То що їй: розлучатись, сиротити при живому чоловікові сина й дочку? Та й не такий він уже й поганий, Дем'ян, діти он як тягнуться до нього, який повертається не втомлений, а перше, що спита, це про Аліну й Арсена, — садовив обох на коліна, не міг із ними награтись. "Та ти хоч повечеряй по-людському!" — вдавано сердилась Люба. "Ось разом і повечеряєм. Сип, мать, на трьох!" І як же вони тьопали, одне з-поперед одного з батькової великої миски, наче до цього, нещасні, й не їли... Не такий він уже й поганий, Дем'ян: поїде до міста, обов'язково навезе подарунків, не забуде й Любу: "Мать, а поглянь, що я дістав!" — і тішиться не менше од неї. А заїхав Любин племінник, повертаючись з армії, — хто він, здається, Дем'янові, десята вода на киселі, а не одпустив додому з руками порожніми: "Як, щоб отакий парубок та повертався ні в чому?" Купив йому дорогий костюм, капелюха, черевики, ще й на руку годинник — на всю свою зарплату. І дім новий він же будувати затіяв, коли народилась Аліна, на чотири просторі кімнати, під шифером, з великими вікнами. "Годі тобі, мать, гнутись у халупі!" І кухня, і ванна, й комірки, і газ, і парове автономне опалення. Люба як на світ народилася в новому будинкові, а що Дем'ян повадився водити щоденно гостей, як обід, так і гукає знадвору: "Мать, приймай гостей!" — хоч Любі тоді розірвися, але треба ж зрозуміти й Дем'яна: колгосп у самому райцентрі, та ще й з найвідсталішого, з анекдоту суцільного, спинаючись потроху на ноги, став виходить у передові, — вже й урожаї непогані, й надої, і сальдо хоч і повільно, але поповзло на прибуток, і на всю область уславилась та ж ланкова по хмелю, а бригадир польової міг сміливо проколювать дірку під орден, то й почали учащати з усіх кінців гості, ждані й неждані, але Дем'ян мав їх усіх прийняти по-людському: як так, не нагодувати людину? А траплялися дні без приїжджих гостей — вистачало своїх: Дем'янові нічого не варт було запросити першого стрічного: "Обідав? їдьмо до мене: мать там такого борщу наварганила! Вона в мене ще з війни повариха: партизанський загін годувала". Дем'ян підмітав із гостями всі запаси, і літні, й зимові, і на докори Любині говорив, безтурботно рукою махнувши: "Е, мать, найшла за чим плакати! Раз на світі живемо — в могилу всього не потягнемо". Дем'ян продовжував дивитись на життя очима отого партизана-розвідника, у якого тільки й добра, що в кишені, тільки й запасів, що біля сідла, і який не звик заглядати далеко вперед, цуплячи в нору все, що тільки трапиться під руку. І Арсен, трохи підрісши, уже, здається, в четвертому чи п'ятому класі, якось сказав матері, коли батько, привізши йому на розплід двох ангорських кролів, тут же їх і забив, бо нічого було подати на стіл ("Поїдемо, синку, в неділю на базар — купимо хоч і десяток")... Арсен сказав переплакавши: "Наш тато все процвиндрить із двору!"
От уже ріс хазяїн із хлопця, в кого він і вдався такий: все порахує, нічого не випустить з рук. Пообіцяв тато зопалу десяток кролів — не одстав, поки не привезли той десяток. "Буду розводити на мотоцикла". Рвав щоденно траву, годував, кожну вільну хвилину заглядав до своєї "худоби", ні ногою на вулицю, до однокласників, які ціле літо пропадали то на річці, то в лісі, і таки домігся свого: уже в сьомому класі купив мотоцикла. Й Аліна: мале, а все коло матері — буде колись поміч, як виросте.
Тож Любі на життя нічого скаржитись. Діти здорові, чоловік є — чого ще треба?
VIII
Цей спомин найтяжчий.
Андрія народила вже в шістдесят п'ятому, коли вони і в гадці не мали заводити третю дитину. Йому сорок шість, їй тридцять сім: люди засміють, пальцями показуватимуть! Надухмалася робити аборт, але Дем'ян пригрозив:
— І на поріг не пущу! Нагуляла, а тепер хочеш позбутись? — Дем'ян, майже на десять років старший од Люби (і досі глянути здалеку — дівчинка), міг приревнувати її до стовпа і не таке під гарячу руку сказати. Вона і вчитися через це не пішла, повернувшись з загону. "Знаю, чого тобі туди свербить, — сказав їй тоді Дем'ян. — Хлопцям бісики очима пускати?"
Тож Любі нічого не лишалось, як народити третю дитину.
Забирав Дем'ян сина з пологового будинку, хвалив при всіх Любу:
— Ну, мать, ну, молодець! — Ще й нахвалявся, коли його поздоровляли з третім спадкоємцем: — Що там три! Ми ще настружемо! — І до самого дому не віддавав туго сповитий пакуночок матері.
— Назвемо Андрієм, — сказав, коли вона вже стала годувать немовля.
Андрієві сповнилося чотирнадцять років, коли загинув батько.
Того дня вирушав на роботу, як ніколи, веселий. Поклав біля Андрія на ліжко подарунок: "Не буди, хай поспить". Сказав, що обов'язково прийде раніше. "Не забула нічого?" — ще спитав заклопотано. "Їдь уже, їдь!" — Знала, що скличе гостей мало не з усього району. "Ну, давай, мать, шуруй!"
Газонув і поїхав — просто у смерть.
Загорівся корівник. Корів встигли вивести, а на два ланцюги припнутий бугай лишився всередині. Дем'ян підлетів на машині, коли вже корівник зверху донизу був облитий вогнем. В ньому моторошно ревіла тварина.
— Ви що, таку вашу мать!
Розштовхав закляклих тваринників, метнувся в корівник.
Встиг вивільнити од ланцюгів бугая. А врятуватись не встиг. Осатаніла од страху тварина, проваливши стіну, винесла його на рогах.
Не довезли й до лікарні — помер.
"Мать... Ех, мать! — читала на його застиглім обличчі. — Як ти будеш і жити без мене?"
Жила. На скупу пенсію, що дали за Дем'яна. На те, що родило на городі, в саду, що вдавалось продати на базарі. І ще виручала корова, телицею приведена Дем'яном у двір: заливала молоком. Вистачало й собі, і на продаж курортникам, яких з кожним роком все більше набивалося з Києва.
Діти, Арсен та Аліна, весною приїжджали до матері: підкидали на ціле літо онуків. Галасу, сміху, плачу. Арсен з Поліною, Аліна з Вадимом з'являлися в суботу й неділю, і тоді зовсім тісно ставало в хаті, і хазяйновитий Арсен не раз затівав розмову про те, що треба прибудувати ще зо дві кімнати і добре було б завести парники, щоб земля не гуляла дарма, ранні овочі особливо в ціні, так що завжди можна виручити добру копійку.
— Та чи тобі мало тих копійок? — дивувалася Люба. — Ви ж обоє зарплату одержуєте!
— Е-е, мамо, що та зарплата! — відмахувався од матері Арсен, і Люба дивувалась про себе, де він у них і взявся такий ненаситний. Дивувалась, але не казала ні слова, боячись образити сина, що з кожним роком ставав якийсь аж чужіший, і грішила в душі на невістку: це вона, її це робота. Хоч Аліна й казала їй часом, коли залишалися вдвох: "Та він такий змалечку був. Чи ви вже забули?" Аліна теж свого не упустить і, приїжджаючи, приглядалась ревниво, чи її діти не менш доглянуті й нагодовані, ніж Арсенові, а коли забирали до Києва те, що вродило, то пильнувала, щоб, не доведи господи, чого недобрати. Лише Андрій і грів по-справжньому материне серце, лише він завжди був коло неї, і вона боялася й думати про той час, коли й молодший син піде з дому і їй на цілу осінь та зиму доведеться лишатись самій.
І коли Андрій пішов до армії й став згодом писати, що додому, мабуть, не вернеться — так йому сподобалась служба, уже й старшого сержанта присвоїли, а залишиться — обіцяють одразу ж погони прапорщика... Коли Андрій став писать їй про це і Арсен, прочитавши листа, якось сказав: "А що. І в армії добре живуть", — Люба більше вже й не вагалась, погодилась переїхати до Києва. Щоб бути разом з дітьми.
Разом з дітьми.
XI
Після того, як Аліна й Арсен, накричавшись, поїхали, вона довго ще плакала. Відчувала себе особливо самотньою, навіть кіт кудись зник, і в будинку залягла ота гнітюча тиша, яка буває хіба що в могилі. Згадала про годинник, великий, настінний, який відцокував невтомно хвилини (все-таки було веселіше), а півроку тому зупинився, — скільки просила то Арсена, то Аліну відремонтувати. "Зробимо, мамо, дайте час", — завжди не вистачало часу для матері, особливо в Арсена. Заскакував: "Ну, мамо, як ви тут?" Не дослухавши, біг одразу ж до нутрій, до парників та до підсвинка і часто питав невдоволено: "Що це мій наче худіший, аніж в Аліни?" Він своєму і вуха пофарбував червоною фарбою, щоб не переплутати. "Ви його, мамо, годуйте получче". — "На окремому блюді йому подавати, чи як?" — питала, ображена. До підсвинка, бач, є час приглянутись, а посидіти з матір'ю, спитати, що в неї на серці, на те в нього часу немає. Чи й заїжджав би він так часто, чи й навідувався б, коли б не хазяйство, не оті всі ондатри, кури, індики та свині, од яких у неї ноги-руки щоночі викручує?
Не раз думала з образою, що вона їм обом тільки для цього й потрібна, бач, ніколи не догадаються взимку хоч на тиждень забрати матір до себе, щоб погрілася біля онуків, бо вже матері там і місця немає. І саме в одну з отаких хвилин, коли особливо тяжко було на душі, самотньо й незатишно, і сказала Арсенові, що вона їм зовсім непотрібна, — краще вже вийти заміж, ніж отак жити!
Як він злякався! Аж поблід на виду.
— Ви що?!
— А чого й не вийти. Он старші паруються.
— Та ви думаєте, що кажете?!
— Не кричи! Бач який — на матір кричати! От візьму та на зло вам і вийду. Нема, думаєш, на приміті нікого? — Хоч нікого й не було на приміті. — Завтра й розпишемось.
Уже сама вірила тому, що казала, а син поготів. Вискочив з хати, погнав з двору.
І привіз згодом Аліну.
І чим дужче кричала на неї дочка, чим більше совістила й вичитувала, тим менше вона її слухала — говорила своє. Вихлюпувала власний біль і образу, що назбиралися в ній взподовж довгих років.
А коли вони поїхали й Аліна забрала з собою дочку, не витримала й розридалась.
Потім довго сиділа, застигла, а коли звечоріло і прийшов звідкись кіт і став тертись об ногу, просячи їсти, вона, важко зітхнувши, звелася: треба було годувати "орду", що в десятки голодних ротів чекала на неї.