куди діватиму суботи й неділі?..
— Просимо до хати! — запрошує, виходячи з автобуса, Вадим. Очі в нього червоні од сліз.
В Максимовій квартирі всі двері навстіж, всі дзеркала позавішувані. У двох більших кімнатах — кабінеті й вітальні — столи густо заставлені пляшками і їжею. Ми заходимо до Максимового кабінету, тут усе нам знайоме, сто разів бачене, вивчене. І під самісіньку стелю — полиці з книжками і численні фото: Максим серед викладачів інституту, серед студентів, Максим на рибаловлі, Максим із Діною, Максим із дочкою і сином, з батьком і матір'ю, які давно вже померли, Максим молодший і старший, і геть зовсім юний Максим у кумедних, ще довоєнного взірця, окулярах із дротинками-дужками, Максим разом із нами, найвищий од усіх, і майже з усіх фото сяє життєлюбна Максимова усмішка.
А коли він не всміхався? Всміхався навіть тоді, коли йому дуже боліло.