Вони кричали на нього притишеними, зміненими голосами, що він не повинен виходити, бо його тільки шукають, що там він нічого не вдіє, що не можна кидати жінку й діти. Жінка казала, що вмре без нього.
Тим часом галас зменшався і скоро затих.
Тільки налякані діти плакали в кутку, хлипаючи все голосніше.
— Варваро! Варваро! — гукав пан Валер'ян. — Заберіть дітей у другу хату, втихомирте як-небудь…
Ввійшла Варвара, важка, спокійна, з червоними, голими по лікоть руками, і заговорила до дітей так, що вони зразу замовкли. Вона обняла їх тихими грубими голими руками і забрала до себе.
В столовій теж стало спокійніше.
— Які ви щасливі, — обізвалась Тетяна Степанівна, — маєте таку славну наймичку.
Пані Наталя зраділа, що знайшла хоч один ясний пункт серед тих страшних подій, на якому можна спочити.
— О! Моя Варвара — золота жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, розсудлива, прихильна. І, уявіть собі, бере всього-на-всього три карбованці на місяць…
— Добрий характер має, — додав пан Валер'ян. — Четвертий рік служить… Ми звикли до неї, вона до нас… І дітей любить.
Поговоривши на ту тему, гості почали прощатись, але тут Тетяна Степанівна згадала, чого вона, властиве, прийшла. Їй здається, що панові Валер'янові після його промов на мітингах небезпечно сидіти вдома. Лучче б перечекати сей лихий день десь у сусідів, в певному місці.
Горбачевський перечив. Навпаки, лучче сидіти вдома, не з'являтись на вулиці. Квартири їхньої добре не знають, бо вони недавно переїхали сюди, а коли побачать замкнені віконниці, то подумають, що дім порожній.
— Ні, ні, я лишуся вдома… Що буде, те й буде…— заспокоював їх на прощання Чубинський.
Чоловік і жінка лишились самі. Він бігав по хаті серед хмар з диму, немов хотів розбити неспокій.
Пані Наталя сиділа пригноблена.
Нарешті Чубинський сів біля жінки.
— Ну, не турбуйся ж так дуже, — заговорив він до неї, намагаючись бути спокійним. — Ніхто нас не зачепить… От погукають трохи та й розійдуться…
— Я… я спокійніша… Ти не звертай уваги… так, трохи нерви… Я теж гадаю, що нічого не буде…
Вона ледве здержувала себе, щоб не тремтіти.
— Я певний, що хуліганів мало, народ не піде за ними…
— Та-ак, певно, що хуліганів… —…І не дійде до того, щоб проливалась кров…
— Ах, боже!.. певно, не дійде до того, щоб…
Тепер, коли вони лишились самі, без людей, в сій темній хаті, оточеній чимсь грізним і невідомим, та намагались скрити в розмові один од одного свої думки і свій неспокій, тривога зростала, збиралась круг них, немов гримлячий газ.
Бо чи ж він годен опертись сліпій злобі дикої маси, яка не знає, що чинить, він, беззбройний! Вона те знала.
Ну, а коли прийдуть до них? Що ж, коли прийдуть, вони заставлять двері меблями і будуть захищатись до краю. Вони забарикад…
— Дзень-дзелень… дзень-дзень!
Сильний, різкий дзвінок вдарив у передпокої.
Чубинський аж скочив.
— Не ходи…— не одчиняй, — благала пані Наталя, заламуючи руки.
А дзвінок скакав, хрипів, казився. Чубинський кинувсь до кухні. — Варваро! Варваро!..
— Тс… не кричи так…
Але Варвари не було.
Що ж робити? Треба щось робити. Де ж та Варвара?
Вбігла нарешті Варвара.
— То пан доктор дзвонять… Зараз ідуть через кухню.
Доктор сливе вбіг. Високий, здоровий, він махав руками, як вітряк крилами, і ще на ходу кричав:
— Сидите собі, голубчики, і не знаєте, що діється… Б'ють, забивають… Поріжуть, кажу вам, як курчат… Розбили квартиру доктора Гарньє, знищили всі його струменти. Жінку волочили за коси, а Гарньє забрали з собою: носить тепер портрет на чолі хуліганів. Маєте раз.
— Ах, боже! — Іваненка стягли з звощика і розбили голову. Маєте два. Залізко мусив присягати на самодержавіє, бо били люто. Маєте три. Акушерку Рашкевич, кажуть, на смерть забили. Поліції нема, щезла. Нас оддали п'яній голоті… Треба всім зібратись на майдан коло Думи. Чуєте? Зараз. Зараз треба зібратися і одбиватись оружно!
Доктор кричав так сильно, немов на площі перед народом.
Пані Наталі той крик розривав груди. "Ах, тихше… тихше.., почують…" — благали її очі і болісний вираз.
Притискала до грудей руки і все з жахом шептала:
— О пане докторе… пане докторе… будьте ласкаві… Ах, боже…
Але доктор не слухав.
— Беріть револьвер, — кричав він, — і ходім зараз!
— Я не маю револьвера, — сердито скрикнув Чубинський.
— Ф'ю-у! — аж свиснув доктор. — Як, ви не маєте оружжя? То ми вміємо тільки промови говорити, а як прийде що до чого… Не-е, голубчики, так не можна… Сидіть же собі тут, поки не накриють, як курку решетом, а я піду…
— Куди? — кричав собі пан Валер'ян. — Це ж безглуздя, ви нічого не вдієте…
Але доктор махав руками і з криком вибіг із хати.
На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх. Він це розумів. Що ж робити? Куди подітись? Він не хотів загинути такою безславною, страшною смертю. Сховатись? Ні, не самому, о ні, а всім, це очевидячки… Він озирнувсь по хаті. Жінка стогнала напівпритомна і стискала руками голову. Варвара тупала біля столу. Втекти? Куди? Десятки планів займались у його мозку, як блудні вогники, і зараз гасли. Ні, не те… не те… Звірячий жах ганяв його по хаті, од дверей до дверей, а він намагавсь гамувати його і весь тремтів. "Не втрачай голови… не втрачай голови…" — говорило щось у ньому, а думки так і бігали в нього, як у звіра, що піймався в пастку. А? Що таке? Чого вона хоче? Що-о?
— Сніданок чи подавати?
Ах, то Варвара.
Це трохи опам'ятало його.
— Що ви говорите?
— Чи подавати, питаю, сніданок?
— Сніданок? He треба. Ви ж чули?
— Чому не чула… Х-ха!
Те "х-ха!" зупинило його серед хати. Він помітив, як здригнулось лице Варвари, мов спокійна вода од виплеску риби, і одна з хвиль докотилась до нього.
— Панів б'ють…— жалібно пояснив пан Валер'ян і з здивуванням побачив, що сите тіло Варвари тіпається, немов од стриманого сміху.
— Чого ви?
— Я та-а… І раптом сміх той прорвався.
— Ха-ха!.. Б'ють… і нехай б'ють… Ха-ха-ха!.. Бо годі панувати… ха-ха-ха!.. Слава ж тобі, господи, дочекалися люди…
Вона аж перехрестилася.
Лице в неї наллялось кров'ю, очі спалахнули, вона підперла боки червоними, голими по лікоть руками і хиталась од сміху, як п'яна, аж великі груди її скакали під заяложеним убранням.
— Ха-ха-ка!.. а-ха-ха!..
Вона не могла здержати сміху, непереможного, п'яного, що клекотів у грудях і лиш, як піну, викидав окремі слова:
— Xa-xa-xa! всіх… викоренити… ха-ха-ха!.. щоб і на насіння… всіх!.. а-ха-ха!.. — вона аж хлипала.
Той дикий регіт один скакав по хаті, і було од нього так болісно й лячно, як од шаленого танцю гострих ножів, блискучих і холодних. Немов дощ блискавок сипав той сміх, щось було убійче і смертельне в його переливах і наводило жах.
Чубинський аж ухопився за стіл, щоб не впасти.
Той сміх бив йому просто в лице. Що вона говорить? Щось неможливе, безглузде…
Пані Наталя перша скочила з місця.
— Геть! — скрикнула вона тонко й пронизувано. — Геть!.. Вона ще дітей мені поріже!.. Жени її геть!..
Варвара вже не сміялась. Лиш груди в неї все ще скакали, а голова схилилась низько. Вона поглянула скоса на паню й, забравши в оберемок посуду, важкою ходою подалась до кухні.
Босі ноги гупали по помості. Чубинському зробилось душно. Він увесь тремтів. Зробив кілька кроків услід Варварі і став… Щось неможливе… незрозуміле… Якийсь кошмар.
Побіг до кухні й одчинив двері.
Там було ясно.
Побачив Варвару. Стояла біля стола зігнута, зів'яла, спокійна і щось стирала.
— Вар…
Хотів говорити і не міг.
Лише дивився. Великими очима, наляканими, гострими і незвичайно видющими. Обіймав ними цілу картину й найменші дрібниці. Побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані… як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя… синці під очима… То ми все з'їли, разом з обідом… Синій чад у кухні, тверду лаву, на якій спала… поміж помий, бруду й чаду… ледве прикриту… Як у барлозі… Як та тварина… Зламану силу, що йшла на других… Сумне каламутне життя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… робота… робота… робота… і все для других… для других… для других… щоб їм було добре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї приязні!..
Не міг говорити. Пощо? Все таке ясне і просте.
Вибіг із кухні назад в столову.
— Ти бачила? — кинувсь на жінку. — Не бачила? Піди подивися… Чом вона не страйкує? — кричав якимсь незвичайним для нього голосом.— Чом не страйкує?
Бігав по хаті, наче хто бив його пугою; йому було душно, не мав чим дихати.
Підбіг до вікна й, не пам'ятаючи, що діє, почав одкручувати гайку. Швидко й нетерпляче.
— Що робиш? — кричала на смерть перелякана жінка.
Не слухав. Пхнув щосили прогонич. Залізний бовт з брязком ударив у віконницю, аж луна пішла під високою стелею. Вікно відскочило, вдарилось половинками в лутки, і в хату віллялось жовте каламутне світло. Осінній вітер кинув досередини цілу хмару дрібного холодного пилу і якихсь невиразних хаотичних згуків.
— Чом вона не страйкує?
Ловив грудьми холодне повітря і не помічав навіть грізного клекоту вулиці.
А вулиця стогнала.
— А-а-а…— неслося десь здалеку, як од розірваної греблі.
— А-а-а…— котилось ближче щось дике, і чулись в ньому і брязкіт скла, і окремі крики, повні розпуки та жаху, і тупіт ніг великої юрми… Скакав по вулиці звощик, і гнався за ним туркіт коліс, як божевільний… Осінній вітер мчав жовті хмари й сам тікав з міста.
— А-а-а… а-а-а…
1906, Чернігів
[30] — чорносотенці — члени монархічних організацій "чорних сотень" — озброєних загонів для боротьби проти революційного руху 1905-1917 рр