Я мусив тікати від неї на природу, щоб урвати бодай трохи тиші. Ціле щастя, жи її вислали до Сибіру.
– Айой! – похитав головою стрийко. – Ото малисьте цурис, як вона ся вернула!
– Та нє, Богу дякувати. Не вернулася, бо знайшла там собі військового та й лишилася. А вже четверта була мовчунка. Та чому була? І зараз є. Чи ви чуєте її? Ні? І я не чую. То це, скажу вам, скарб, а не жінка. То шо – берете? Я їм зателефоную, що в неділю приїдете. І умова така – за адресу п'ятдесят карбованців. А по шлюбі сто.
Пан Базьо розповів, що Галюня вчиться в консерваторії в класі вокалу. Про вокалісток у Львові було тверде переконання, що вони дурненькі, як корки від шампана. Очевидно, що були й винятки, які тільки підтверджували правило. І так сталося, що я перед тим уже мав справу з двома вокалістками і мусив із тією сентенцією погодитися – вони й справді були неймовірно тупенькі, зате не надто комизилися, а їхній послужний список відверто вражав.
Завести поважний роман з Галюнею означало, що після закінчення навчання вона може піти працювати солісткою оперного театру. Зранку я буду чути, як вона розспівується, випивши зо два сирих яйця, а вечорами її бачити не буду взагалі. Чи довго б така сім'я протрималася? Зрештою, я вже це все проходив. Була в мене музикантка, яка водила мене на камерні оркестри, і мені навіть вони подобалися, я відчував, як піднімаюся духом, як стаю наближеним до цієї священної касти просвітлених осіб у вишиванках, які слухають камерний концерт з таким виглядом, наче б оглядали мелодраму, які на кожне "кахи" миттю реагують гнівним позирком, які після концерту розкланюються, мов після гостини, бо всі всіх знають роками. Вони для мене були наче небожителі, які володіють найпотаємнішими яскинями знань, непрості і нетленні, до яких мені рости й рости. Але література мене цікавила більше, література не пробачає зради.
Коли ми вийшли від пана адвоката, стрийко поцікавився, що я думаю про таку гарну дівчину. Я запитав:
– А ви б хотіли жінку – оперову співачку?
– Боже борони! – вжахнувся стрийко.
– Ну, от, – зітхнув я. – Якщо вона добра вокалістка – а пан Базьо запевнював, що так, – то її чекає опера.
– Гм... – похитав головою стрийко і знову поволочив мене до пана Базя, а там відразу взяв його на перепит. – А що ви нам за наші гроші підсунули?
– Або що?
– Ви не сказали, ким вона збирається стати.
– Звідки мені знати, хто ким збирається.
– У нас така підозра, що вона може стати оперовою дівою. Нє-нє, не крутіть носом. Так що давайте другу адресу, але забездурно. Бо тамта на вашій совісті.
Пан Базьо стенув плечима.
– Гм... Але чи я не казав, що вона добра вокалістка? А куди така Аїда мала би податися, як не в оперу? Що – в церковному хорі співати? Але добре. Пошукаємо іншу... – він попорпався у картотеці і запитав. – А повіджте мені. Чи конче вона мусить бути вродливою, як Суламіта?
Стрийко не дав мені відповісти і замахав жваво руками:
– Та на дідька тота врода, якщо добра порода? Бо воно поки молоде, то все файне. Все свіже і гладеньке, як поросятка. А нема хіба так, щоб і те і се, а до того ще й врода?
Пан Базьо розвів руками:
– Порозбирали. А нових надходжень не було. Хіба зачекаєте.
– Та добре, давайте, що є. Нам нема коли чекати.
– Я теж так мислю, – згодився пан Базьо. – Ну, і о... Донька директора лижної фабрики. Перша кляса. Там є все і до всього. А головне, – тут він підніс пальця догори, – то є поважна жидівська родина. Розумієте мене? – прискалив око.
Я мовчав, не второпаючи, куди він гне. Виручив стрийко.
– Та чо не розуміє! То ж неабиякі перспективи! Одружитися з жидівочкою і махнути до Америки! Берем.
У мене й справді давно вже врунилася вперта ідея звалити кудись подалі звідси, але яким чином? Женячка – це справді найнадійніший спосіб.
– Чи можна мені зиркнути на її фото? – не витерпів я.
– Ні, – зітхнув пан Базьо. – Фота добути не вдалося. Панна дуже дискретна і соромлива. Запит на жениха подала її цьоця без її відома. Але я її видів і можу описати з точністю до родимки на щічці. Вона висока, може, навіть трішки вища за вас. Має довгі ноги, поважний бюст, тонку талію, і чудову, як на мій смак, дупцю.
– І це все? – запитав я.
– А чого вам ще бракує? Дерев'яної ноги нема, це вже вибачайте.
– А обличчя?
– Та шо тобі з того обличчя? – Не витримав стрийко. – Хіба обличчя головне? Ти будеш мав розкішне тіло.
– Нє-нє, – не здавався я. – Що там з обличчям?
Пан Базьо шморгнув носом.
– З обличчям все в порядку. Чудове густе волосся. Яскраво-руде. Та що там – полум'яне! Можна сказати, цілий стіг. На обличчі веснянки.
– О, ти чуєш? – зрадів стрийко. – Веснянки! Все життя я був у захваті від веснянок.
– А на плечах теж?
Колись я мав дівчину, що мала веснянки ще й на плечах. Це було дуже сексуально.
– На плечах? – пана Базя від обурення аж заткало, він мусив віддихатися, перш ніж відповісти: – Та що ви собі гадаєте? Що я досліджую їх з ніг до голови, чи що?
– Добре, то жарт, – заспокоїв я його. – А далі?
– Ну, далі... що далі... – хитнув головою пан Базьо. – Очі трішки, я б так сказав, вибалушені.
– Тобто великі? – знову невідь чому зрадів стрийко.
– Власне так. Великі.
– Як у жаби? – уточнив я.
– Тю! Де таке можна казати. Просто великі. Ну і ніс... ніс...
– Що з носом? Він теж великий?
– Як сказати... не те, щоб великий... але кривенький...
– Римський, – зробив висновок стрийко. – Як у всіх Винничуків, крім оцього виродка, якому його носа перебили.
– Ну, ні, не римський, – зітхнув пан Базьо. – Просто кривенький. Але, як на мене, це не такий уже й ґандж. Поїдете до Америки й собі направите. Там тепер з любої мавпи людину роблять.
– Давайте адресу, – потер руками стрийко. – Але як то має бути? Ви їм повідомите про наш візит?
– Аякже! Між нами все давно узгоджено. Тобто з її цьоцею. Вона все зробить так, аби панна нічого не запідозрила і думала, що то все випадково. Я кажу цьоці, що є бажаючий зустрітися, вони називають час і дату. Думаю на цих вихідних все владнати.
– А скажіть, – поцікавився я. – Чи ви вже когось посилали туди?
– Ні-ні, – замахав руками пан Базьо, – ви перший! То є – о, погляньте, – він підсунув мені під ніс карточку, де була дата, – зовсім свіжий запит. Ще й тижня не минуло. Але скажу вам відразу – такий скарб не залежується. Нині єврейки в моді. Є різні варіанти. Хтось платить їм гроші за шлюб, аби виїхати, в Австрії розлучаються і кожен фалює у своєму напрямку. А є й такі, що розлучаються аж в Америці. Та є й такі, що живуть собі щасливо, як два голубоньки. Бо єврейки – чудові жінки. Віддані, вірні і мудрі. Правда, лише до сорока. Потім зачинаються проблеми. Бо мудрість виходить з берегів і вона починає дивитися на свого хлопа як на мале пиво.
– Що це означає?
– А те, що вони з віком починають бачити хлопа наскрізь. Такий у них старозавітний дар. Відкривається третє око. Збрехати такій матроні вже не просто, в гречку стрибати тяжко, доводиться вести себе ціхо і потроху перетворюватися на чесного пантофелька. Але багатьом це до вподоби. Чому нє? Коли за тебе все вирішує така премудра Рахіль, то чому б і не підкоритися?
– Ну, аби лиш тота Рахіль не перетворилася на Юдиту, – глибокодумно зауважив стрийко.
– А то так, так... буває, – погодився пан Базьо. – Але я би то тлумачив у переносному змісті. Себто відрубування голови відбувається не наживо, а умовно, жінка стає головою родини і перебирає всі турботи на себе. При такій жінці хлопові голови вже не треба. Бо вона все на світі обдумає, обмислить і зробить висновки.
У неділю зранку того дня, коли ми мали їхати на оглядини до доньки директора лижної фабрики, приїхав Ізьо на "Волзі". Така почесна місія не могла обійтися без нього, стрийко спеціально його викликав до Львова. Ще не бачивши панни, Ізьо потирав руки і радісно повідомляв, що я зробив дуже вдалий вибір.
– Тобі як літераторові конче треба звідси виїжджати. Тут уже нема що ловити. А там – великі перспективи. Я дам деякі адреси, тобі там поможуть. Навіть не роздумуй.
А пополудні ми всі троє вирушили в гості до пана директора. Жив він у старому двоповерховому будинку-люксі з довоєнної епохи. Ізьо припаркував авто біля брами і бадьоро запікав, аби там не випустили з уваги, що жених приїхав на "Волзі", а не трамваєм. Зустріла нас цьоця і провела до вітальні. Не встигли ми розташуватися у фотелях та роззирнутися по обставленому імпортними меблями покою, як з'явився статечний чоловік в костюмі й при краватці.
Він відразу перейшов до діла, сповістивши, що його донька загалом тримається хати, фанатично вчиться і не має часу на гульки, тому з кавалерами в неї проблема. А дівці вже двадцять два, тут стрийко глибокодумно закивав головою і моргнув мені, ось-ось закінчить медичний інститут і надалі коло знайомств звузиться ще більше. От вони й вирішили підшукати їй порядного хлопця – а в картотеці пана Базя непорядних нема, – аби таким чином забезпечити їй майбутнє. Час від часу тітка закочувала очі і приказувала: "Ах, наша Беллачька!" Після тієї тиради директор поцікавився, хто я і що я, стрийко не дав мені й слова сказати і розписав мене у суцільних суперлятивах, аж я почервонів. Ізьо тільки кивав головою. Пан директор із неприхованим зусиллям вслухався в галицький спіч стрийка, мабуть, окремих слів не второпавши, ще менше розуміла тітка, висунувши шию і наставивши вуха, та, видно зневірившись у своїх здібностях сприймати мову абориґенів, подалася до креденса і виставила пляшку мартелю і кілька келишків. Потім кожному налила і знову всілася, але вже навіть не намагалася прислухатися.
Пан директор підняв чарку і запросив випити для знайомства. Тітка на хвильку вислизнула, а повернувшись, повідомила, що я можу піти познайомитися з Беллою. Я слухняно підвівся і, супроводжуваний бадьорими поглядами стрийка та Ізя, вийшов з покою в коридор, піднявся сходами й опинився у просторому кабінеті. На канапі сиділа з книжкою Белла, описана паном Базьом з неймовірною точністю. І волосся вона мала полум'яне. Все було так, як він зобразив, хоча носик не був аж таким страшним, як я очікував, – він був навіть досить симпатичним, з таким носиком я б міг прожити хоч і все життя.