Або цупить дошки. Схопиться, ввімкне світло надвірне, виглядає в замерзле вікно: щось ніби ворушиться, присідає за цеглою, од неї ховаючись.
І до ранку вже сон як обріже.
— Ми вам купимо, мамо, ружжо, — сміявся Арсен. — Як у смалите — всіх злодіїв порозганяєте!
Арсен і взимку часу не гаяв: зв'язався з архітекторами, замовив їм план забудови. Щоб було не гірше, ніж у людей, а може, ще й краще.
Якось у п'ятницю подзвонив на роботу Аліні:
— Слухай, ти той... Завтра нікуди не збираєшся з дому?
— Не збираюсь. А що?
— А Вадим?
— Та й Вадим буде вдома. Кажи, що там надумавсь.
— То ми з Поліною прийдемо. Готуйте півлітру.
У суботу прийшли на обід. Арсен якийсь особливо урочистий, тільки й того, що німб над головою не сяє. І якась довга труба в руках, в папір білий загорнута.
— Що це? — поцікавилась Аліна.
— Побачиш, — відповів загадково братусь. Проніс через кімнату, обережно поклав на сервант.
І Поліна туди ж, коли Аліна запитала.
— То хай Арсен.
Пообідали, прибрали зі столу. Арсен навіть рукою провів, щоб крихти якої не лишилось. Зняв пакунок з серванта, розгорнув на весь стіл.
— Що це? — зачудовано спитал Аліна.
— План.
Аліна сама бачила, що план. Тільки для чого він?
— Та це ж наша садиба! Чи тобі вже зовсім повилазило? — аж розсердивсь Арсен: він, можна сказати, не один місяць планом цим жив, набридав архітекторам, ніс порадувати Вадима й сестру, а тут на тобі: для чого! — Не розбираєшся, то вже краще мовчала б!
І Поліна, теж мені професорка з Грязів, не втрималася — фиркнула. Натягла джинси на сідницю, корові й то більше личили б, та й дума, що вона вже он яка цяця!
Образилась Аліна. Відійшла геть од столу:
— Коли я сліпа, то дивіться самі!
Ледь умовили, щоб знов підійшла. Стала од Поліни подалі, в її бік і не гляне.
— Дивіться сюди. Оце така буде наша садиба. — В Арсена од хвилювання і ніс потом вкрився. — Ось наш будинок. На два поверхи, п'ятикімнатний. Три кімнати вгорі, а дві вже внизу. І кухня, і ванна...
— А туалет? Чи мамі так і бігати ціле життя через двір? — все ще сердита, спитала Аліна.
— Та й туалет тут же, не перебивай... Оце, значить, будинок. — Арсен все не міг одірвати пальця од того місця, де був намальований будинок: чекав, мабуть, щоб похвалили. Та Аліна сердито мовчала. Хоч будинок сподобався: п'ять кімнат, буде куди поселити дітей. — Подобається? — не витримав нарешті Арсен.
— А в скільки це нам обійдеться? — Вадима, що звик рахувати кожну копійку, найперш цікавила ціна.
— Не так уже й дорого, — заспокоїв Арсен. — Та й за один рік не збудуємо — дай боже років за три. Так що не все одразу й платить доведеться... Ну, а це ось сарай.
— Ти що, молочну ферму зібрався завести? — не втрималась Аліна.
— Ферму не ферму, а свиней де триматимеш?
— Яких ще свиней?
— Отих, що, коли їх ріжуть, кувікають. Та все, що після нас, підбирають. — І, боячись, що сестра знов образиться, поспішив пояснити:— Поросяток пару треба завести, чи як? Укинемо ось сюди, — ткнув пальцем, — матері нашій як забавка, а нам під Новий рік свіжина. Чи твій Вадим м'яса не любить?
Вадим сказав, що любить. Особливо домашні ковбаси. З часником, з цибулею. Аж приплямкнув при цьому.
— А отут що буде? — показала на другу половину сарая Аліна — з поросятами брат здорово придумав: щоліта після дітей харчів лишається прірва. Мама звикла щодня наварювати наче на сотню гостей, половини не поїдають.
— А сюди пустим курчат. Інкубаторних. Завеземо якусь сотню весною, хай усе літо вигулюються. Випустиш копійку, а восени рублем підбереш. Та й собі буде що їсти. З базарів та магазинів не дуже наносишся!
І тут довелося погодитись Аліні. В мами ж кури ніколи не переводились. Завезти сотню, а то й дві — буде що їсти, буде й на продаж. Бо нова ця садиба їм ой-ой в що влетить! Вони наперед домовились: витрати порівну. Андрій, менший брат, в рахунок не йшов. Повернеться з армії, захоче вступити в долю, тоді й буде окрема розмова. "Професор заплатить", — жартував не раз Арсен. Жартувати жартував, а сам приглядався до київських дівчат: у котрих батьки багатші. Захоче Андрій женитись, Арсен йому і присватає. Як Аліні, чого ж...
Ну, та це ще діло далеке, брат лише перший рік в армії.
Про погріб Аліна й не питала, для чого. Настане осінь — все місця попросить. Не з базарів завезене, а з району, з села глухого, де все втричі дешевше. Так що проти погреба Аліна й не думала заперечувати, зате коли два гаражі на тім плані побачила, один з одного боку садиби, а другий — з другого, тут уже стала на дибки. У дворі й так місця мало, повернутися ніде, а тут — гаражі!
— Вашій "Волзі" за комір не капає! — Це вже Поліна. Натяка, бач, на те, що їхня "Волга" цілу зиму стоїть у державному, а машина Арсена весь час під снігами-дощами.
— Ну, гаразд, — поступився Аліні Арсен, — збудуємо не два, а один. На дві машини.
Тут уже затялась Поліна. Не так гаражі їй пекли, як те, що Алінине зверху.
— Ми свою машину в спільний хлів не поставимо! — Колись Аліна не витримала, зауважила братові, що жінка його нечупайда. Завела хлів у хаті — страшно зайти. Той усе жіночці й переказав. От вона тепер і згадала.
Та Аліні що, Аліна нікому не дивилася в вічі: скаже, що думає. Ще малій не раз перепадало од тата. Стане навпроти, руки в боки й вичитує, наче доросла:
— І вам ото не соромно? Заллєте очі горілкою, то й на людину не схожі.
— То це ти на батька отак? Ах таку ж твою мать! — та лясь, лясь по потилиці.
Перехлипає, сльози сердиті витре, а однаково при нагоді не змовчить.
То щоб вона зайді оцій поступилась?
— Якщо вже й ставить гараж, то тільки один. Машини не коні, хвицяти одна одну не будуть.
— Ну, гаразд, це ми потім, — втрутився Вадим: бачив, що між жінками зайшлося не в жарт. — А що ще є в цьому плані?
— Більше поки що нічого, — згорнув швиденько Арсен план: не хотів, щоб сестра вгледіла ще й басейн для нутрій. То хай потім, пізніше, коли з гаражами втрясеться. Бач, в обох уже щоки горять. —Воно й переробити можна, якщо не сподобається.
— А мамі показував? — спитала Аліна. Була все ще лиха на Поліну, а заодно й на брата.
— Мамі? — стенув плечима Арсен. — А нащо їй показувати? Ми ж будуємо — не мати!
V
І справді, нащо їй показувать?
Що вона розуміє в тих планах, яку може дати пораду? Зведуть будинок, переселять із "курника": живіть, як у бога за дверима, доглядайте онуків, поки не повиростали. Виносьте пацям тричі на день, годуйте курей, індиків — ото й усі ваші клопоти. Хіба що приглянуть за нутріями, що їх завів-таки Арсен, та й до кролів заразом навідатись: кролики теж їсти хочуть, їх для того й завела Аліна, щоб вони плодились та множились. Якщо брат завів нутрій, то чим вона гірша в мами?
Чим?
А нічим!
VI
Люба стала "мамою Любою" в неповні шістнадцять.
В партизанськім загоні.
Прибилася в загін серед зими, в сорок третьому, разом з обозом. Їздовий клявся й божився, що не помітив, коли воно й залізло під брезент. Чи в тому селі, де вони коней поїли, чи ще десь по дорозі, тільки так забилося поміж мішками, що ніхто й не помітив.
Стояла перед командиром загону, бородатим, страшним, терпла од холоду й страху.
— Що тепер накажеш з тобою робити? Звідки нам знати, хто ти така? Може, тебе німці підіслали!
Бо в Люби ні документа, нічого. Тільки пальтечко, в якому вона ходила й до четвертого класу, й до п'ятого, й до шостого, а далі вже не ходила, бо прийшла війна, та велика хустка, в яку Любу можна було замотать з головою, та єдина тепла по-справжньому річ — тітчині валянки. Тітчині, бо не лишилось ні мами, ні тата, нікого у світі, крім тітки, та й то двоюрідної, що й прийняла її неохоче: мала своїх повну хату. У чому тепер тітка вийде надвір, Люба намагалась не думати.
Та ще білий "сидір", що за плечима. Повен вишитих рушників — єдине, що лишилось од матері.
— Гаразд, так тому й бути — відпустим додому, — зласкавився врешті-решт командир: бачив, що дівча от-от не витрима — розплачеться. — Бортняков! Виведи її за розташування загону, хай іде до батьків.
І тут Люба вперше здобулася на голос:
— Не піду!
— Як-то не підеш? — здивувався командир. — Ану марш додому! Бортняков, виконуй! — Повернувсь і пішов до землянки.
— Я німців бити прийшла! — у відчаї закричала Люба.
Командир навіть не обернувся. І Бортняков, молодик у кубанці, хвацько надітій на самісінькі брови, з русявим — знай наших! — чубом над такими веселими очима, що од їхнього власника можна було ждати будь-чого... Бортняков з недбало повішеним через плече автоматом, з недокурком, приклеєним до нижньої губи, підійшов до Люби впритул та й наставив бубликом руку:
— Прошу, баришня, прогулятись зі мною!
По дорозі з лісу цікавився:
— В тебе є старша сестра?
А оскільки Люба йшла й ні пари з вуст, то допитувавсь весело:
— Ти що, оніміла?
Перестав шкірити зуби, коли добрались до узлісся і Люба раптом узяла та й сіла в сніг під сосною. Сказала, що нікуди звідси не рушить — отут і замерзне.
Не хочуть брати в загін, то їй нічого й жити на світі.
Лаяв, умовляв, обіцяв навіть провідати, наче це Любі он як потрібно було, врешті, розсердившись, взяв під пахви, підняв, виволік з-під сосни на стежину, ще й нижче спини коліном піддав:
— Ану йди й не вигадуй! Бігом, поки не встрелив!
Люба й пішла. А коли Бортняков оглянувся, то знову побачив її під сосною. "Отут я й помру!" — промовляв увесь її вигляд.
Лаючись, Бортняков уже підбіг до неї:
— Мені що, стріляти в тебе?
— Стріляй.
— Ну, дівка! — Постояв, постояв, потім махнув відчайдушно рукою:— Ходімо!
— Не піду!
— Назад ходімо, теля дурне!
Тут Любу й піднімати не треба було: схопилась сама. Бігла поруч з Бортняковим, намагаючись не відставати од нього, а той питав її весело:
— Ти знаєш, що мені буде за тебе? Розмажуть і плакати не дадуть!.. Скажи, хоч як тебе звати? Знатиму, за кого помирать доведеться.
— Любов!— відповіла.
— Любов! — хмикнув зневажливо. — Не доросла ти, дівко, до любові! Старша сестра в тебе є?..
Отак і прижилася Люба в загоні. Бо командир (що йому лишилось робити?), коли Бортняков привів її назад та доповів, полаяв, полаяв та й наказав відіслати Любу на кухню. Там орудувала тітка Горпина — жінка мовчазна й неусміхнена і така худа, наче вона й не їла нічого. Прийми, подай, вимий, почисть — оце й уся її мова.