Сказати нехай не проводжають, бо спішиш.
Сам залишився чекати в машині, яку заздалегідь поставив так, щоб її нікому видно не було.
Знову через півгодини їхали в сторону Ковеля.
Наступного разу зупинилися під Сарнами. На туристичній стоянці з миловидною назвою "Любонька". Звернули подальше від дороги й вийшли з машини в дубовому лісі. Під зеленою літньою кроною було затишно та вперше за день віяло безпекою, спокоєм.
Валік хазяйновито почав діставати з машини припаси, спорудив місце для відпочинку і обіду. За нервовим напруженням та клопотами, які звалилися з їх втечею, обоє про те, щоб щось з'їсти цього дня і не згадали.
А сонце вже готове була сховатися на спочинок...
Женя ковтала просту їжу заготовлену Валіком собі в дорогу з таким смаком, немовби нічого смачнішого в житті не пробувала. Вона відчувала, що їй приємно і хороше в компанії вже трохи знайомого хлопця. Їй не хотілось ні про що думати, ні про що говорити. Їй просто було добре… Вона прагла, аби час зупинився... Дівчина розуміла на який ризик пішов її рятівник, як нелегко було йому на таке зважитися, які наслідки могли його чекати. І від цього переповнилася теплом-подякою до хлопця.
Валік тримався від Жені на пристойній відстані, не намагався жодним чином використати становище. В душі він, так, як і дівчина відчував, що йому з нею добре й зовсім не прагнув більшого.
Коли після відпочинку продовжили свій путь, Валік дав своїй супутниці нові настанови:
– Я зніму тобі на околиці свого містечка квартиру в знайомої жінки. Там прийдеться побути тижнів зо два самій і ніде не показуватися. Скоріш за все, Руслан буде шукати тебе й тут.
– Шо буду геть сама?… А по телефону хоч буде можна?…
– Ні… Телефоном поки шо користуватися не будеш… Згодом потрібно буде купити новий, але ні з батьками, ні з друзями спілкуватися не вийде, бо легко вирахують нове твоє місцезнаходження… З часом будемо виїжджати до Києва, там купимо окрему картку і звідти можна буде дзвонити кому захочеш… Бачитися з тобою не будемо. Допоки будеш на квартирі… Я розвідаю, якшо все вляжеться, тоді переїдеш до мене, будеш помагати в роботі… Ніяких пропозицій тобі не робитиму… Знай, шо ти вільна птаха… Захочеш – лети куди заманеться… Але дуже хотів би, шоб зосталася коло мене.
Наступного дня Руслан ще раз зайшов глянути на нову працівницю. Запала вона йому в око. Її чистота та невинність притягували його думки. Нетерпляче хотілося побачити обрану жертву. Почати шлях до зближення.
Коли сказали, що захворіла – перейнявся. Дав команду негайно зв'язатися з дівчиною. Оскільки Женя на зв'язок не вийшла, послав двох своїх підопічних за адресою, де вона проживала.
Яке ж було його здивування, коли дізнався, що вона кинула роботу та поїхала додому.
Відрядив негайно своїх охоронців до батьків Жені. Ще більше здивувався, як його підопічні вернулися з нічим і розповіли про недавні відвідини дівчини та про намір їхати в далекий Херсон.
Руслан запідозрив, що хтось веде з ним сміливу гру. Не вірив, що така тихенька дівчина могла так раптово все покинути й так уміло замести сліди свого зникнення. Наказав передивитися записи в камерах на день пропажі нової робітниці. Перевірити й поговорити зі всіма відвідувачами, які в той день були в офісі.
В число підозрілих попав і Валік. Незважаючи на те, що жодна камера не зафіксувала, як хлопець спілкувався з втікачкою за межами офісу, Руслан вирішив послати до нього надійних бійців, аби дізналися чи не причетний до зникнення.
П'ять днів наглядали скрито прислані з Києва гості. Проте нічого підозрілого не виявили. Доповіли шефу: живе собі чоловік одинаком, весь поринається в роботу. З жодною дівчиною не пересікається. Та ніби, як кажуть, і не цікавиться ними. Руслан дав команду пошуків не припиняти. Залучити поліцію. Шукати Женю, мов злочинницю. Розвісити фото. Слідкувати за її батьками, слухати переговори з ними та друзями. Таке, на його думку, рано або пізно спрацює.
Валік побачив біля відділку поліції Женіне фото, серед тих кого розшукують. Настійливо порекомендував дівчині зробити дуже коротку зачіску, пофарбуватися в яскравий колір і носити завжди окуляри. Замовив їх спеціально з простими скельцями, бо зір дівчина мала добрий. Оглянувши після цього Женю залишився задоволеним:
– Гарно ми тебе замаскували. І мати не впізнала б. Здається мені, шо настав час покінчити з підпільним життям.
Недільним ранком вирушили до Києва. Гуляли Хрещатиком, ходили на Володимирську гірку, Андріївський узвіз. Коли ноги втомлювалися, відпочивали за столиками вуличних кав'ярень.
В підземному переході зів'ялий чоловік в поношеній одежі грав на саксофоні. Валіку сподобався. Музика була такою доречною й проникливою, що стояли в переході хвилин зо двадцять. Романтичний настрій надовго запав обом в душу. Під цим враженням хлопець наважився обійняти свою супутницю й та не відхилилася. Дальше так і ходили – в обіймах. Валіка лоскотало її волосся… Женя почувала приємну, тиху задоволеність, торкаючись його плеча, опираючись на міцні хлопчівські руки...
– За батьками скучила?
– Є трохи… Почути б… Тривожаться напевно.
– Спробую організувати.
За якихось півгодини були коло Караваєвих дач. На радіоринку купили старий телефон – все рівно прийдеться викинути. На всяк випадок. Мало чого міг задумати Руслан. Краще підстрахуватися.
В невеличкому ресторанчику на Шулявці Женя змогла наговоритися зі своїми досхочу. Рада була, аж підскакувала. Всі новини почула, заспокоїла, що жива й здорова, пообіцяла заскочити при нагоді.
Валік замовив їжі, вина. Сиділи довго розмовляючи ні про що. Будь-який рух, слово, усмішка викликали взаємність. Хотілося звідси нікуди не йти. Добре – столик був коло вікна. А то б і не помітили старих знайомих – переслідувачів. Ті якраз виходили з припаркованої під вікном машини. Все-таки засікли, дзвінок до Женіних батьків – напевно, прослуховували їхній телефон, а затим уже й на ресторан вийшли. А може випадково заїхали. Хто ж його взнає?
На якусь мить хлопець і дівчина, немов закам'яніли від несподіванки. Страх скував ноги й руки.
Першим оговтався Валік. Підбіг до офіціанта й всунув тому в руки якусь купюру. З його допомогою шмигнули запасним виходом з ресторану. Далі – чимдуж провулками.
Зупинилися аж біля станції метро. Здалося безпечно – людей багато. Відсапувалися, гамували переляк, чекали щоб час пройшов.
Додому їхали вже затемна. Женя швидко заснула пригорнувшись до супутника. Пригода її втомила, але ще більше поєднала з дорогою тепер людиною, під крилом якої віяло безпекою, неначе пташці в гнізді.
Проїжджали Академмістечко. Рух надовго зупинився – ремонт дороги. Зазвичай Валік нервував в таких обставинах – не міг дождатися коли можна набрати швидкість, а тепер зовсім не спішив. Хотів якомога довше зберегти Женін сон, відчувати поряд її тепло.
Невдовзі хлопець заїхав підвечір за дівчиною – повіз до річки, в свої улюблені місця на Тетереві.
Тут, на звивистому повороті річки, під двома столітніми розлогими дубами вони поставили намет і прожили разом, в усамітненні, цілий тиждень.
Валік ловив рибу, носив воду, дрова, підтримував багаття. Женя прикрашала польовими квітами їхню тимчасову оселю, варила в старому закіптюженому казані юшку й узвар з чебрецю та липи.
Вони купалися разом в прохолодній річковій воді, годинами розімліло лежали на сонці, ходили в ліс за грибами, сиділи біля вогню під зоряним небом, слухали, як прокидаються вранці перші птахи, сміючись та ойкаючи, мочили в росі ноги.
В їх не було ні телевізора, ні радіо, ні телефонів. Мобільний зв'язок пропадав ще за декілька кілометрів від місця, де зупинилися.Вони не потребували цих атрибутів цивілізації, тому, що були заповнені одне одним до краю. Так, що ніякого більше задоволення не хотілося.
Хлопець і дівчина засипали й просиналися в обіймах, не розлучалися ні на мить. Коли він ловив рибу вона сиділа тісно притулившись до нього. Коли Женя пробувала робити щось своє, він тримав її за руку та не давав робити.
Не зчулися, як поріднилися – стали одним тілом. Її не відштовхував запах риби, яким пропахли його футболка й штани, хоча раніше вона терпіти такого запаху не могла. Вона прала його просякнутий потом одяг, а він без всякої відрази цілував її закіптюжені від багаття руки.
У цьому мальовничому місці, Валік з Женєю провели свій медовий тиждень.
Якби піднятися над ними вгору й глянути зверху, то можна було б відчути: між клубками диму здіймається в небо відбите від них саме щастя.
На цьому місці залишимо нашу пару, яка, здається, вкрала свою долю. Нехай їм там буде добре! Бо життя ще не раз може послати нові випробування, поставити нові перешкоди.
Кажуть, що є така теорія, за якою ми, прості смертні, можемо посилати в Космос інформацію і наші посилання з віртуальних стають матеріалізованими. Якщо ми посилаємо добро, то воно чіпляється за такі ж самі посили, накопичується й повертається до нас у вигляді нового добра. Якщо ж пошлемо любов – вона й повернеться.
Ми тільки одними своїми намірами та бажаннями можемо формувати свій або чийсь життєвий шлях.
Подумаймо зараз про наших героїв! Пошлімо їм гарні побажання!