В клясі закінчено молитву. Вчитель почав перекличку. Потроху відчиняються двері. Обережно на пальцях входить Інтеліґент. Тривожний погляд на катедру.
Вчитель начебто не бачить. Продовжує перекличку. Дійшов до прізвища Інтеліґента…
Інтеліґент обзивається…
Вчитель витримує ролю. Наче не чує. Ще раз гукає, оглядає клясу…
Інтеліґент обзивається знову, голосніше…
Вчитель розводить руками: "немає, мовляв, так і запишемо"… Схиляється до "журналу".
Інтеліґент кричить – він є!..
Вчитель повертається до дверей. На обличчі добре зроблене здивування й щира насолода. Вчитель сходить з катедри і йде до Інтеліґента.
…Поганий ґрим дав режисер цьому акторові, зробивши з нього людину, що в неї все, крім єхидности, висохло. Це не зовсім так… (Знов таки ж і розм'якшення душі!)… Вчитель – перш за все – весела, жартівлива людина як ви побачите зараз самі. Подивіться також на обличчя гімназистів, – ряди дитячих лиць, що хихикають з угодливости, регочуться з простоти душевної й похмиляються із злорадства. Їм весело, а веселитися – це так властиво прекрасній юності…
Вчитель майстерно розігрує сценку цілковитого співчуття до нещасного, що спізнився. Щохвилини поглядає на веселу клясу, заохочуючи стежити уважно за спектаклем.
Інтеліґент, плутаючись, збиваючись, починає з'ясовувати причину запізнення.
Оповідання Інтеліґента
Інтеліґент спокійно йде вулицею. Його наздоганяє мати. У матері перев'язано: голову, руки й ноги. Мати посилає інтеліґента в протилежний бік.
Вчитель із співчуттям підтакує і з співчуттям хитає головою, поглядаючи щохвилини на веселу клясу.
Інтеліґент вбігає до аптеки. Йому дають пляшку з ліками. Пляшка велика й важка… На вулиці якийсь вуличний хлопець шпурляє в пляшку камінця. Пляшку розбито.
Вчитель із співчуттям підтакує, із співчуттям хитає головою й сплескує руками.
Інтеліґент знову в аптеці… Знову на вулиці… Пляшка падає… Мати обв'язана зверху до низу… Інтеліґент летить вулицею… Кадри чим далі більш плутаються. Останній – завмер в непорушності.
Інтеліґент заплутався конче. Мовчки уставився очима в підлогу…
Обличчя гімназистів, що сміються, регочуть і ржуть. Інтеліґент підвів очі, оглянув товаришів, знизав брівми…
Спектакль скінчився, вчитель знову зробився серйозний і чинно пішов до катедри. З височини катедри коротко пропонує Інтеліґентові йти до дошки. Два-три запитання. Інтеліґент мовчить, дивлячись уперто в підлогу. Вчитель говорить офіційно:
"Сідайте!"
Вчитель поважно обмочує перо в каламарі, підносить його до очей, обережно здіймає волосинку з його кінчика й нахиляється до розгорненого "журналу".
Рука вчителя вмілим рухом вписує в журнальну шпальту – одиницю.
Вписавши, підправляє хвостика й акуратно підкреслює одиницю знизу…
Кінець спектаклю не дуже приємний для мого героя… Але ж – злочин повсюди й завжди повинен мати наслідком справедливу кару… А вчитель значно зм'якшив, облагородив кару, витягши з неї стільки веселих, бадьорих, виховних хвилин…
Освіта триває далі
Гімназіяльна вбиральня, як завжди, виконує ролю гімназіяльного клюбу. Натовп хлопців різного віку: від дев'ятирічного "кішонка" до літнього вусача.
Один із літніх підходить до Інтеліґента тою особливою, розвихленою ходою що вважалася в ті часи за "шикарну". Звисока поздоровкався з Інтеліґентом, про щось запитує. Інтеліґент послужливо з готовністю витяг із кишені якийсь пакуночок у газетному папері. Літній розгорнув пакуночок, вийняв цигарку, пропонує палити Інтеліґентові. Той відмовляється соромливо. Літній настоює.
Інтеліґент запалює цигарку. Затягнувся кілька разів. Закашлявся. Вбиральня закрутилася… Коротка, героїчна боротьба із млосністю… Не витримав, шпурнув недокурок, кинувся геть…
Літній задоволений.
Дружба… Славнозвісний поет (не згадую який), колись тобі дав імення "посланниці небес"… Коли й не дав, то це справді не шкодить… Бо хіба не прекрасне по правді, – дружнє єднання двох людських душ, що ґрунтується на взаємному розумінні, на співчутті, на обопільному поваженні й на взаємному обміні цінностями? Особливо прекрасне, коли один з друзів, збагачений досвідом більше від другого, віддає йому цей досвід так вільно й щиро. В самому акті віддання для шляхетної душі криється задоволення, що перебільшує всі останні форми компенсації… Так і тут: старший друг більш задоволений своїм дружнім вчинком, ніж тими цигарками, що їх приніс йому мій герой, що його батько, треба гадати, є аматор доброго тютюну…
А блювота – ну, що ж! – коріння навчання гірке… Зате плоди, плоди першої дружби мого героя будуть вельми солодкі… Наприкінці цієї частини ви, безперечно, пересвідчитесь в солодощах цих плодів…
"Без обіду"
Гімназисти юрбою висипають з дверей гімназії…
В порожній клясі десятків з півтора "безобідників". Сидять на партах, блукають по клясі, дивляться в вікна. Менші – з азартом грають у пера.
Літній ліниво підводиться, кличе Інтеліґента, обидва виходять.
В порожній убиральні товариші посідали на вікні, закурюють… Інтеліґент вже не давиться й не кашляє.
Освіта триває ще далі
Літній має настрій доброзичливий. Із специфічною посмішкою починає розпитувати Інтеліґента… Інтеліґент ніяковіє, мовчить, соромиться. Літній задоволений.
Можливість щось дати другові – дійсна радість для шляхетного серця. Про це я вже говорив…
Літній витягає з кишені пакетик із фотографіями… Вибрав одну з них і простягнув Інтеліґентові…
На обличчі Інтеліґента – соромливість і гостра, нездорова зацікавленість. Язик облизує раптом посохлі губи.
Тайна існування, тайна життя, що ледве почувалася за глухою завісою соромливого незнання, – відкривається… Урочистий момент! Я замовкаю…
Інтеліґент жадібно, з напруженою увагою, метушливо поспішаючи й соромлячись, передивляється фотографія за фотографією… Екран темнішає…
Я мовчу…
Перші плоди освіти
Кляса. Учитель сходить на катедру, сідає. Раптом схоплюється, обома руками хапається за сідалище…
На стільці – кнопки, шпильками догори…
Вибух люті. Вчитель гураґаном вилітає з кляси.
Пригнічені обличчя гімназистів…
Урочиста поява начальства. Коротка, рішуча деклярація:
"Коли прізвище негідника не стане мені сьогодні ж відоме, всьому клясові – три за поведінку"…
На "перемінці". Біля дверей директорського кабінету мнеться Інтеліґент. Трохи вагається, обережно оглядається, врешті стиха стукає й заходить.
Якийсь гімназист помітив, зробив ґримасу зрозуміння, кинувся бігти.
Інтеліґент смиренно стоїть перед директорським столом. Розповідає. Директор вислухав, по-батьківському погладив по голівці й відпустив з миром.
Гімназист, що помітив Інтеліґента, захлинаючись, в обуренні розповідає товаришам про те, що бачив. Обурення загальне. Швидко ухвалюється якесь рішення…
Герой мій, звичайно, правий… Кнопки поклав не він. Він для цього надто обережний… І хіба справедливо всім страждати за гріхи одного? – Та навіть коли жадного інтересу немає до всіх, хіба справедливо, щоб мій герой страждав за злочин когось із товаришів? – Відповідь ясна, я гадаю… І потім начальство для того ж і поставлено над нами, щоб укоріняти справедливість. А для цього воно мусить усе знати.
В роздягалці. Гімназисти розходяться. Один із них гукнув Інтеліґента. В той момент, коли Інтеліґент повернувся другий гімназист ззаду накидає Інтеліґентові на голову шинелю й стягує рукава на спині. Раптом накидається ціла юрба одноклясників – і починається розправа.
По чийомусь знакові всі в одну мить розсипаються… З'являється "педель". Інтеліґент тяжко підводиться з долу, звільняється від шинелі. Він похитується, але силкується мати бадьорий і байдужий вигляд. Педель підозріло оглядається навкруги, але на всіх обличчях абсолютна невинність.
За правду завжди страждають…
Дальші плоди освіти
Кабінет батька. Інтеліґент навшпиньках іде до столу, витягає шухляду й набирає цигарок… В шухляді поруч із цигарками гроші…
Інтеліґент, вагаючись, одну кредитку взяв, було… Поклав назад, зачинив шухляду… Подумав кілька хвилин, витяг шухляду, взяв кредитку, зім'яв її, засунув у кишеню, пішов навшпиньках геть…
Ви скажете – негарно… Воно, звичайно, що не дуже… Але ж – воно природно. Батько не хоче брати до уваги природних вимог юности та дружби: розваги, цигарки, колись пива може захотітись літньому товаришеві, та мало чого… А ви ж знаєте, що все природне – прекрасне… Хоч би воно й паскудне було… Знаєте приказку: їж, дурню, бо то з маком, – от так воно і з тією природністю…
Інтеліґент у себе в кімнаті ввечері сидить за книжками. Потягнувсь ліниво, встав. Підійшов до печі, відчинив душника, закурив, випускаючи дим у піч… Раптом прислухавсь, швиденько заховав цигарку в душник, зачинив дверця, відійшов на середину кімнати.
В кімнату заходить молоденька покоївка й починає готувати постіль.
Інтеліґент дивиться на неї. Очі затягає поволока. Інтеліґент жадібно розглядає форми її тіла, підкреслені схиленою позою. Язик облизує посохлі губи… Інтеліґент наважився: підходить до покоївки й обіймає її. Покоївка, напівжартуючи, напівсерйозно відбивається. Інтеліґент розпалений, його обійми щораз небезпечніші щодо пристойности. Покоївка рішуче відштовхнула Інтеліґента… Він одлетів на кілька кроків…
Покоївка пішла й погрозила йому пальцем на прощання.
Ви пам'ятаєте проблему, що я поставив перед наукою, щодо впливу професії на половий добір?.. Я там казав, що от такі, як мій герой, звичайно добираються до покоївок. І дійсно, мій герой, як бачите, робить усе, щоб добратися. Бо мій герой – ніяк не є виключення… І не його вина, коли покоївка поводиться отак нечемно й у всякім разі ненауково, – що не дає змоги моєму героєві конче до неї добратися…
Інтеліґент зробив наплювательну ґримасу. Запер двері.
Знову сідає за стіл, виймає з кишені пакетик з фотографіями, розкладає їх поверх зшитків та підручників. Опустив під стіл руки… Захоплено розглядає фотографії… Екран темнішає…
Ну, ви вже знаєте, чому темнішає: те, що далі, – добре відоме кожному з вас… Солодкі плоди…
Екран темнішає знову надовго. Нічого нового, значного не трапиться з моїм героєм до самого кінця його підлітства. Гімназія, лекції, зубріжка, одиниці, "без обіду", – не дивлячись на старанність і обережність, що завжди відзначатимуть мого героя, – цигарки, троячки, крадені в батька, невдалі атаки на покоївок та все вдаліші самотні насолоди.
Майже студент
Із знайомих дверей гімназії виходять кілька дорослих гімназистів.