Іван Петрович і Феліс

Леонід Скрипник

Сторінка 7 з 8

А для людини в цьому, можливо, — межа страждань...

Іван Петрович пішов на лекції машинально. Так само бездумно пробув він у школі до кінця роботи. Машинально з'їв обід в студентській столовці й попрямував додому.

Ввійшовши до своєї кімнати, Іван Петрович побачив, що в креслі біля столу, зібгавшися купкою, снить Феліс.

Вона приїхала вранці, побувала в школі, не знайшла його там, дізналася адресу і довгі часи чекання — чекання присуду, цілком невідомого, можливо смертельного, — втомили її. Крім того, вона не могла заснути від хвилювання і весь час подорожи від Київа до Москви. І зараз, підібгавши ноги й поклавши руку під щоку, вона спала непокійним, тривожним сном.

Іван Петрович завмер, спинився в кількох кроках від кресла...

Феліс була тут. Феліс — його ніжна дівчина — казка, його ясна перша пристрасть, його божевільна, покірна коханка, — Феліс тут, в його кімнаті.

Її поза — це та сама улюблена її поза, в якій вона, знесилена ласками — його ласками — засинала в короткі перерви між двох обіймів поруч нього в його номері в Михайлівському манастирі.

Феліс — тут. Це її кохана, єдина кохана голівка лежить на спинці крісла, спершися щокою на вузьку, слабку руку. Їй безперечно незручно і мабуть від цього губи стиснуті суворо й скорботно.

І вона схудла — бідна кохана дівчинка. Щоки й губи їй зблідли і під очима темні кола. Її друга рука, що безвільно лежить на колінах, бліда й прозора...

Дурна дівчинка — чому вона заснула в кріслі? Її треба віднести до ліжка, віднести страшно обережно, не дихаючи — адже вона ніжніша за найніжніший хрусталь і вона дорогоцінніша й прекрасніша, — треба покласти її, вкрити чимось легеньким і теплим, а самому сісти обережно-обережно віддаль і дивися на неї, розчинивши душу в побожній ніжності... Як це жахливо, що ліжко таке погане — не матрац, а якийсь млинець на залізних ґратах!..

Іван Петрович, затаївши подих, навшпиньки зробив два кроки до крісла. Несподівано рипнула дошка долівки. Іван Петрович знову завмер на місці.

Феліс поворухнулася, ледве чутно простогнала, підвела руку з колін і поклала її теж на спинку крісла. Широкий рукав її сукні при ньому впав і заголив руку по лікоть...

Широкий рукав визначив долю кохання Івана Петровича і Феліс, визначив її близьке страшне майбутнє...

На руці коло ліктя було видно хоч і пожовклі вже, але цілком явні сліди міцних пальців. Це були результати недавньої палкої розмови з паном Потєєвим, якому набридло вередливе й недосить ніжне поводження його "petite amie"...

Сьогодні вночі п'яна повія з Страсного бульвару, заголивши перед Іваном Петровичем своє кволе зважніле тіло, слабко обтягнене блідою й нечистою шкірою сірожовтого коліру сала, що крізь неї просвічувало, гордо, як безперечні докази любови до неї якогось Фімки, показувала Івану Петровичу оттакі самі синяки...

Іван Петрович сьогодні цілий день відчував призирство до себе, а для людини, можливо, в цьому — межа страждань..

Душа Івана Петровича була давно розп'ята і сьогодні він переживав передсмертні муки.

Ці муки принесла йому любов — любов ось до цієї жінки, що сидить в його кріслі. Це її брехня, її розпуста — це вона, Феліс, проститутка — вона єдина причина його нелюдського страждання. Нею ображений — він дійшов призирства до себе, останнього відчуття, здатного жити на попелищі його душі...

Ця сонна жінка — його ворог страшний і огидний, як липкий смердючий бруд, що його не можна змити і не можна зчистити. Цього ворога варт убити, розчавити, але доторкнутись до нього надто огидно.

Іван Петрович різко підійшов до столу, різко відсунув стільця і сів в одному кроці від крісла.

Феліс скинулася всім тілом і розкрила очі. Коли вона побачила Івана Петровича, в очах спалахнула така радість, яку може відчувати тільки заживо похований, що раптом побачив знову світло, небо і ввесь світ. Бліді губи посміхнулися і посмішка ця безслідно знищила скорботу...

Радість і посмішка прожили кілька секунд.

Очі Феліс побачили погляд Івана Петровича. Радість і посмішка вмерли в жахові.

Феліс стиснула плечі, притиснула, захищаючись від цього жаху, руки із зціпленими кулаками до грудей і відкинулась назад.

Іван Петрович непорушними очима дивився на неї...

Феліс зрозуміла, але, зрозумівши, не повірила до кінця. Не можна було повірити до кінця — надто страшно.

Похолола, тремтлива, вона підвелась, обійшла круг крісла, поволі наблизилась до Івана Петровича й спустилась долу йому в ногах. Їй до болю хотілося обійнять ці ноги, але вона боялась це зробити, вона була вся просякнена жахом, вона намагалась щось вимовити, але її губи не слухались і тремтіли. Вона раптом скинула руки вгору, очі її напівпримружились, зуби конвульсійно стиснулися, розкриті губи негарно скривилися. Феліс застогнала — протяжним, нестримним стогоном тварини, що її вбивають.

Іван Петрович скочив і швидко відступив за ріг столу.

Руки Феліс упали, очі закрились і вона поволі й кволо, наче раптом розм'якли їй кості, впала долу.

В кімнаті не чути було ні звуку. І Іван Петрович і Феліс не рухались...

Вулицею повз вікна кімнати, проторохтіла прольотка візника. Потім стало чутно чиюсь п'яну пісню: очевидно, з трактиру "Перепутье" на ближчому розі повертались після обід робітники. Іван Петрович подумав про те, що сьогодні субота, день получки. П'яні більш за все намагалися співати, як мога голосніш. Співи наближалися. Не доходячи вікон Івана Петровича, п'яні припинили співи і голосно й незвязано, що-секунди брудно лаючись, перебиваючи одне одного, почали договорюватись про дальшу програму вечора — про жінок. Образи цих жінок, що виразно виникли з цих балачок, пройшли повз вікна Івана Петровича. Скоро стало чутно вигуки: "Извозчик!", потім невиразні звуки торгу, потім заторохтіла прольотка і знову зазвучали п'яні співи, що поступово доходили все слабше і врешті завмерли в кінці перевулку...

Між Іваном Петровичем і Феліс знаходився тільки стіл. Іван Петрович перегнувся через нього і подивився на Феліс. В сутінках, що наповнили кімнату, Феліс здавалася темною безформеною плямою. Вона ждала мовчки і не ворушилась.

Іван Петрович підійшов до неї і тихо сказав: "Встань".

Феліс важко підвелася і сіла. Вона дивилася вниз, обличчя їй було непорушне, і з очей котилася одна по другій повільні важкі сльозини. Такими сльозами плаче звичайно людина, коли біль надто великий, такий великий, що сльоз цих вона сама не помічає.

Іван Петрович відчував якийсь чудовий покій. Страждання його дійшло до межі І перейшло її і перестало бути стражданням. Коли біль переходить призначені людині межі, його душа вмирає. Мерці ж завжди спокійні...

Спокійна була і Феліс. Вона підвела голову, стала на ноги і, відчувши на свому обличчі сльози, витерла їх пальцями.

Потім, не дивлячись на Івана Петровича, вона спитала рівно й глухо:

— Значить ти мене зовсім тепер не любиш?

Іван Петрович здвигнув здивовано плечима і відповів дуже спокійно:

— Звичайно, ні...

Страшно збрехав Іван Петрович! Ніколи потім за все своє життя не вимовив він страшнішої брехні... І ніколи, до самої смерти, цієї брехні не подарував він собі...

Феліс поволі схилила голову, поволі підійшла до вішалки. Поволі й машинально одяглася.

Потім вона схилилася до свого чемодану, що стояв тут же біля вішалки, і взялася за вішалку. Чемодан став надто важким для її знесиленого тіла. Вона безпорадно повернулася до Івана Петровича.

Іван Петрович підійшов, взяв чемодан і відчинив двері.

Феліс, не дивлячись на нього, вийшла перша. Іван Петрович пішов за нею.

Разом вийшли вони на вулицю і обидва зупинились в короткій розгубленості.

Але чемодан був цілком реальна річ, що вимагала самим фактом свого існування реальних же заходів, відповідних даному випадкові.

Іван Петрович поставив його на тротуар і пішов на ріг по візника. Під'їхав назад до Феліс, зійшов з прольотки, передав візникові чемодан і спитав її "куди?", бо не зміг відповісти візникові на це запитання.

Феліс розгублено глянула на Івана Петровича й підвела в ваганні плечі.

Іван Петрович звелів візникові їхати до якоїсь гостиниці, допоміг Феліс сісти в прольотку, трохи відійшов і хитнув головою. Візник чмокнув і рушив слабкою риссю.

Темна постать Феліс заколихалася в усі боки від стрибків коліс по булижному бруку.

Іван Петрович дивився вслід. Прольотка доїхала до "Перепутья" і повернула праворуч. В зеленкуватому світлі гасокалільного лихтаря, що висів над входом до трактиру, похилий профіль Феліс виділився мертво-блідою плямою. Прольотка сховалася за рогом. Бліда пляма похилого профілю зникла.

Феліс зникла...

Зникла Феліс! Феліс — та, що тільки оце була тут. Зникла зовсім, назавжди, поїхала невідомо куди, в темряву безкрайнього лабіринту вулиць, де знайти її не можна... Іван Петрович раптом кинувся бігти...

На розі біля "Перепутья" він спинився і глянув у провулок. Стало вже зовсім темно і нечасті жовті вогні робили морок цілком непроникливим. Іван Петрович прислухався. У віддаленні торохтіла прольотка візника. Іван Петрович кинувся туди.

Двома кварталами далі провулок виходив на широку вулицю. Іван Петрович добіг до рогу і подивився праворуч і ліворуч.

Вулицею котилися в обидва боки багацько прольоток і ні в одній з них не було темної постати, що безвольно колихалася б на всі боки від стрибків коліс по булижному брукові.

Феліс зникла... Розтанула безслідно у зрадливих вечірніх вогнях темних вулиць, в торохтінні візників...

Іван Петрович не повернувся додому цієї ночи.

Без думок, нічого не відчуваючи, скам'янілий, він до ранку ходив вулицями. Його кроки були швидкі і напружені, його очі впивалися в кожну прольотку. Десятки разів він бачив самотні темні постаті і кожного разу кидався за ними. І кожного разу, переконавшися в помилці, він не відчував розчарування, бо не міг відчувати нічого. Він продовжував впинатися очима в чужих людей, що проїздили повз нього і знову кидався за черговою темною самотньою фігурою, що могла бути єдиною рідною йому людиною.

Вулицями великого міста, все більш безлюдними, не відчуваючи втоми, швидко й напружено, иноді бігом, кидався Іван Петрович, шукаючи самого страшного, самого огидного свого ворога — свою єдину рідну, кохану жінку.

Не Феліс навіть шукав Іван Петрович.

1 2 3 4 5 6 7