В неї й серце заходилося, коли директор, траплялося, викликав її до себе. Якось він прийшов, не попередивши, до неї на урок, — Тамара Олексіївна й досі не знає, де вона взяла сили довести той урок до кінця. До самого вечора, поки й спати лягла, у неї горіли щоки.
Директора звали Порфирієм Федотовичем. Мав велику, старанно поголену голову і широкі, що росли густими кущами, строго насуплені брови. Директор їй нагадував легендарного начдива Котовського, і вона не знала, що була недалеко від істини: Порфирій Федотович сам знав про це і тому старанно голив голову. І носив гімнастерку. Не вистачало тільки червоного банта з кількома орденами. Не знала Тамара Олексіївна й того, що директор, у свою чергу, панічно боїться начальства і всі свої вчинки приміряє до того, "що може подумати Іван Іванович".
Тамара Олексіївна працювала в зразковій школі — про це вона не повинна була забувати ніколи. Зразкова школа — це й плакати по стінах, і бездоганно виконані стенди по всіх коридорах, і блискучий паркет, по якому заборонялося бігати дітям, а тим більше — бавитися (директор страждав, коли бачив де хоч найменшу подряпину), і ще багато інших речей, що могли впасти в око численним делегаціям, які школу відвідували, — директор найбільше стежив за тим, щоб у школі був ідеальний порядок, щоб не траплялося жодної надзвичайної події, ЧП, як він любив висловлюватись, а коли вже це ЧП траплялося, то треба було ліквідувати його в пожежному темпі. Жодна плямочка не повинна була псувати репутацію школи — це стало неписаним правилом, що його дотримувався весь педколектив.
Тож Тамара Олексіївна довго вагалася, перш ніж піти до директора.
Хоча знала, що йти доведеться. Рано чи пізно. Краще рано, ніж пізно.
Те, що вона взнала від Олени Степанівни, наповнило її справжнім жахом. Грищенко Люда, краща її учениця, яку щойно прийняли до комсомолу і якій вона дала рекомендацію, скромниця Люда, яку вона завжди ставила в приклад іншим, пустилася берега, вдалася в розпусту. Вона не могла знайти іншого слова, окрім розпусти, характеризуючи те, що розповіла їй Олена Степанівна, тож зовсім розгубилася, не знаючи, що їй далі робити.
Поговорити віч-на-віч із Людою? Викликати до дошки і при всьому класі її відчитати? Попросити своїх найкращих учнів, свій комсомольський актив вплинути на дівчину? Тамара Олексіївна не знала, до якого їй заходу вдатися, цього її не вчили в педінституті, цього вона не могла вивчити в жодному методичному посібникові.
Знала тільки одне: треба йти до директора. Адже він якось попередив: про кожне ЧП доповідати йому особисто. Негайно.
Директор приймав після другої, тож Тамара Олексіївна подумати навіть не могла зайти до нього раніше. І дякувала долі, що два уроки, які їй лишилися, вона проводитиме не у восьмому "Б", а в інших класах. Не знала, як могла б і дивитися на Грищенко.
Директор займав кабінет на другому поверсі, одразу ж за вчительською. Тут усе було на раз і завжди визначеному місці: доріжка до доріжки, стілець до стільця (посидів — постав точнісінько там, де він стояв), навіть гардини, що звисали по обидва боки великого вікна, здавалися закам'янілими: не поворухнути жодному протягові. По стінах висіли портрети видатних педагогів: усі вони з пошаною дивилися на Порфирія Федотовича, який сидів за великим, із полірованого горіха, столом.
— Можна, Порфирію Федотовичу?
Відчувала себе не вчителькою — ученицею.
Порфирій Федотович кивнув головою, що можна.
— Я на хвилинку. — Вона все більш хвилювалася.
— Сідайте... Що сталося? — Звик до того, що до нього заходять тільки у справі. — Чим порадуєте?
— Не знаю, як і почати, Порфирію Федотовичу...
— А ви давайте спочатку.
Затинаючись, повторюючись, Тамара Олексіївна розповіла йому все, що почула од колишньої вчительки.
— Та-а-ак... Догралися! — Крупне обличчя Порфирія Федотовича вкрилося червоними плямами. Товсті брови неспокійно зарухалися, порожевіла старанно поголена голова. — І це — учениці восьмого класу! — Порфирій Федотович полюбляв узагальнення. — Незабаром доведеться відкривати пологовий будинок. Філіал при нашій зразковій... Ви подумали про те, що скажуть про нас там? — показав на стелю Порфирій Федотович.
Тамара Олексіївна ще не встигла подумати. Відчувала свою велику провину: в чому, поки що не знала й сама.
— Учениця восьмого класу і завагітніла! — розпалював себе Порфирій Федотович. — Стид, ганьба на весь Київ!
— Може ж, вона ще й не вагітна, — осмілилася заперечити Тамара Олексіївна. — Олена Степанівна принаймні про це не говорила.
— "Ще не вагітна"! — пирхнув Порфирій Степанович. І вдарив долонею по блискучій стільниці: — Так буде вагітною! Кому, як не вам, знати, що трапляється, коли дівчата починають спати з хлопцями! — Порфирій Федотович натякав на предмет, що його викладала Тамара Олексіївна. — Гаразд, — посмикав бровами Порфирій Федотович, — годі дискутувати... Що ви збираєтеся зробити з тією...
— Грищенко, — несміливо підказала Тамара Олексіївна. — Грищенко Люда.
— З цією Грищенко. — В Порфирія Федотовича було зараз таке обличчя, наче він торкнувся дуже брудного. — Що будемо робити?
— Не знаю, — відповіла зовсім уже розгублено Тамара Олексіївна. — Я за цим, власне, до вас і зайшла.
Порфирій Федотович затарабанив по столу пальцями: він думав. Завмерла Тамара Олексіївна з пошаною дивилася на нього.
— Тоді слухайте, дорога Тамаро Олексіївно, що я вам пораджу. — Порфирій Федотович ніколи не наказував — тільки радив. Але посмів би хто не виконати його поради! — Вона комсомолка?
— Так. Тиждень тому прийняли.
— Як же ви так? — докірливо похитав головою Порфирій Федотович.
— Але ж ми нічого не знали!
— Мусили знати... Ну, гаразд, тепер уже пізно про це говорити... Негайно збирайте комсомольську групу восьмого "Б". Головне: добитись од неї твердої обіцянки не зустрічатися більше з тим хлопцем. І протокол не забудьте. — Порфирій Федотович уже думав про те, як йому в разі чого виправдатися перед вищим начальством. — Ага, ще одне, — коли Тамара Олексіївна вже підвелася, — до батьків її не ходили?
— Ще не встигла.
— Обов'язково сходіть. Треба зробити все, щоб врятувати цю дівчину. Якщо не пізно.
— Все, Порфирію Федотовичу?
— Поки що все. Коли збираєте збори?
— Завтра, бо сьогодні всі вже розбіглися. Після уроків.
— Добренько. Якщо зможу, прийду, послухаю.
Тамара Олексіївна вийшла од директора не така розгублена, як була до того: вже знала, що мала робити. Думала про те, як провести завтрашні збори комсомольської групи, їй хотілося, а разом і не хотілося, щоб директор був на тих зборах. Боялася, що знову при ньому розгубиться, а це ж, відчувала, не те, що провести урок: тут буде набагато складніше. А з другого боку, коли що не так, директор підкаже, допоможе. Та й відповідальність не та.
От про що в першу чергу думала Тамара Олексіївна, не маючи жодного сумніву в тому, винна чи не винна Люда Грищенко.
Іще треба було провідати батьків. Тамара Олексіївна збиралася зробити це сьогодні ж, увечері, коли вони обоє прийдуть із роботи, та одразу ж згадала, що саме сьогодні і саме увечері вона домовилась із одним молодим чоловіком піти в молодіжний театр на модну виставу, квитки на яку було так же важко дістати, як квиток на літак у літній сезон. До того ж молодий чоловік дуже подобався Тамарі Олексіївні, і, хоч у них ще не зайшло так далеко, в неї вже стали появлятися спокусливі думки про затишне сімейне гніздечко, яке на них чекає в майбутньому.
Вистава була й справді дуже цікавою, до того ж молодий чоловік, який дуже подобався Тамарі Олексіївні, дивився не стільки на сцену, скільки на неї, від чого спектакль їй іще більше сподобався, і коли вони вийшли з театру і пірнули в темряву травневої ночі, в уже сонні вулиці великого міста, які раптом наче роздались ушир, коли він узяв її під руку, і притиснув і повів, проводжаючи, їй було хороше, як іще не було, здається, ніколи.
Прощаючись уже під будинком Тамари Олексіївни, вони довго цілувалися — все не могли націлуватись. Потім Тамара Олексіївна понесла смак його поцілунків у сонну квартиру, де уже давно спали батьки, роздягнулася швиденько і, щасливо всміхаючись, пірнула у приємну прохолоду постелі, відчуваючи всім тілом чистоту і подушки, й простирадла, й ковдри: мама таки поміняла білизну. Й одразу ж заснула — міцним сном людини, яка дуже щаслива і яку не мучить сумління.
Спав і Порфирій Федотович, директор взірцевої школи, — навіть уві сні строго блищав головою, а брови чорніли спокійно та рівно — брови людини, для якої наперед усе розписане, а несподіванки зведені до найменшого мінімуму. Розмірено цокотів будильник (Порфирій Федотович завжди просинався рівно о шостій, щоб у будь-яку погоду вирушити в ранкову прогулянку парком: цього він навчився у великого Гете), світив рівно нічник — усе, що було в кімнаті, дихало повагою до свого господаря. Навіть зорі, здавалося, боязко заглядали у вікна, не сміючи порушити сон цієї людини.
Наковтавшися таблеток (вона таки добре нахвилювалася протягом дня), спала міцно й Олена Степанівна, і її навіть не тривожили сни, як це траплялося майже щоночі.
Спала й Люда Грищенко, не відаючи навіть, що завтра чигає на неї. Прийшовши після зустрічі з Оленою Степанівною додому, вона ще трохи поплакала (добре, що батьки були на роботі!) і була деякий час дуже сердита — не тільки на вчительку, яка отаке їй наговорила, а й на всі предмети в квартирі. Їй не хотілося й жити на світі, що не завадило, однак, із апетитом пообідати, бо мама наварила улюбленого пісного борщу з грибами й квасолею, а потім поставити пластинку з піснями Висоцького, і Висоцький її трохи втішив, і вона поробила всі уроки на завтра, та коли лягла, то знову пригадала зустріч із Оленою Степанівною і довго не могла заснути.
Спали й усі члени комсомольської групи восьмого "Б", сном-духом не відаючи, що їх завтра чекає, а серед них і Людин сусід по парті — Коваленко Сергій, редактор загальношкільної стінної газети, чим він дуже пишався, і закоханий до безтями в Люду, що намагався від усіх приховати. Але останнє йому не вдалося: ввесь клас давно уже знав, по кому сохне Сергій. Та й Люді він був не байдужий: вона так і спалахувала, коли з ним стрічалася під школою, де він щоранку на неї чекав.