Цвіт яблуні

Михайло Коцюбинський

Сторінка 2 з 2

Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи. Я плачу. Сльози полегкості капають услід за платочками, a я з жалем дивлюсь на не потрібну мені зелену чашечку, що лишилась у руках…

Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж — сталося. Факт. Може, їй ліпше тепер. Хіба я знаю?

Факт!.. A як трудно повірити мені сьому фактові, погодитися з ним. Ще недавно, усього шість — ні, п'ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка тo радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно — просто, здається, вчора було — стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Mи держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось сине небо, a на траві гралось весняне сонце.

A от тепер…

Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись із її вигадок.

Коли я чесався щіткою, вона називала те "тато замітає голову", мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери "р", a замість "стидно" казала "стиндо".

Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, приходила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, a другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунку розпалену грою щічку.

Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся, я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали, — i в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, натикаюсь на стіл, a на ньому…

To ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, a цілих шість…

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.

Потому дивлюся на неї.

Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненатуральна, як воскова лялька. Ha ній коротенька біла сукеночка, i жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй. Вона так тішилася ними.

B її головах горить світло. Ce чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.

Я дивлюcь на cе воскове тіло, i дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, a за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням.

A моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі… колись… як матеріал…

Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?

Чернігів, 1902

1 2