Помстився

Михайло Коцюбинський

Сторінка 3 з 3

— Скажи мені, що з тобою було?..

Марія звела на нього очі, і, мов горох покотився, закапали з їх сльози. Вона заплакала, жалібно хлипаючи, мов дитина.

Свирид відвів її набік, під баркан.

Марія, обливаючись слізьми, оповідала йому про свій сором несвітський, про те, як вона з дитиною малою, боячись вернутись додому, тинялася по наймах, тяжко бідуючи, як, урешті, вмерла їй дитина, як якась пані завезла її до Рені, де вона стала за наймичку в грека, що держить шинк… А Свирид слухав, мовчазний, не обзиваючись і словом, не оповідаючи ні про свої муки, які вона завдала йому, ні про думку помститись на ній за зраду.

— Прости мене, Свириде! — скінчила благанням Марія.

— Най тобі Бог простить… Слухай, що скажу… Не маю я волів круторогих, нема в мене й червінців у чересі… Є в мене самі йно руки оці жилаві та роботящі, що не злякаються жодної праці… Годувавсь я з них досі, вигодую й родину… Як я тобі не гидкий, Маріє, не обридлий, то будь мені дружиною та помандруємо на Молдаву, щоб ніщо не пригадувало нам лиха нашого…

Марія хотіла кинутись йому на шию, але не посміла і тільки відповіла ревним голосом:

— Спасибі тобі…

А другої днини рано-вранці, коли ще "дідич міського ринштоку" солодко спав десь на вулиці, загорнувшись небом, Свирид та Марія вирушили в дорогу. Вони подались на Джурджулешти, аж під Слободзею, де, як кажуть, легше перехопитись через вузький Прут, легше обминути кордонну варту… З плавнів знявся білий туман, сивими хмарами покотився по тихому Дунаю, закриваючи блакитні гори, заступаючи світло сонця… Мряка ця віщувала, однак, чудову днину… Так і в серці подорожніх зоріла надія на щасну долю, що розвіє колись й самі згадки сумного минулого…

20 лютого 1893, Вінниця

[23] — Доб­ре ви­но (літ.: бу­не вин; молд.)

[24] — Ма­ту­ла — по-мол­ду­вансько­му здо­ро­вез­ний во­лок; ма­тульняк — ри­бал­ка на риб­но­му за­воді.

[25] — Го­рець-ча­бан (молд.).

[26] — Міцне доб­ре ви­но (молд.)

[27] — Швид­ше (молд.)

1 2 3