Йшла поруч, і здавалося, що всі стрічні тільки й знають, щоб на них оглядатися.
Того вечора, вже після театру, повів її в парк, до Верховної Ради. І тут, немов закликавши в свідки найвищий орган республіки, урочисто освідчився й ще урочистіше попросив її стати його дружиною. "Зараз він мене поцілує", — завмираючи, подумала Аліна, бо довкола ще було повно людей, а вона ще не стала в такій мірі киянкою, щоб цілуватися, де заманеться. І була розчарована, коли Вадим чи то не насмілився, чи то вважав, що в його роки це несолідно.
(Потім довго, вже по заміжжі, відчуватиме Аліна себе наче обкраденою: що він не поцілував при освідченні. Поцілунок той, здавалося їй, мав бути особливий — не такий, як усі).
Не поцілував і в під'їзді, прощаючись, хоч Аліна на цей уже розраховувала твердо. Натомість потис руку й сказав, що завтра зранку зайде до неї — поведе показувать матері.
"От я й киянка!" — думала вже в постелі Аліна. Прислухалась до себе, що ж у ній змінилося, і нічого такого не вчула.
"От я й киянка!" — подумала, прокинувшись, Аліна і, схопившись, в самій сорочині підбігла до вікна подивитись на Київ.
Сонце щойно виткнулось з-за Печерської лаври, таке ж золоте, як і бані соборів, по чистій, наче росою вимитій вулиці котилися поодинокі машини, а хідники були ще зовсім порожні. В будинках навпроти сонно тьмяніли вікна, молоденькі тополі, висаджені вздовж бульвару, всі, як одна, повернулися в бік сонця, ловлячи в свої зелені долоньки перші промені ранку. Чисто, свіжо, молодо виглядало в ранню цю пору місто, не отруєне вихлопними газами тисяч машин, не запруджене людським нестримним потоком, не оглушене шумом і криком, гурчанням моторів і ревом турбін. Аліна стояла, не в спромозі намилуватись містом. "Я киянка, киянка, киянка!" — співало, дзвеніло у ній, вона ладна була обійняти всі ці будинки, всі дерева й собори, яким віднині належала і які також належали їй: здавалось, що кращого місця не може й бути на світі.
А сонце підіймалося вище й вище, а машин унизу ставало все більше й більше, і на хідниках уже з'явилися люди.
"Ой, що ж це я!" — схаменулась Аліна, згадавши, що вранці по неї мав зайти Вадим. Швиденько заслала постіль, побігла вмиватись.
Навіть вода, що текла з крана, здавалась Аліні іншою — кращою, аніж удома.
Особливо старанно вдяглася, взулась, причесалася та напомадилась, обережно, щоб не пом'яти сукенку, сіла на стілець, стала чекати Вадима.
Заспана, з "генералом" в руці, вийшла Поліна. Пом'ятий халат поверх довгої нічної сорочки, стоптані капці, розкуйовджене, мов зроду-віку нечесане волосся.
— Ти вже зібралась? — здивувалась вона. — А котра година?
Не чекаючи відповіді, почовгала до туалету.
"Невже і я буду така? — спитала себе Аліна. Й одразу ж заперечила: — Ніколи!"
В туалеті зашуміла вода, та Поліна й не думала виходити. Заплакала дитина. Виглянув заспаний Арсен.
— Де Поліна?
— Там, — показала в бік туалету.
— Що вона, приклеїлась? — Арсен у самих трусах пройшов мимо сестри, постукав у двері: — Поліно, дитина плаче!
— Дай соску, — глухо озвавсь туалет.
— Давав. Випльовує... Чуєш, Поліно!
— Господи, й посидіти як слід не дадуть! — сказала, виходячи, Поліна. — Ти не знаєш, для чого ми виходимо заміж? — Це вже до Аліни. — Помилуйся на нього! Зробив дитину, і горя йому мало! А ти тут катуйся... Та йду вже, йду! — Дитина заходилась криком.
"У мене все буде не так!" Аліна не могла уявити себе в пом'ятому халаті, розпатлану й заспану, в стоптаних капцях, що їх тільки старому й носити. "В мене й діти не кричатимуть..."
Захотілося їсти. Згадала, що не вкинула нічого до рота, пішла на кухню, поставила чайник, з'їла дві булочки з ковбасою та маслом, запила чаєм. Їла і все прислухалась, чи не залунають кроки в коридорі, по той бік дверей.
Трикімнатна квартира, в якій жив Вадим, сподобалась Аліні навіть більше, ніж Арсенова. Коридор, три окремі кімнати: Аліна змогла їх оцінити по-справжньому, коли в неї з'явилися діти. Спершу одна дочка, потім друга. Ще один коридор, і вже там туалет, ванна, кухня. Свекруха завжди хвора, яка, скільки прожила разом з нею Аліна, тягала товсті, налиті водою ноги і стогнала весь час: із стогоном засинала, із стогоном і прокидалася... Свекруха, не діждавшись навіть першої онуки, невдовзі й померла, так що Аліна з нею й посваритись не встигла як слід, бо коли сходяться дві чужі жінки докупи, то хай навіть в обох сидить за плечима по ангелу, однаково вродять чорта... Тож свекруха недовго й прожила при Аліні, і коли народилась дочка, то Аліні довелося їхати по матір, яка помагала виняньчувати й Арсенових дітей, але це буде пізніше, значно пізніше, поки що ж Аліна докладала зусиль, щоб сподобатись Вадимовій матері, і таки, мабуть, сподобалась, бо коли вже прощалася, мати Вадимова поцілувала її і сплакнула, розчулена, й сказала вже до обох: "Будьте ж, дітки, щасливі!" Й Аліна не мала жодного сумніву, що вони таки будуть щасливі, бо вже й документи віднесли до загсу й там і слова не сказали про те, що вона не киянка, чого найбільше боялась Аліна. Аліна, залишивши в брата непотрібні тепер підручники, подалася додому.
Витримала справжній бій з татом, який нахвалявся поїхати в той київський загс та й стіни поваляти... Тато замалим не з кулаками накинувсь на неї, погрожуючи вибити дурощі з голови, й Аліна не мовчала — кричала й нахвалялася піти геть з дому й дорогу забути до нього, от у чому стоїть, у тому й піде... "Іди к лихій матері!" — кричав роз'юшений тато. "І піду, й не оглянусь!" — кричала Аліна. А мати металась між ними, вмовляючи та заспокоюючи, — кров постала на кров, і невідомо було, яка переможе. Аліна таки домоглась того, що тато врешті-решт здався: "Гаразд, виходь, коли тобі вже так припекло! Тільки потім не біжи до батьків, як розвалиться!" — "У мене не розвалиться!" — відповіла затято Аліна. "І ще одне: весілля — тут". В Аліни вистачило розуму не заперечити, тож справили весілля на весь район, і тата, як це не дивно, примирило з Вадимом те, що зять був набагато старший од дочки, і на третій день по весіллі, посадивши зятя в коляску, тато гайнув мотоциклом до знайомих по рибу. Чи то в татові ще не перебродив хміль, чи й справді мотоцикл повело на слизькому, тільки впилялися на повнім ходу в паркан, та ще й, як на зло, дубовий. І тато, й Вадим повернулись додому як зарізяки: оббинтовані голови, а обличчя мов розмальовані синім. Їли потім таки привезену рибу, цідили крізь побиті губи горілку, і тато повчав Вадима, як тримати в покорі та строгості жінку, бо це сім'я таке, що чим дужче його товчи, тим рясніше родить.
— Моєю рукою! — наказував тато і вимахував не таким уже й маленьким кулаком.
Мати сердилась, Аліна ж тільки почмихувала.
По весіллі, остаточно перебравшись до міста, Аліна не довго й сиділа на чоловіковій шиї. Хоч Вадим, по вуха закоханий у свою юну дружину, просив її не поспішати з роботою, а то й поступити в якийсь інститут: прогодує й зодягне, копійка завжди знайдеться, якщо вмієш де слід обернутись... А Вадим не належав до тих, що пропускають мимо себе копійку, — мав не тільки руки, а й голову, а голова дана чоловікові не тільки для того, щоб шапку носити... Вадим майже щовечора, повертаючись з роботи, вигортав з кишені пожмакані троячки та карбованці: не пив, не курив, то все й приносив додому. "Піп — золотий сніп!" — казала, стогнучи, про нього свекруха... Вадим у перший же вечір, коли вони лишилися вдвох, дістав із шафи дбайливо загорнену в целофан ощадну книжку і з гордістю показав Аліні: "Ось. Ще тисячу — і можна купувать "Запорожця"!" Тож Аліна могла й посидіти вдома, порозкошувати хоча б протягом медового місяця, але вона, вилизавши квартиру, перетерши все та перемивши, не могла потім сидіти без діла й записалась на тримісячні курси продавців. Інститут щось її не дуже приваблював, Аліна наперед знала, що зірок з неба вона там не хапатиме, а гибіти десь простим інженериськом за сто двадцять керебе в місяць вона не збиралась. Навіть на курсах хоч і не пасла задніх, зате і вперед не виривалась, ходила в золотій серединці, зате коли розпочався розподіл, ніхто не знав краще Аліни, в який найвигідніше йти магазин, де найбільш дефіциту. І коли її запитали, де б вона хотіла працювати, Аліна скромненько виклала просьбу-листа, написану директором взуттєвого магазину, де чорним по білому було сказано, що цей магазин спить і бачить молодого спеціаліста за своїм широким прилавком.
Її ніхто не знайомив попередньо з директором, сама якось прорвалась до нього і на запитання, що вона хоче, відповіла без зайвої скромності:
— Хочу у вас працювати.
— А в центральному універмазі не хочете? — поцікавився саркастично директор.
— Не хочу, — відповіла з таким виглядом, наче й туди їй поступити — раз плюнути. — Далеко від дому.
— Хто вас прислав? — Директор ніяк не міг повірити, щоб людина взяла та й отак, без жодної протекції, до нього прибилась.
— Ніхто. Беріть — не пошкодуєте!
Невідомо, що вплинуло тоді на директора: чи то зухвалість Алінина, чи її молодість, чи енергія, що так від неї і віяла, тільки він, замість того, щоб вирядити її з кабінету, сказав, що подумає.
— Та що там думати! — закричала на нього Аліна. — Беріть та пишіть ось листа. Бо завтра буде пізно.
Він тільки головою крутив та про себе посміювався: так йому ця дівка сподобалась. І коли Аліна прийшла вже з офіційним направленням, зустрів її, наче родичку:
— То кажеш — не думати?
І послав не у той відділ, де продавалась всяка дрібниця: щітки, шнурки, устілки й креми, з якого й починали свою торговельну кар'єру всі магазинні дівчата, а до відділу жіночого взуття, в якому працювала магазинна еліта. Аліна й це сприйняла як належне і не думала спростовувати різні чутки, які одразу ж і поповзли магазином: що племінниця чиясь з міністерства або й коханка. Хай мелють, чужі роти не заткнеш, аби на її колесо більше лилося. Бо коли директор якось спробував, викликавши в кабінет, чисто по-батьківському пригорнути до себе, Аліна так крикнула: "Гетьте!" — що директор аж присів з переляку.
— Цить, божевільна! Уже й пожартувати не можна!
— З своєю жінкою жартуйте! А у мене є чоловік.
— Вижене, — сказав Аліні Вадим, коли вона розповіла, який у них котяра директор. — До чогось причепиться і вижене.
— Хай тільки спробує! Одразу ж до його жінки піду!
Директор і сам, мабуть, зрозумів, що ця може до кого завгодно піти, — більш не чіпав.
Отак і прижилась Аліна в магазині взуттєвому, і кращого собі не бажала.