Камінна манишка, чавунної тривалости комірець, – це в нього. Напудрені плечі, що сяють снігом та виблискують мінливим блиском теплої перлини, – це в неї.
Поперше – даму й мужчину видно з партеру та інших льож. Подруге – люди вони цілком comme il faut, пристойні, культурні. Але в швидких поглядах мужчини на даму та в затаєному блискові її чудових очей, – які не є панцероподібні – явні ознаки їх доброго виховання, можна побачити, що творчість діви знайшла широкий шлях до їхніх підготованих сердець.
В тій самій льожі, далі в глибину, у темряві, – ще одна парочка. Дамі років з п'ятнадцять тому було точнісінько тридцять. Зараз їй – років із тридцять п'ять. Він – юний хлищ, затягнений у вузенький фрак. Кінці комірця глибоко врізалися в трухляві щоки. І чоло, і підборіддя – назад. Деґенерат.
Давно відомо, що жерці мистецтва дуже часто притягають до себе особисто ті симпатії, які вони своїм служінням створюють у серцях людей відносно самого мистецтва, що його вони, так би сказати, обслуговують… Ви знаєте, як часто іронізують над успіхом артисток у мужчин або артистів у жінок. Іронізування це є лише прикрий доказ занепаду моралі. Хоч би й у данім разі: юнак є безсумнівно щирий аматор мистецтва. Мистецтво є річ не матеріяльна й тому недоторкана. Потяг до його, як і всякий потяг, прагне до тісного контакту, до цілком реального відчуття укоханого предмету. Отже, чудовий провідник укоханого мистецтва – божественна діва – володіє аж надто сутоматеріяльними контактними ресурсами. Тому й робиться прекрасним "фокусом", точкою збігу й конкретизації рухів серця благородного юнака. – Тим більш, що поруч – контраст. Юнакова дама (очевидно, й його господарка) – суха, як тараня.
В партері
Вилискує, сяє купецька окладиста фізіономія. Купець – людина експансивна й сердечна. Щохвилини звертається до своєї половини, шукаючи "співпереживань".
"Супружниця", як ніжна медуза, як холодець із телячих ніжок, розпливлася в лагідному кріслі. Совісний товстий шовк її сукні та міцні ручки крісла забезпечують її та сусідів від дальшого розлиття.
Увага до виразів їх облич. У нього– захоплення: "Їдять тя мухи з комарями". Почуття, що відбиваються на милому обличчі дружини, звичайно, ніжніші й більш жіночі: наче п'ятки лоскочуть. – Ото ж у тому й чудесність мистецтва, що до кожного серця воно вибирає окремий шлях, що в кожній людині влада його виявляється різно, а саме – індивідуально!
В першім ряді виблискує лисий череп превосходительної руїни. У руїни настрій чудовий. Руїна доброзичлива й слинява. Губи висять.
В першім ряді виблискує лисий череп ще одної превосходительної руїни. У руїни настрій паскудний. Руїна жовчна й мізантропічна. Губи провалилися в рот.
Здається, я сказав неправду. Два хороших дідки, однакового соціяльного походження й положення, чинів і орденів, – і раптом от така одміна а реакціях. – Але згадайте, що я сказав: індивідуально! Доброзичливий дідок ввесь у минулому. Після сорокового року життя він звернув на той чудовий шлях – назад до дитинства, який справедлива доля заздалегідь забезпечує кожному, хто "з молоду був молодим"… Його ж товариш, на жаль, і досі не згоджується з мудрістю долі. Давно позбавлений усіх можливостей жувати й перетравлювати, хоч будь-як, солодощі життя, – він уперто намагається цього… Неприємно, звичайно.
Але годі блукати по театру. Вернімося до наших основних героїв – старого подружжя – 35 і 27 років…
Чоловік і дружина. Культурно стримані. Сидять один до одного помітно ближче. Рука мужчини зникла десь у зборках сукні женщини.
Ви бачите їхні очі. Культурно стримане враження, цілком, однак, наявне. В їх поглядах – порозуміння, спогади і навіть – обіцянки. – Мене обходить, що їх потягла один до одного та технічна умова, за якою вона для нього в цей момент є єдина можлива жінка, а він для неї – єдиний приступний мужчина. Ви побачите далі, що для мого роману це жадного значення не має.
Повний екран рук. Жваві оплески.
Діва виразно вклоняється на всі боки.
О, божественна! Як не зацікавитися нам – із ким ти вечерятимеш? Кого щасливого ще більш ощасливиш в солодкому тет-а-теті підфарбленими блискавками своїх божественних очей? Кому принесеш у щирий дарунок своє надмірно ароматне тіло?.. Я пробую перебирати кандидатів… Юнак з ґальорки? – Ні… Себто, якби він випадково потрапив до тебе, то ти, звичайно, оцінила б його майже незайману свіжість… Другий юнак із льожі – собі не належить. Йому – все наше співчуття: мадам подібна до тараньки – натура дуже чула до мистецтва… Молодець з ґальорки, чиновник, купець, крахмальний добродій у льожі… – не те! Вони всі не будуть самотні. Навіть чинуша забуде на сьогодні гемороїд. А молодець – той безперечно зірве квітку першого кохання… Що є на світі ніжнішого, чудеснішого й ароматнішого, як перше дівоче соромливе кохання?.. Дідки… Один із них, той самий, що "змолоду був молодим", він на кінець спектаклю, зовсім – як дитинка, заснув… Божественна! – таким чином твої чари – другому дідкові… Добре, що режисер мало цікавивсь кінцем твого вечора.
Подружжя знову на візникові. Сидять, щільно притулившися одно до одного.
Дивіться но, яка жива його рука, що обіймає її талію! Яка жива й напружена ця звикла талія!..
У вестибюлі ресторану чоловік допомагає жінці роздягнутися. Знімаючи пальто, він обома руками проводить по голих плечах жінки. Плечі стримано здригують. Чоловік вклоняється до жінки й напівзапитуючи, напівстверджуючи, щось каже. Дружина схилила голову.
Колись, у той солодкий, хвилюючий єдиний мент, коли її нинішній чоловік запитав її, чи годна вона віддати йому в довічне користування руку й серце, вона, схвильована, солодко передбачаючи не зовсім невідоме майбутнє, сказала своє "так" оттаким саме жестом…
"Окремий кабінет"
Типова установа. Стіл, два стільці, канапка, продавлена безліччю пар. Піяніно архівної цінности. Велике трюмо дає відбитки предметів видимого світу крізь вуаль із сотень написів діямантовими обручками.
Люди до старости зберігають у собі рештки юнацької вдачі, лише змінюється техніка: в шістнадцять років ми вирізуємо ймення дами на дереві або на садовій лавці, а потім, старші, – видряпуємо діямантом обручки в окремім кабінеті на трюмо…
Чоловік з жінкою сидять на продавленій канапці. Чесно поводять себе, як закохані. Чаркуються, п'ють. В поглядах – розуміння, спогади і навіть обіцянки… Чоловік нахилився до жінки, запитав її про щось з виглядом знаменно-веселим. Вона, кокетуючи, радісно згоджується.
Колись, у перші дні їхнього одружіння, вони інколи вже бували в окремих кабінетах. Для неї в цьому була романтика забороненого: "окремий кабінет"… В нього, що звик до іншої компанії по таких місцях, – в цьому була особлива пікантність: з власною дружиною… в окремім кабінеті… Зараз обидва згадали, що в перший такий раз вона заявила вимогу: все мусить бути так, "як заведено". Вони пили вино, шампанське… Після шампанського він звелів льокаю "не турбувати"… Як "заведено"… І зараз чоловік запитав у жінки згоди на замовлення шампанського.
Як і тоді, ресторанну музику чути з загальної залі, і її звуки енерґійно підтримують театральні враження.
Шампанське подано, воно мерзне в цеберці з льодом, іскриться в плискуватих келіхах. Супруги цокаються, п'ють. Ніжний, довгий поцілунок, який обірвано з мовчазною обіцянкою… "Як заведено".
Однакова думка майнула в обох. Обидва одночасно, миттю, оглянулися навкруги… Романтика романтикою, але ж вдома це робити зручніше. Окремий кабінет – це бівуак, або "шалаш"… Рай комфортабельний – це краше, аніж просто рай.
Мужчина подзвонив льокаю. Пильно перевірив рахунок. Пильно перевірив решту, що дав льокай. Під руку з дружиною пішли… Льокай рухує гроші, і на обличчі написано, що "на чай" дано малувато.
Він гадав, що це любовники… Навіть у такому ідеальному випадкові, як оцей, все ж є відміна поміж любовниками чи молодожонами і старим подружжям…
Дома, в спальні. Милування стає одвертішим. Чоловік допомагає дружині роздягатися і робить це з майже тим самим смаком, як колись. Екран поступовно темнішає… Темрява…
Режисер, звичайно, до речі зробив тут затемнення… Велика тайна, що чиниться зараз у спальні подружжя, аж надто відома всім вам. А показувати речі відомі, старі й зрозумілі – не художньо…
На екрані темрява. В цій темряві чиниться велика тайна… Пам'ятайте про це… Одна, дві, п'ять хвилин.
Користуючись з нагоди, я хочу попросити вас, мій любий читачу, вибачити мене за отакий довжелезний вступ до мого роману, який починається власне лише оце зараз…
Ми знаємо, що на гною зростають чудесні квіти. Також гній є ґрунтом для тих ласощів, як скажімо, шампіньйон… Проте мій герой – є швидше квітка, ніж шампіньйон… Ну, так ось, – не міг же я примусити його виростати з повітря, ви б не повірили. Я дав йому прекрасний ґрунт: м'який, плодючий, ароматний, ніжний і теплий гній…
З темряви поступово виповзають контури великих літер…
Читайте.
ЧАСТИНА ПЕРША. Інтеліґент зачатий
Народження Інтеліґента
Сьома година. Мирно вистукує секунди маятник.
Молоточок мирно й безстрасно вдарив сім раз…
Почалось…
Йдуть години за годинами. Мирно вистукує секунди спокійний маятник… Нова людина народжується до життя. Ще несвідома й бездіяльна – вона вже причина страждання других людей. Дивіться.
Муки матері…
Обличчя матері на подушках. Голова кидається, як у корчах, на всі боки в нестерпних муках.
Лікар стоїть біля ліжка. Він професійно солідний, товстий, цілком певний себе. Ріденьке волосся акуратно зализане.
Багато разів вже бачив цей пузатий літній мужчина з'явлення нового життя. Давно вже це з'явлення згубило для нього всякий елемент значности. "Акт дітонародження" – що може бути звичайнішого?
– А може й справді так?..
В сусідній кімнаті батько схвильований, збурений, розкуйовджений, нервово бігає з кутка в куток.
Ви бачите, як він одночасно і намагається і чути, і не слухати того, що діється отам, за дверима, в тій кімнаті, що так багато років була знайомою і звичайнісінькою собі спальнею, а зараз зробилася раптом повною якогось нового змісту, таємничого й навіть моторошного…
Години йдуть за годинами. Маятник мирно й спокійно лічить секунди життя.
Голова матері, мов у корчах кидається на подушках в нестерпних муках.
Обличчя лікаря професійно спокійне.
Постать батька невпинно бігає по сусідній кімнаті.
Муки батька
Години йдуть за годинами.