Аліна нахвалитись не могла новою машиною — що містка, що прохідна, де інші застрянуть, ця пре, наче танк, одне слово, трудяга.
— Чого так пізно? — поцікавивсь Вадим.
— Була в мами. — Не потрібно уточнювати в чиєї: свекруха п'ять років тому померла.
— Ага, — відповів неуважно Вадим і знов потягнувся до пилки.
— Ти можеш із нею хоч на хвилину розстатись? — сердито спитала Аліна.
— То що там у неї? Як Таня?
— Таню я од неї забрала.
Тут уже Вадим здивувався по-справжньому:
— Що сталось? Ми ж її на цілий місяць одвезли! — На носі відпустка, вони вперше в житті зібрались до моря машиною, Олю брали з собою, Таню ж побоялись: ще мала, може не витримати далекої дороги. І от тобі маєш! — Захворіла?
— Гірше! — сказала Аліна. Згадала сварку з матір'ю і те, як мати її майже не слухала. В ній знову стало закипати всередині. — Заміж зібралась!
— Заміж? — У Вадима було таке обличчя, наче почув: провалилось пів-Києва. — А куди ж ми подінемо Таню?
— Нікуди! Сидітимем вдома!
— А море?
— Почекає, не висохне!
— То ми не поїдем до моря?
Господи, і цьому треба все розжувати!
— Не поїдемо, бо ні на кого Таню лишати!
— А мама?
— Та ти що, зовсім оглух? — Коли б у Вадима був не такий розгублений вигляд, подумала б, що він з неї знущається. — Мама заміж зібралась! Знайшла нареченого — викопала з якоїсь могили. Так що готуйсь до весілля.
— До весілля? — Вадим поблимав, поблимав, потім на його напруженому обличчі щось зламалося, зрушилось, дрібні зморщечки розбіглись навсібіч од очей. — Мама?.. Заміж?.. — І затрусився од сміху.
— Посмійся, посмійся! — зовсім уже розсердилась Аліна. — Ось прийде людина чужа та забере весь будинок, тоді посмієшся на кутні!
Почувши про будинок, Вадим одразу ж перестав сміятись.
III
Аліна вийшла заміж після десятого класу.
Сталося це так несподівано, що батьки не встигли й отямитись, як вона була вже заміжня.
Аліна кінчала десятирічку в тому непевному стані, коли не знаєш, куди податися далі. Однокласники мріяли про вузи-втузи, на гірший випадок про технікум, Аліну ж щось не дуже тягнуло гризти граніт науки ще довгі п'ять років: набила оскому в школі, де навчалася впівсили, аби дотягнути до атестата та уникнути батькової важкої руки, який спав і бачив свою улюбленицю вченою — сам з неповною середньою (перебила війна), він хотів, щоб його діти здобули вищу освіту. Тож старший брат, закінчивши автодорожній інститут, влаштувався в столиці, менший, Андрій, ще ходив до школи, Аліну ж готували в сільськогосподарську академію, де в батька був знайомий доцент, що захищав колись дисертацію на тему, як підвищити надої молока від кожної корови. Молока, щоправда, від того більше не стало, бо кандидатська не комбікорм, яким дисертант рекомендував в основному годувати корівок, але батько домовився твердо з доцентом, що той посприяє Аліні, бо на знання дочки не покладає особливих надій: ледь-ледь витягала на трійки й четвірки. Росла, дебела, з добре розвиненими формами, вона вирізнялася з-поміж усіх однокласниць і в неповні шістнадцять могла б дати сто очок наперед двадцятилітній.
Цілий липень Аліна готувалась до вступних іспитів, і, коли б не лист од Арсена, вона, може, й стала б студенткою.
Брат написав у відповідь на її послання. Скаржилася в жарт (а може, й не в жарт) на свою долю гірку, бо сиділа саме над підручниками: ні в кіно, ні до клубу, навіть увечері на вулицю й то не пускають. І так їй, Аліні, набридло бути як шовковій, що, коли б хто оце зараз сказав: "Виходь за мене заміж", пішла й не оглянулася б. "Чи немає там у тебе жениха завалящого?" Написала, вкинула до поштової скриньки та й одразу ж і забула: думала, брат почита, посміється, поспівчува їй, нещасній, та на тому все й скінчиться.
Аж надходить відповідь: так, сестро, і так — є наречений! Хлопець хоч куди, працює завгаром, некурящий, неп'ющий і, головне, — киянин. Має на Русанівці гарну квартиру, живе вдвох із матір'ю. Тож якщо написала серйозно, не гайся, приїжджай, бо такі хлопці на вулицях не валяються.
Аліну мов хто окропом обдав: читала й перечитувала. І так розпалилася протягом дня, а потім і ночі безсонної, що вирішила негайно податись до Києва. Тим більше що вже на носі була екзаменаційна пора і все одно треба їхать на консультації.
Батьки, які й гадки не мали, що коїлось на серці в дочки, наказували й там, уже в Києві, думати лише про іспити.
— Ти ж, доню, приглядайсь, як міські готуються. — Це мати, якій здавалось, що міські з іншого тіста й виліплені.
— Головне — при напролом! Знаєш, не знаєш — рубай все підряд! — Це, звісно ж, татусь, що найбільші надії покладав на доцента.
Аліна ж не про іспити думала — про невідомого хлопця. І коли до брата входила, обмирала: здавалось, що той хлопець сидить уже тут — чекає на неї.
Арсена вдома ще не було — зустріла братова. Вона місяць тому народила дитину і була в декретній відпустці. Аліна бачила її минулого літа, коли брат, одружившись, привозив на оглядини, — худа, як очеретина, Поля дуже поправилась й одразу ж стала скаржитись Аліні, що не встигає перешивать та розпорювати.
— А все вона! — з гордістю молодої матері кивнула на пофарбоване у яскраві кольори ліжечко. — Лежить, і горя їй мало. Ич, як цвіте!
Там і справді агукало щось таке рожеве та симпатичне, що Аліна, не витримавши, заагукала до неї й собі.
А разом її не полишала думка: знає Поліна чи ні, що написав їй Арсен. Хотілося розпитати про невідомого хлопця, який він із себе, був же, мабуть, тут не раз, але Поліна чи то вдавала, що не знає нічого, чи то й справді Арсен не сказав ні слова, а питати в неї Аліна посоромилась. Пообідавши разом з братовою, пішла подивитись на Київ. Хоч була тут не раз: і з батьками, й сама. Але тоді Аліна приїжджала, як приїжджають до чужого міста, в якому побув та й поїхав, а нині відчувала себе вже без п'яти хвилин киянкою і якось по-новому, з особливим відчуттям причетності дивилась на будинки, на площі та вулиці, які до певної міри тепер належатимуть і їй.
Не витримала (мала ще час), спустилася в метро, поїхала в бік Русанівки. І коли поїзд вилетів з глибокої й тісної нори в такий миготливо-сонячний простір, що Аліна мало не скрикнула від несподіванки, коли простукотів по вигнутому дугою мосту, що навис над Дніпром, а потім пірнув у буйну зелень Гідропарку, зупинився на Лівобережній і вона, розпитавши, сіла в автобус, щоб за кілька хвилин уже зійти на Русанівці, оточеній з усіх боків водою, де й люди були якісь інші, ніж у центрі: більш розкуті, більш незалежні, більш засмагло-веселі; коли пройшлася широким бульваром, де по ліву руку — високі будинки, нарядні, як новорічні ялинки, а по праву — протока Русанівська, всіяна катерами й човнами, і весь Київ, що підіймався зеленим горбом, а над тією свіжою зеленню мов золоті квіти — бані Печерської лаври, коли вже й не знала, в якому будинку помістити квартиру, що в ній житиме, а кожне красиве чоловіче обличчя примушувало завмирать насторожено: він чи не він? — коли поверталась, натомлена, переповнена баченим, то вже й не могла уявити себе поза Києвом. І, щоб остаточно відсікти од себе минуле й стати хоча б зовні схожою на оцих всіх киянок, зайшла в перукарню і, сівши до крісла, сказала рішуче:
— Ріжте!
Ріжте косу, що її з самого малку плекала мама, розчісуючи й заплітаючи, миючи в луговій воді, косу, яку любив брати в руку тато ("Разом з головою!" — гримнув, коли в дев'ятому класі заїкнулась одрізати). Ріжте й робіть перманент.
А коли одрізали, зрозуміла, що нізащо не повернеться додому: хоч-не-хоч, а треба виходити заміж.
Вийшла в дрібненьких кучериках, як молоденька овечка, купила ще по дорозі помаду, бо в усіх майже киянок губи були яскраво пофарбовані, заскочивши в темний під'їзд, злодійкувато наквецяла губи. Йшла й давилась помадою.
Арсен як побачив її, трохи не впав. Навіть Поліна жахнулась:
— Оддала? Задарма? Ще й гроші їм заплатила? Та вони твою косу віднесуть до театру — не менше сотні здеруть! Ходім до них зараз же!
Аліна відмовилась навідріз.
— А я ж хвалився йому твоєю косою, — сказав брат убито.
Отут і пожалкувала, що відрізала косу. І коли залишилась сама (їй послали в окремій кімнаті), то зарилась обличчям у подушку й заплакала.
Брат привів Вадима другого дня, після роботи. Аліна того дня прибирала квартиру, занедбану братовою так, що хоч свиней до неї заводь. Повитріпувала всі килимки й доріжки, що їх, мабуть, як послали, так уже й не чіпали, повитирала всі меблі, а потім шарувала підлогу. Дивувалася, як можна було й жити серед оцього бруду, дивувалася й жаліла Арсена. Попалося ж братові щастячко, недаремно прибилось з далекого селища з красномовною назвою Грязі. Аліна поралась майже до вечора, шукаючи все нової й нової роботи, Поліна ж, рада помічниці безплатній, чугикала дочку та одсипалась, бо вночі по кілька разів доводилось уставать до дитини.
Прибравши та вичистивши, Аліна сполоснулась під душем, вдягнула червону сукенку, що дуже їй личила, взулася в модельні, на шпильках, черевички і, причесавшись та нафарбувавши помадою губи, стала чекати гостей.
Хвилювалася так, що спершу й не розгледіла як слід Вадима. Потім уже, коли сіли за стіл, придивилася, що й обличчя його подзьобане віспою, що невисокого зросту і не такий молодий, як хотілося б (Вадим був на тринадцять літ старший од неї), але відступати вже було нікуди, навіть думать не сміла без коси з'явитися вдома, тож коли гість пішов і брат запитав: "То як?" — Аліна кивнула з таким відчайдушно-рішучим виглядом, який буває в людини, у якої не лишилось іншого виходу — хоч з мосту в воду.
— То й завтра приводити? — спитав її брат.
— Приводь.
Вадим ходив з вечора у вечір, і Аліна поступово звикала до нього. Та ще й брат не втомлювався вихваляти Вадима, що й на роботі попереду, й хазяїн — пошукати такого, й людина порядна. Аліна все те жадібно слухала, і подзьобини на обличчі Вадимовім не те що зникали, а якось наче зливались, ставали не такими вже й помітними. І коли він з'явився в суботу (мав іти з нею до театру) в новому костюмі, що був на ньому як влитий, у модній білосніжній сорочці з манишкою й акуратно пов'язаною краваткою, а на ногах гостроносі черевики, окантовані міддю, незнайомо серйозний і незнайомо поважний, то в Аліни й зовсім розтануло серце.