Лихе минеться та й забудеться, а добре — довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця!
Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку або приповістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав,— босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем на моїй постелі, разом слухали отих іноді страшних, а іноді веселих казок та приповісток Мартиних.
— Що ж це — усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте? — якось раз каже нам Марта.
— Ми не вміємо… не знаємо,— одказуємо їй.
— То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені, щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.
"Що ж би їй такого прочитати?" — задумалася я.
— Хочеш,— питаю,— я прочитаю, як бог творив світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?
— Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!
Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові. Довго я їй читала, а вона слухала.
— Добре,— каже.— От якби тілько воно було по-нашому, по-простому написано, а то багато деяких слів не второпаю.
— Книжки,— одказую їй,— простою мовою не пишуться.
— Чому? — питав Марта.— Хіба нема книжок, написаних простою мовою?
— Не знаю,— кажу.— Мабуть, нема, бо мама каже, що проста мова годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди.
— Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму, по-панському; а якби ми, мужики, вміли писати, то ми їх і складали б по-своєму, по-мужицькому,— відповіла Марта.
— Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!
— От дивіться! — дивується Марта.— Чому недотепна ні до чого! Скілько людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… То бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою, недотепною!
— Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна, як то французька.
— А мені своя найделікатніша! — усміхнувшись, каже Марта.
— Її я люблю, як ти розказуєш,— кажу я Марії.— Ти дотепна до цього.
— А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові! — нарешті додала Марта.
Швидко після того довелося мені те жадання Мартине задовольнити.
Раз якось папа вернувся з служби додому, тілько-тілько що ми посідали обідати.
— Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлось, що ти якраз поспів на обід! — усміхаючись, каже йому мама по-французькому.
— Ось воно, те незвичайне, що мене примчало додому,— каже папа і показує мамі якусь невеличку посилочку, загорнену в полотно.
— Що ж то таке? — зацікавилась мама. Та папа, не вдаряючи на ту цікавість, мерщій пішов із своєю посилочкою до кабінету. Незабаром він вернувся й мовчки сів за стіл.
— Що ж там таке привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! — напосідає мама.
— Дай спершу наїстись добре, та тоді вже й похвалюся,— весело граючи очима, каже папа.
Ми всі теж зацікавилися: дивимось на папу й ждемо, коли-то він почне хвалитись; а папа, не вдаряючи на те, мовчки їсть.
Отак мовчки трохи не увесь обід пройшов. Перед тим уже, як уставати, папа, повертаючись до мами, сказав:
— То мені один земляк наш, що служить у столиці, заслав подарунка. Та якого ще подарунка, якби ти тілько знала!.. "Кобзаря"! — нарешті, випалив він.
Мама призро глянула на папу і, закопиливши губу, промовила по-французькому:
— У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, хоч греблю гати! Коли вже вони тобі такі любі, то міг би їх і тут назбирати, а він ще з столиці виписував!
— Ти не глузуй, а спершу сама подивись, що то за кобзар,— одказав папа.— Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у світ вийшла: як тілько вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.
— Воображаю, какая это должна быть прелестная книжка, написанная необразованним крестьянином, да еще, может быть, и по-малороссийски! — одказала мама по-руському.
— Авжеж, по-нашому! — скрикнув папа.— Тобі не люба наша проста мова, кажеш: і груба вона, і недотепна ні до чого путнього, а тілько задля того, щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з таланом може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші понаписував! Поет, настоящий поет! — радісно додав папа і, швидко схопившись, чимдуж почимчикував до кабінету.
Обід скінчився, то й ми всі повставали з-за столу й перейшли в гостинну, куди незабаром прибув папа з книжкою в руках. Він сів у своєму кріслі і, розгорнувши книжку, почав читати "Думи мої, думи мої". Мама, як тілько зачула просту мову, зараз перепинила папу і сказала гувернантці одвести нас гуляти. — Їм не пристало слухати таку мову,— додала вона по-французькому.
Як нам не хотілось іти, як бажалося почути, що папа буде читати! Та не послухатись маминого наказу не можна, і ми з братом нехотя вийшли з хати.
Того ж таки вечора я похвалилася Марті, що папа аж із самої столиці, получив книжку, написану простою мовою.
— Що ж у тій книжці пишеться? — питає Марта.
— Не знаю,— одказую їй.— Тілько що папа почав читати про якісь думи, а мама звеліла нас вислати.
— Кепсько… Послухати б! — щебече Марта.
— Підожди. Книжка у папи в кабінеті. Я знаю, яка вона. Коли-небудь, як папи не буде дома, я її непримітне візьму та крадькома й прочитаю тобі.
Недовго нам довелося того дожидати. У неділю папа з мамою зібрались провідати сім'ю якогось знайомого пана. Після сніданку вони зразу поїхали, наказавши гувернантці нас доглядати.
— А як ми забаримося, то й обідайте без нас,— додала мама.
— Слухай, Грицю,— зашепотіла я братові.— Ти вигадай що-небудь таке, щоб гувернантку зіпхнути з очей, а я тим часом книжку у папи спроворю та хоч трохи почитаю з неї Марті, поки наші вернуться додому.
— Так і я ж хочу слухати,— каже брат.
— Я тобі розкажу потім… А може, як-небудь книжку викрадемо на ніч: тоді й тобі почитаю.
— Добре,— одказав брат і зараз повернувся до гувернантки.
— Фрейлен Луїзо! Даваймо в що-небудь гратися! Ви люба! Ви мила, фрейлен Луїзо! — почав лащитись до неї брат, обнімаючи її.— Ви зостанетесь тут, у столовій, а ми з Лідою по других хатах будемо ховатись і як крикнем: "Уже!", то ви й будете нас шукати,— замовив він до неї по-французькому.
— Вуй, вуй, вуй! — швидко одказала вона.
Ми мерщій полинули від неї. Брат побіг у другі хати, а я до кабінету. Дивлюсь — на столі в папи, якраз на кінці з правого боку, лежить та сама книжка, якої мені треба. Як забачила я великими літерами надруковане слово "Кобзар", то мерщій ухопила книжку, ткнула її під пелерину й чимдуж подалася з кабінету до своєї хати. Там сиділа Марта і щось вишивала у п'яльцях. Вона, не дивлячись на неділю, любила і в свято вишивати.
— Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі! Давай будемо читати,— кажу Марті, і ми прийнялися за книжку. Марта, схилившись над п'яльцями, вишивала, а я, примостившись біля неї на стулі, почала читати "Думи мої". — Марта слухала і якось тихо зітхала, а я, дочитавши до половини, припинилась.
— Це скучне,— кажу.— Я не розберу, що воно той, хто книжку писав, хоче сказати.
— А я все розбираю,— одказує Марта.— То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!
— А мені не подобається,— кажу я.— Давай другого чого цікавішого пошукаємо.— І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.
— Ось "Перебендя"… Що то таке — "Перебендя"? — питаю.
— То так старців у нас називають,— каже Марта.
— Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось "Катерина"… Чуєш, Марто, "Катерина"? Хочеш — про Катерину прочитаю? — питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та "Катерина".
Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:
— О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось —"Тополя". Це не довга. Читати "Тополю"?
— Та читайте вже! — нетерпляче відказує Марта.— А то як кинуться вас шукати, то так нічого й не прочитаєте.
Почала я читати "Тополю". І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам'яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого… Пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же почала я читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і впали на роботу у п'яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче… Ледве-ледве дочитала я до кінця та й сама розплакалася.
Коли це — як стріль стрельнув! — Марта кинулась і скрикнула:
— Ой лишенько! Наші вернулися.
Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші сльози, замість них страх опанував нас обох.
— Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? — зашептала я, тремтячи уся.
— Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати,— витираючи сльози, швидко проказала вона, мерщій ухопила книжку, як кішка, стрибнула на стула й заховала книжку на грубі. Потім спокійно сіла за роботу, проказавши мені: — Ідіть стрівати своїх.
Витерши платком очі, я мерщій одщіпнула двері й чимдуж побігла стрівати папу й маму.
— Отак! — каже мама.— Не застали дома та й назад вернулися.
— І краще,— одказує папа. — У гостях тільки б марно стратили день, переливаючи з пустого в порожнє, а дома сидячи, я сьогодні "Кобзаря" дочитаю.
"Господи! Що ж мені в світоньку робити? Як отого "Кобзаря" на місце положити, щоб папа не дізнався, що я його брала?"
— А ти чого така розстроєна?..