Байда князь Вишневецький

Пантелеймон Куліш

Сторінка 6 з 15
Се наші струни
Так голосно до серця промовляють...
На тих рясних невольником базарах
Про наші муки кобзарі співають.
Як позирну на каторги-галери,
Де ваше браттє підставляє спину
Під карбачі та таволгу червону,— [61]
Моя душа, мов у морській безодні,
В гіркій печалі й тузі потопає.
О Андибере! скнара той острозький
Єхидно брата з братом розлучає...

Увіходить Тульчинський.

Тульчинський
А ти ж мовляв, мій князю-побратиме,
Що в тебе в грудях серце б'ється рівно...
І той дурний голотовода, Ганжа,
Тобі щодня веселі мислі мутить!
Чи підкупив його Василь Острозький,
Чи він, без підкупу, із глузду ссунувсь,-
Пора його навіки занедбати,
Про Україну робом іншим дбати.
Вже другий рік, як ми тут пробуваєм
І славою твоєю світ сповняєм.
Згадай, як ми з янчарами помстились
На тім народі, що костри для папи
Підпалює попід людьми живими.
Згадай, як ми гальони запалили,— [62]
Ті, що хотіли знов так обідрати
Царград, як розбишаки-крестоносці.
На морі й на землі великим духом
Творив єси дива войни криваві...
Ти Соліманові зробився другом,
Підпорою його потуги й слави.
І не в козацьку жоломійку, [63] князю,
Тобі хвала трубила на Босфорі:
У золоту трубу вона трубила,
Всіх нас царськими шатами окрила!
Султан тебе вже величає сином,
Найвищим титулом, ім'ям сердечним.
Навпроти славної оселі Магомета
Подарував нам замок Баязета. [64]
Оддав долину нам, мов Луг Великий,
Пасовище квітчасте, прохолодне.
По нім біжать, мов дві сестри рідненькі,
Дві річки чисті, прозірні, бистренькі.
В Босфор, мов дружні речі в серці, ллються,-
"Небесними" вони струмками звуться.

Байда
Король мене банітою-вигнанцем [65]
Оголосив по Польщі і Вкраїні:
Я панські замки збройно наїжджаю,
Княжат Острозьких шарпаю-руйную.
Король пишається передо мною,
З панами ляцькими мене рівняє;
А предок мій Олег тогді повісив
Свого щита в Царграді на воротях,
Як ще Ягайлові [66] діди по пущах
Одпасували свині на жолудді.
Козак з варягів, князь з князів варязьких,
Я маю право на царську корону,
І хто мене посміє зневажати,
Того мечем готов я покарати.
Да не пійду я против Жикгимонта [67]
З потугами грізного Солімана:
Бо перше б я спустошив Україну,
Аніж би Лях із Литвином загинув.
Ні, земле рідна, краю ти мій, раю,
Широке предків славних кладовище!
Вигнанцем буду я тобі служити,
Від хана й від султана боронити.

Тульчинський
Борониш ти ще лучче, ніж Острозький,
Єхиди сина благородний батько,
Що тридцять три бої у полі виграв
І вічним сном у Лаврі [68] спочиває.
Борониш: бо султан завзятим кримцям
Грозив, що на гаки залізні буде
Їх мурзаків [69] за Україну вішать.
Поки мечем на заході ти сяєш,
На сході сонця упокій панує.
Чабан татарський з чабаном козацьким
В сопілку грають, сидя на могилі.
Чумак черкаський, каневський, брацлавський
Іде по сіль степами до лиману;
А мурзаки везуть свої сап'яни, [70]
Бакалії, габу, [71] шовки турецькі
І водять коні в Київ та в Немиров.
Степи окрились вівцями й добутком,
Бджола в землі воски беспечно ліпить,
І край наш рідний молоком та медом
Тече, мов та земля обітована.

Байда
Самусю! чом же Соліман не хоче
Мені з галер невольника віддати?
Я не бажав би за мої заслуги
Собі від нього іншої заплати.
Найбільша се була б козацька слава,
Коли б цвіла впокоєм Україна...
Та ні, не тим воно тут, брате, пахне:
Бездонна се крові та сліз пучина!
Що більше наші плакати-тужити,
То веселіш невіри будуть жити.
Споглянь кругом. Невольницькі се руки
Сади садили, мури муровали;
Невольники гіркими слізьми й потом
Сі дерева розкішні поливали.
Вони тесали з мармору мережки,
Прозірчасті узори-арабески.
Вони мечеті пишно зодягали,
Мов піною морською покривали,
Легкі, мов сон, мов щастя жартовливі,
Фонтанами під небеса пускали.
Ні, брате, ні! не нам тут раювати:
Якусь ми іншу мусим думку мати.

Тульчинський
Яку ж, мій князю?

Байда
Ще я не надумавсь,
Я тілько бачу, що турецькі ринки
Рясніють нашим людом українським.
Щоб заспокоїти мою досаду,
Зробили шибеницю уз Галату.
Страшна споруда: сім гаків залізних
Стирчать попід бойницями високо.
Із тих-бо то бойниць спихати будуть
Татар, котрі піймаються з ясиром.
Да птаство се не ловиться, а бранців
Знай на невольницькі базари возять.

Тульчинський
Мій князю й батьку! не одна неправда
Та хижа дикость бранцями торгує:
Козацтво наше хоче лупом жити,
Так як татарське — баришем ясирним.
Воно авули по степах руйнує,
Купців на суші й на воді пліндрує.

Байда
Я знаю добре наших Андиберів,
Та знаю й відкіля вони беруться.
Сто літ уже під турчином татаре
Козакувати учать Україну.
Крові та сліз гірких народне серце
Во віки вічні не простить тиранам.
Воно драконів вогняних рождає
І на турецьку землю напускає.
Тим, брате, не про те нам треба дбати,
Щоб турчина послугами з'єднати:
Ні, лучче боєм ворога впинити,
Меча йому у серце затопити!

Тульчинський
Мій князю! я — в руках у тебе кобза:
Ти по своїй мене вподобі строїш.
Ми всі, під надихом твоїм, як струни,
Гримим-рокочемо лицарські думи.

Байда
Під надихом моїм, Самусю-брате,
Забув єси й криницю вічну жизні,
Що божим раєм дише серед спеки
І дух наш у віки веде далекі.

Тульчинський
Нехай не знаю тих утіх на світі,
Що не судила доля побратиму.
Я кинув і коханнє, й рід-родину,
І рай мій, рідну землю, Україну.

Байда
Мені коханнє осмалило серце,
Мов блискавка на дубі верховіттє,
Да не струснуло, не заколихало,
І рівноваги серце не втеряло.
Ти ж, мій Самусю, процвітай-красуйся,
Мов пишна-свіжа у саду троянда.
Нехай твоїм я щастєм веселюся,
Твій побратим, чернець без ряси, Байда.

Тульчинський
Чернець?

Байда
Так, брате. Мов гірку отруту,
Зненавидів я світові утіхи
У ту пекельну, демонську минуту,
Як демони ввійшли у рай мій тихий.
Прогнав із серця погляд чарівничий,
Прокляв спокусливу лиху годину...
Замість чернечої волосяниці
Надів сталеву ковану тканину
І став ченцем. У мене віра — правда,
Молитва — подвиги лицарські.
Пости і бдіння — походи, нужди, праця,
А рай — над злом кривавий суд козацький...
В землі кралевській не знайшов я віри:
Нема там віри, де панує кривда.
Своє давняшнє руське княже право
Оддав король неситим можновладцям.
Воно ж то дук у нього наробило,
Срібляників вельможних породило.
Торгують правдою в дворі кралевськім,
Торгують нею і по панським дворам,
І так сей торг народові огидів,
Що дуками усіх заможних лає.
Погрожує руїною ся лайка,
Як під голоту злюки підлестяться...
Вповав я, буде правда в Солімана,
Наукою освіченого турка.
Гаруна Аль-Рашіда він праправнук,
Премудрого арабського каліфа.
За розум благородний та за щирость
Зробив царицею русинку-бранку; [72]
Помстивсь мечем над королем Филипом; [73]
Погрожує тройній тіарі римській;
І затремтіли перед ним народи,
Котрих поганами взиває Лютер.
Та ні! нема і в Солімана правди:
Обманює сераль [74] і Роксолану,
Високий розум нашептами губить
І праве серце мріями голубить.

Тульчинський
То як же, князю, нам добитись правди?
Де нашому мечу її шукати?
Чи знаєш що? Давно вже я вбачаю,
Що ти сумний, хмурний, мов Етна чорна.
Зітхаєш стиха, мов той бурний кратер
Перед розливом полом'я та лави!
Хоч ти мене підняв і в побратими,
На тебе я дивлюсь, як на Зевеса.
Не смів тобі я з думкою відкритись
І змалював георгіку в пустині.
Тепер же, під твоїм диханнєм бурним,
Нехай моє огнем палає слово.

Байда
Не я тебе, Самусю, мов ту кобзу,
Настроюю по власній уподобі:
Ти в серці маєш бельведерські струни, [75]
Гучні й дзвінкі, як Зевсові перуни.

Тульчинський
Великий цар сей турчин любомудрий,
І правди він жадає серцем щирим;
Та є на світі Геркулес великий, [76]
Що правдою воює всі язики.
Убив над Волгою страшного змія,
А другого — над Каспієм глибоким.
Його ім'ям козак, мов талісманом,
За горами сягнув до океана...

Байда
Ти про московського царя говориш...
Так, се потужний розум, серце праве.
Одно, одно...

Тульчинський
Що він із Візантії
Пересадив сліпих вождів до себе?
Дарма. Бо темна чернь — се "рід лукавий",
А ницаки — се "рід прелюбодійний":
Од бога правди ницим серцем блудить,
Перелюбки з "отцем олжи" зчиняє.
Поки що мусить дика дича слухать
Своїх сліпих пророків Валаамів. [77]
Як просвітиться правдою науки,
Не дасться хижакам у хижі руки.

СЦЕНА ДРУГА

Там же.
Увіходить княгиня Вишневецька, одягнена черницею і закутана чорним серпанком.

Байда
Живем тут приступно, немов у Січі;
Да тілько там, на рицарській оселі,
На славнім острові моїм Хортиці [78]
Нога спокуслива ще не ступила.
Поговори з марою, любий брате:
Мені з жіноцтвом тяжко розмовляти.
То згадую, як мовчки проганяла
Мене з оселі предківської мати,
То — як очима гордими засяла
Та бідна... ну, та що вже й споминати!
(Хоче іти геть).

Княгиня
І рідний син цурається гіркої,
Що вже не слізьми, а крівцею плаче.

Байда
О нене!

Тульчинський
О княгине-паніматко!

Байда
Одкрий же вид; дай руку поцілую...
Ти й тут мене знайшла, моя кринице,
Істочнику мій чистий!

Тульчинський
Припадаєм
Обидва до твоїх колін, святая!
Ти нас обох на божий світ явила:
Ти душу в мене наново вложила.
В твоїм саду троянда процвітала
І раєм на мене благоухала.

Байда
Одкрий же вид, матусю: подивлюся
На образ твій, которому молюся,
Єдиний образ...

Княгиня
Ні, я вже не хочу
Дивитися на божий світ, мій сину...
Втеряла все з тобою: і Катрусі вже нема.

Тульчинський
Боже!

Байда
Як нема?

Княгиня
Забрали...

Байда
О, не хитайсь так страшно! сядь, матусю,
І говори. Мого ковадла-серця
Нічим ти не стривожиш. Хто забрали?

Княгиня
Не хто, як наші вороги, татари.

Тульчинський
Годино нещаслива!.. Розступися
Передо мною, земле, щоб не чути!

Байда
Ми — козаки, ми — рицарі, Самусю.
Смерть — море, люде — краплі понад морем.
Не довго поблищем, усі потонем.

Тульчинський
Смерть — річ звичайна; ні, неволя... о, о!
(Виходить).

Байда
Нещасний мій Самусю! нас фортуна
Обох ченцями поробила рано.

Княгиня
Ох!.. Мов на серці одлягло, як серце
Чуже озвалось на мій жаль великий.

Байда
Нам не чуже воно, кохана нене.
Се другий син твій, може, син єдиний:
Бо в мене в серці струн ніжних немає,
Котрими серце з серцем розмовляє.
Ну, що ж і як було? Я мушу знати
Про все, що там постало на Вкраїні.

Княгиня
Як вигнав князь Острозький Андибера...

Байда
Острозький?!

Княгиня
Князь Василь, опанувавши
Вдовицький замок, Ганжине козацтво
Хотів по всій Острожчині Волинській
На службу замкову пообертати.
Став Ганжа лука, [79] не схотів од боку
Свого нетяг по замках розпустити.
Наважились осістись у Застав'ї.
Всі вісім гулиць під себе зайнявши,
Щоб їх міщанські сотні вгонобляли [80]
І стацій, мов під войну, давали.
Зчинився бій кривавий коло церкви
Онуфрія, та не подужав Ганжа...
Тогді притіг на степ наш Вишневецький;
Кабак пожакував; бочки з пивами,
Медами й горілками порубавши,
Оселю на пожар пустив під вітер.
Аж замок освітило тим лунаннєм,
Що горілки під хмарами лунали.
Нещасна Настя, в синяках, прибігла
До мене з наймичками рятуватись...

Байда
А сердюки ж її, кабацькі чати?

Княгиня
В один клубок з нетягами змотались.
Се ж і було велике наше горе,
З того ж і сталась нам тяжка пригода.
Бо вже козацтво, лупом поживившись
В Острожчині і в Насті Горової,
До Росі двинуло, човни робити
У липових дубровах королівських.
А татарва, побачивши, що в Диких
Полях верхові не горять могили, [81]
До Вишневця підкрались чамбулами.
1 2 3 4 5 6 7