Так і сказав, мерзота!.. Вибачте!
Розлютований комендант ходив по конторі і лаявся. На станції перегукувались вартові козаки.
Міняли варту.
IV
Страйк.
Всі робітничі райони оголосили загальний страйк. Заводи та майстерні стали. У місті з вечора було вже темно, а вдень не було води. Трамваї роз'їхались по парках, а які не встигли доїхати, позамерзали на вулицях.
На вулицях стало порожньо. Випадковий перехожий міг тільки зустрінути озброєну військову варту, або самотнього робітника, який переходив вулиці, ховаючись до під'їздів.
Стрілянина й гарматні вибухи почали лунати у всіх кінцях міста. Вночі над арсеналом виблискувала заграва, горіли будинки.
Ще зранку в головних залізничних майстернях почалася кипуча праця. Робітники лагодили військовий панцерник, щоб за його допомогою зробити наскок на полк імени Грушевського.
Микола Завірюха, забивши кілька клепок в панцер бронепотягу "Січневого повстання", — так його можна назвати, бо він був призначений для цієї мети, випростався й сказав старому робітникові-ковалю, який що було сили гатив молотком у клепки панцерника:
— Що в мене, діти дома, чи що! — і сердито жбурнув молотком на цементову підлогу.
— Не сердься, хлопче, — сказав йому старий коваль, — встигнеш поголити вуха й ніс, часу багато!..
В цей час до оперативного штабу прийшли бойовики і заявили, що коло Караваївського мосту стоять вагони з набоями та зі скорострілкою. Про це розповів бойовик, який прийшов допомагати лагодити бронепотяг.
— Оце гаразд, — сказав Микола, — бронепотяг незабаром скінчемо, а зброї нема. Тепер повеселішав! — і він пішов до штабу.
***
Незабаром коло паротягового депа зібралось кілька десятків бойовиків. Машиніст Антонов вивів на круг паротяга, круг повернули, зробили стрілку й паротяг виїхав з депа.
Бойовикі, озброєні рушницями, повилазили на тендер, з полін зробили барикади, які захищали б від куль, і паротяг рушив на Караваївський міст.
Паротяг мав вигляд не гірший за панцерника. Тендер наїжився і блищав десятками рушниць, одна з яких належила й Миколі Завірюсі.
— Ура-а-а!.. О-о!..
Бойовий крик прорізав морозне повітря. Вибухло кілька пострілів, і бойовики кинулись на військовий потяг, але потяг мовчав, наче був зовсім порожній.
Бойовики здивовані мовчанкою, зменшили свій запал.
— Вони втекли! — крикнув Завірюха і перший кинувся до вагонів.
Це був сиґнал. Скоро всі бойовики обліпили вагони, але в них нікого не було. Куди поділась варта, могли тільки мабуть розповісти підошви її чобіт.
Без одної жертви, без одної краплі крови залізничники набули кілька кулеметів, гармату й кілька тисяч набоїв.
***
Коли військовий панцерний автомобіль і дві сотні піших і кінних гайдамаків напали на бойовиків з Кадетського мосту, вони напнулись на справжню фортецю.
Головні майстерні озброїлись, як справжній бойовий форт. Кулемети, що були розташовані на покрівлі майстерень, зустріли гайдамаків ураганним дощем заліза. Робітники жваво відстрілювались з вікон майстерень, із-за штабелів шпал, стін і високих покрівель.
Військові не сподівалися зустрінути такий організований опір. Вони були на відкритому місці й їх можна було розстрілювати поодинці.
Микола Завірюха причаївся за штабелем, і кожний постріл його рушниці влучав у ціль. Ось він побачив, як козак з мосту цілиться в якогось на покрівлі. Очевидно, якийнебудь робітник, в запалі, необережно висунувся з-за прикриття й щохвилини ризикував життям. Завірюха, вибравши зручний момент, вистрілив. Козак змахнув руками й колесом покотився під схил.
Панцерний автомобіль був більший супротивник за всіх гайдамаків. Він з кулеметів поливав майстерні залізом, і для успіху бою його треба було зліквідувати.
Микола це зрозумів одразу. Коли б можна було підійти до нього ближче, його б у момент не стало. Але це був риск. Перебираючись від одного штабеля до другого, Миколі вдалось підійти до самого забору, який відділяв майстерні від Кадетського мосту. Тут він одразу випроставсь і з усієї сили кинув ручну гранату. Граната розірвалася зі страшною силою, випадково влучивши в самий автомобіль. На момент дим і курява вкрили майже весь міст.
Од вибуху гранати автомобіль сів. Вибухом були розтрощені колеса й відірвано шматок панцеру — автомобіль став непотрібною річчю.
Доля автомобіля вирішила бій. Військові побігли. Натиск залізничників був такий міцний, що багато військових потрапило в полон. Це на деякий час позбавило їх охоти нападати першими.
Так комунари Січневого Повстання відбили перший натиск військових і це був перший бій залізничників за Жовтень.
***
Коли скінчився бій, підрахували набої, — їх було обмаль. Ця загроза лишитись без набоїв увесь час турбувала бойовиків.
Після бою, змінивши варту, бойовики відпочивали. Микола Завірюха, взявши рушницю й кілька набоїв, налагодився кудись піти.
— Молодець, Завірюхо! — сказав йому старий коваль, що лагодив бронепотяг. — Здорово ти їх приголомшив. Коли б я був осавулом, я подарував би тобі за відвагу орден.
Бойовики жартували. Скрізь лунала розмова про минулий бій.
— А куди це ти зібрався? — запитав у Миколи коваль.
— Додому! — неохоче відповів Завірюха. — Там у мене справи!
— Диви, щоб гайдамаки не помстились за панцерник! Обережніш!
Микола махнув рукою.
Він вийшов з вагонного цеху, де був штаб, і пішов до Кадетського мосту. Тут з території майстерень він переліз через паркан на колію.
Додому іти він й не думав. Він вирішив дізнатись, чи нема де тут набоїв. Перебираючись од вагона до вагона, він старанно обслідував кожний вагон.
Між вагонами було порожньо. Тоді Завірюха забув усяку обережність, захопився роботою і спересердя почав навіть гримати дверима вагонів.
Нарешті, він поліз до якогось вагону.
***
В цей час контррозвідка під командою Петра Завірюхи — військового старшини — обережно посувалась до Кадетського мосту, щоб обслідувати місце бою.
Гайдамаки вже давно помітили робітника, який нишпорив по вагонах.
Начальник контррозвідки, Петро Завірюха, вирішив спіймати його живцем, щоб дізнатись чого йому потрібно, а потім розміняти його на "керенки".
Коли робітник вліз до вагону, один з гайдамаків виліз на покрівлю потягу й по вагонах став швидко перебиратись до нього.
Частина контррозвідки побігла в обхід, а друга частина, на чолі з Петром Завірюхою, побігла навпростець до вагону, в якому був робітник.
Якийсь дурний козак необережно вистрілив і переляканий робітник швидко вистрибнув з вагону.
В цей час козак, що знаходився вже на покрівлі сусіднього вагону, перебіг на другий вагон і раптом стрибнув на плечі робітнику.
Зав'язалася бійка. Робітник скинув козака з плеч, і той, падаючи, схопив його за ноги. Робітник упав.
Коли він підвівся, навколо нього щільно стояли військові.
Старшина Петро Завірюха навіть зблід од такої несподіванки: перед ним стояв бойовик Микола Завірюха — його брат і разом із тим небажаний ворог.
Петро Завірюха, не витримавши погляду брата, одвів очі в бік і суворо промовив:
— До штабу!
І потім, ідучи далі з частиною контррозвідки, крикнув:
— Щоб ніякої шкоди! Повішу!..
***
Зі Жмеринки йшов пасажирський потяг, увесь переповнений демобілізованими салдатами.
Поміж салдатів їхали приватні пасажири й залізничники. В цьому потязі поверталась до Києва й Марія Китченко, яка ще змалку знала братів Завірюх.
Потяг ішов дуже довго, зупинявся на станціях по кілька годин. Це нервувало салдатів, пасажирів, нервувало й Марію, яка під'їжджаючи до Києва вже довідалась про повстання робітників. Вона сиділа в вагоні серед клунків і мішків, наповнених харчами, борошном та різними салдатськими речами. Їй було досить зручно, але думка про те, що діється в Києві, не давала їй спокою. Найбільш турбувалась вона Миколою. Вона знала його симпатії до більшовиків і навіть поділяла їх.
Потяг уже підходив до Києва. Він був на Посту-Волинському. Тут була його остання зупинка. Але зупинка була дуже довга. На коліях метушились занепокоєні салдати.
Марія була в передостанньому вагоні. Зацікавившись довгою зупинкою, вона вийшла з вагону й пройшлася вздовж потягу.
До паротяга, де машиніст і помічник щось старанно лагодили, підійшло кілька демобілізованих. Один кремезний салдат з червоним засмаглим обличчям виліз на паротяга, щоб довідатись у чому справа.
— Ну, механіку, чи скоро поїдемо? — запитав він у машиніста.
— Цей паротяг зовсім не поїде. Доведеться викликати з Києва інший, зіпсувалося гальмо.
— Крути, Гаврило! — кричав з колії якийсь салдат.
Машиніст вилаявся:
— Під три чорти!.. Вас усіх з паровоза! Чуєте! Не поїде!
— Чого не поїде? — кричали салдати.
— Каже, що зіпсувався!
— А досі віз?
— Саботажник!
— Він бреше!
— Ми самі поїдемо! Велике діло — крутить корбою!
— Товариші! Братухи! Я працював коло машини! — вигукнув якийсь салдат.
— Де він? На паротяг його!
Крізь натовп салдатів продерся маленький демобілізований і заявив:
— До війни я працював у поміщика біля молотилки!
— Валяй! Гайда!
І цілий натовп поліз на паротяг. Машиніст щось кричав про гальмо, про те, що доводиться їхати згори, але його зі сміхом скинули з паротяга.
Намацавши вірьовку від гудка, один із салдатів зі всієї сили потягнув за неї. Паротяг заревів скаженим воєн, це був наче передсмертний рев.
Почувши гудок паротяга, всі демобілізовані, пасажири й Марія Китченко поспішили розсістися по вагонах.
Салдат на паротязі відкрив реґулятор і паротяг шарпнув так, що трохи не розірвав потягу. У вагонах пасажири попадали один на одного й клунки позлітали з полиць.
Потім усе пішло гаразд. Потяг рушив до Києва.
Салдати на паровозі весело вигукували і сміялись.
— Круги, Гаврило! Піддавай жару!..
І салдат, який був за машиніста, справді піддавав жару. Він зовсім відкрив реґулятор, а салдати набивали топку дровами та вугіллям так, що вона могла луснути.
Потяг згори біг, як скажений. Телеграфні стовпи, кущі, будинки кулею летіли назустріч.
— От так їдемо! — сказав якийсь салдат. — Так ще ніколи не їздили!
— Валяй, братухо!
— Надривай!
Раптом під паротягом прогуркотіла стрілка. Паротяг хитнуло вбік. Салдати злякались.
— Ану зупини! — сказав переляканий салдат.
Той салдат, що був за машиніста, кинувся до реґулятора, закрив його, але потяг ішов за інерцією ще швидше.
— Партач! — закричали салдати.
— Молотильщик!
— Стій!
— Зупини!
Потяг уже був коло семафора, незабаром мала бути станція, а швидкість не зменшувалась.
Знову відкрили реґулятора, але це не допомогло.