Теж поривалася провести, але старі її не пустили. Над містом зібралася мов ще непроглядніша темінь, Ольга й не знала, як би добралася сама, та ще й із чемоданом, що ніс тепер сват. Ольга йшла, дерев'яно переставляючи ноги, в голові її шуміло й дзвеніло, а вуха наче позакладало ватою. Вона майже не чула, що говорила їй сваха, і, мабуть, не до ладу їй відповідала, бо сваха невдовзі й замовкла.
Ішли дуже довго, хоч сват і казав кілька разів, що вже недалеко.
І коли вже їй здавалося, що от-от не витрима: сяде й розплачеться, появився вокзал.
Діждалися прохідного поїзда, купили квиток, побігли до потрібного вагона. Кондуктор спершу не впускав: усі місця зайняті. Ольга вже не мала сил його просити, вмовляли свати.
— Сідайте, — здався нарешті кондуктор. — Їхатимете в коридорі.
В коридорі то й у коридорі — Ользі було все одно. Лиш би їхати.
Зайшла в коридор, поставила чемодан, на нього ж і сіла. Притулилася до стіни, щоб не впасти.
Поїзд одразу ж і рушив. І чим швидше він ішов, тим більше мотало, підкидало, гойдало вагон на всі боки. Ольга ледве втримувалася на своєму чемодані, що їздив сюди-туди разом із нею. Куди вже тут заснути, відпочити хоч трохи: вона лише влітала в дрімоту й одразу ж із неї вискакувала, хапаючись рукою за стіну, й під кінець її так намотало, що ледве звелася на ноги. Взяла чемодан, який став мов іще важчий, почовгала геть із вагона.
Краснодар. Повне сонних пасажирів приміщення вокзалу, сьома година. Ольга довго стояла, оглядаючись, у кого б спитати (будити людей не насмілювалася), доки до залу зайшов міліціонер, ще молодший, мабуть, од Толика. І щось таке було в Ольжиній постаті, що він одразу ж звернув на неї увагу.
Підійшов, козирнув, запитав, хто вона й звідки. Вислухав терпляче, почухав кирпатого носа.
— Збірний пункт... Збірний пункт... Це, громадянко, аж на околиці. — Назвав іще й вулицю.
— Як же мені туди добратись?
— Трамваєм. Сядете в трамвай і до кінця. А там уже розпитаєте.
Подякувала, вийшла з вокзалу. Сіла в трамвай і одразу ж заснула. І коли б її на кінцевій зупинці не збудили — приїхала б назад, до вокзалу.
Збірний пункт недалеко й був: кілька приземистих із червоної цегли будинків, обнесених високим парканом. А на воротях — зірка велика. Тут же й вартовий із автоматом за плечима.
— Ви, мамашо, до кого?
— До сина. Сина мого вчора сюди привезли.
— Допризовника? Запізнилися, мамашо: їх учора й одправили.
В Ольги й серце зупинилося. Встигла, доїхала!..
— Куди? — мало не плачучи. — Куди їх відправили?!
— В аеропорт. А звідти прямим ходом у Ташкент. — І, злякавшись, мабуть, що сказав, чого робити було не слід, звів брови в строгий шнурочок: — Проходьте, мамашо, тут стояти не положено!
Відійшла Ольга вбік зовсім уже розгублена. Як бути, що далі робити? Невже їй так і не судилося побачити сина?
"А може, вони ще й не полетіли, — згадала, як сама летіла до Армавіра. — Може, й досі ще там на літак чекають..." Витерла сльози і біжка на трамвай (де й сили взялися!). Їхала й наперед уже знала, що треба буде — полетить у Ташкент.
Добереться до сина, хоча б його й на Місяць відправили.