Дзвони

Анатолій Дімаров

Сторінка 3 з 8

Козирнув, відрекомендувався, зажадав документи. Максим, одвертаючись, щоб не дихнути на нього (набув досвід із Дінулькою), подав права і техпаспорт.

— Громадянине, ви порушили!

Забрав права і талон.

Ми вже гуртом, я і Петро, стали відпрошуватися. Говорили йому, що Максим не пив нічого міцнішого, окрім шампанського, та й то лише сто грамів, що це його перший виїзд на щойно придбаній машині, — невже він зіпсує усім нам свято?

— Він більше не буде! — обіцяв за Максима Петро. — До рота більше не візьме!

Сержант лишався невблаганним:

— П'яний за кермом — злочинець!

— Та який він злочинець? Подивіться на нього! — Максим стояв як у воду опущений, на його добре обличчя спливала провинна посмішка. — Ви нас пробачте для першого разу, більше ніколи не будемо!

А сержант уже ховав Максимові документи до своєї сумки.

І тоді озвався Василь.

Досі він стояв — ні пари з вуст. Стояв з таким виглядом, наче це все його й не стосується. Від його статурної постаті віяло якоюсь аж нудьгою, наче він от-от не витримає й запитає з досадою: "Ви ще там довго будете теревені розводити?" Тепер же, коли ми в безнадії замовкли, він покивав міліціонерові пальцем:

— Товаришу сержант, підійдіть!

І щось таке було в усій його постаті, що сержант, стенувши про всяк випадок плечима, підійшов.

— Ви знаєте, у кого ви забрали права? — поцікавився Василь.

— Яке це має значення? — відповів сержант задерикувато.

— Має. Має, голубчику. Ви заочно вчитесь?

— Звідки ви знаєте?

— Знаю. Я все, голубчику, знаю... А от він, — кивок у бік Максима, — викладач. Та не просто викладач, а професор (Максим був доцентом). Доктор наук (Максим був кандидатом). І ви таку людину посміли назвати злочинцем, забрали у неї права! З якими ж очима ви прийдете здавати йому екзамени?..

— Навіщо ти йому все те казав? — спитав Максим, коли ми рушили далі. В нього був такий вигляд, наче розболілися зуби.

— Що казав? — поцікавився невинно Василь.

— Про доктора й професора.

— А як же інакше? — здивувався Василь. — Його тільки доктором і можна було пройняти. Учись жити, немовлятко! — і поблажливо поплескав його по плечу.

— Як ти взнав, що він — заочник? — поцікавився Петро.

— Вирахував, — відповів коротко Василь. — Майже всі молоденькі міліціонери заочники.

Після цього випадку Максимові лишалось або кинути пити, або не водити більше машину. Він вибрав друге. "Москвича" з того часу водив син. Діну ж удалося переконати, що окуляри й машина — речі несумісні. Втомляться очі, недовго й до аварії.

На шостий день ми дісталися до місця.

Острів виплив назустріч білим дивом, зеленою казкою, і в нас у трьох, що вже були на ньому, стрепенулися серця. Максим же, побачивши Острів, лише сказав:

— Да-а, братці-кролики... — І не додав більше нічого.

Мотор у нашому човні задзвенів, заспівав, човен сам рвонувся уперед, розсікаючи воду, він мчав прямо на Острів, ми не могли відвести од нього очей.

— Давай прямо туди, — скомандував Василь, хоч Петро, який сидів за кермом, і без нього спрямував ніс водяного нашого коника до високого піщаного берега. З розгону човен вискочив майже до половини з води, зарипів, засичав під днищем перемитий пісок, мотор востаннє чмихнув і вмовк. І тиша, одвічна, ніким не потривожена тиша, знову зімкнулася над нами.

Без шуму, без плюскоту, без жодного звуку, обтікаючи острів, неслась мимо вода. Вона здавалася такою густою, що встромиш весло — і воно так сторчма й попливе, — скляна маса невпинно проносилася мимо, і в тому русі одвічному, в тій нереальній наповненості було стільки могутньої сили, стільки невичерпності, що подих забивало у грудях. Де її стільки береться? Яке величезне джерело весь час живить її — століттями, тисячоліттями, день у день, ніч у ніч, мить у мить? Чи не з самого серця Землі вона витікає і туди ж повертається знову в вічному своєму кругообігові?

А вгорі так же безшумно пливли білі хмари. І лагідно всміхалося призахідне сонце. І завмерлі дерева на Острові, і густі прибережні кущі верболозу дивилися зачаровано у воду, не звертаючи ніякої уваги на чотирьох зайд, що припливли з чужого їм світу. Чужого, а може, й ворожого.

Притихлі, просякнуті якоюсь урочистістю, якимось подивом перед величною цією красою, ми довго сиділи у човні, і тиша входила в нас, і ми входили в тишу.

— Да-а, братці-кролики, — повторив знову Максим: обличчя його розчервонілось, очі зволожились.

— Сподобалося? — спитав ревниво Василь (це він минулого року вибрав оцей Острів).

— Питаєш!

— Виберешся з човна, побачиш не те! — пообіцяв хвалькувато Василь. — Ану, годі сидіти, давай вивантажуйся!

І ми весело й дружно взялися до роботи.

За годину вже були нап'яті два намети, вкопаний стіл і дві лавки. Василь із Максимом одразу ж побігли вудити рибу, а ми з Петром узялися готувати вечерю. Весело палало багаття, кипів у казані куліш, густий м'ясний дух лоскотав наші ніздрі: на радощах заради такої оказії ми вбухали в той куліш три банки яловичини. Вечеряли все в тій же зачарованій тиші, при світлі багаття, і навіть традиційні сто грамів не розв'язали нам язики, ми відпочивали душею і тілом од вічного неспокою великого міста, від його цілодобового гамору, що були ним отруєні, — ті неспокій і гамір зараз виходили з нас, немов чад, а натомість вливалася така свіжа прозорість, що хотілося застогнати од насолоди. Великі, якісь аж не схожі на ті, що над Києвом, зорі тихо дозрівали над нашими головами, а небо напиналося ласкавим шатром. Багаття, потріскуючи, омивало нас яскравим вогнем, земля дихала приємним теплом, десь поруч неслася невпинно вода, обтікаючи нас із обох боків, і ми були зараз причетні до того вічного руху.

— Да, братці, — порушив нарешті мовчанку Максим. — Для таких вечорів варто жити на світі.

Розійшлися пізно, десь аж опівночі. Я спав з Максимом, Петро з Василем. Полягали, не закривши намети, — тут навіть комарі не кусали. Максим одразу ж заснув, під головою у нього була каністра із спиртом, а вже зверху — подушка. Він і на Острів ступив, притискаючи до себе каністру, я був переконаний, що коли б під час плавання сталася аварія і човен став би тонути, то перше, що вхопив би Максим, була б каністра із спиртом... Максим одразу ж заснув-захропів, але це не було те скажене хропіння, з гучним підвиванням, з розбійницьким посвистом, яке так тебе вимота протягом ночі, що ти встанеш уранці як після важкої хвороби. Максим хропів делікатно і ніжно, хропів, немов наперед вибачаючись, це скоріше й не хропіння було, а муркіт — так муркоче ситий, вдоволений кіт, пригрівшись на колінах у господаря. А мені чомусь згадалася Діна і оті її прощальні слова, оте прохання не пити, і мене стала мучити совість, а водночас я себе заспокоював, що хіба ж ми п'ємо, так, по сто грамів, та й то лиш увечері, щоб спалося краще та не чіплялися ніякі хвороби: Максим навіть грип лікує горілкою з перцем і часником. Готує таку пекельну суміш і каже, що всі мікроби й віруси одразу ж і скручуються.

Тож хіба ми п'ємо?

І під муркіт Максимів засинаю з чистою совістю.

Я таки добре заспав: коли вийшов із намету, сонце зависало вже на деревах. Віяв легенький вітерець, гойдав верховіття дерев, і сонце гойдалося разом — ніяк не могло нагойдатися. Довкола сяяв, горів, переливався веселкою росяний густий килим, що вкрив весь наш Острів, а повітря лилося таке, що можна було задихнутись... Од нашого намету до найближчих кущів було вже прокладено слід, наче хто поміряв довжелезною міркою. Так ступати міг лише цибатий Максим, слід чорнів у траві посеред роси, я одразу ж тим слідом і пішов. Обережно ступаючи, підкрався до кущів і одразу ж побачив Максима.

Він сидів на високому березі, над тихою заводдю. Трохи далі неслася густа течія, там вона спліталася в джгути, закручувалася в неспокійній спіралі, а тут ледве рухалась, і поплавки од двох вудок стояли на місці. Максим сидів непорушний, застиглий, з головою поринувши в рибальську нірвану, і сонце безборонно гуляло по його довгій оголеній спині. Максим був лише в трусах, він, мабуть, як схопився, так і вийшов з намету, і я, хоч давно уже звик, здригнувся, глянувши на його тіло. Побите, посічене, в суцільних шрамах, малих і великих. Здавалося, що в минулій війні він переймав усі осколки та кулі, щоб не дісталися іншим.

Як я не стерігся, Максим швидше шкірою відчув мою присутність, бо не здивувався ніскільки, обернувшись. Приклав до губів пальця, поманив таємниче до себе.

Затамувавши подих, я підійшов.

— Дивись, — прошепотів Максим. І показав туди, де лежали поплавки.

Вода була така чиста й прозора, що здавалося, поплавки висять у повітрі. Все підводне царство було видно в тій прозорості, весь утаємничений світ. І водорості, що хилитались, і чистий-пречистий, наче з сонячних променів висіяний на дно річки пісок. І над тим піском, ліниво ворушачи плавниками, застигли великі рибини. Бачив їх так, наче тримав у руках. Ритмічно ворушачи зябрами, рибини весь час стояли на місці, вони навіть не ворухнулись, коли я нахилився над водою, щоб краще їх роздивитися, луска на боках переливалася золотом, а спини були чорні, наче смола, плавники червоні, як жар.

— Дивись, — прошепотів знову Максим і, взявши до рук вудлище, підняв над головою поплавок, тихенько повів волосінь у бік однієї з рибин. Мені було видно, як гачок із поплавком поплив-поплив понад дном та й ткнувся легенько в ніс найбільшій рибині. Рибина навіть не поворухнулася. Вона так і стояла з черв'яком перед носом, і на тупій морді її було стільки чисто людської зневаги, що я не витримав і розсміявся:

— Ти б їй ще сто грамів налив. Може, хоч тоді клюватиме.

— Клюватиме, де вона дінеться!

Я постояв ще трохи, дивлячись на сонних рибин, потім єхидно спитав:

— Знову готувати тушонку? — Вчора вони теж повернулися впорожні.

— Зачекай, ще клюватиме!

— То я пішов!

— Іди, — сказав Максим, не відриваючи погляду од поплавків.

Ми, мабуть, їли б таки на сніданок тушонку (ні в Максима, ні в Василя жодного разу не клюнуло), коли б не бакенщик Міколай, знайомий нам ще з минулого літа. "Ми люді дробнєнькіє", — сказав якось він, і справді, чи то грунти понад Прип'яттю, чи бульба, яку вони в основному споживали, чи ще якась незнана причина, тільки навіть Петро здавався велетнем поряд із людом місцевим.

1 2 3 4 5 6 7