Не помічаючи цього, він сам плакав, плакала, голосно схлипуючи, Феліс і теж цілувала його мокрими й розм'яклими від сліз губами. Обидва тремтіли від хвилювання, посміхаючись крізь сльози й плачучи крізь щасливий сміх. Обидва були безмежно щасливі, безмежно дурні й безмежно блаженні. Іван Петрович обійняв Феліс і на цей раз вона була покірна й божественно-безвільна. Вперше в житті вона тільки віддавалася, а не брала...
Перша пристрасть, освячена й зміцнена великим стражданням, цілком захопила обох. Розлучитися хоч би на хвилину здавалося цілком немислимою річчю. Весь цей день, ніч і наступний день лишилися в пам'яті Івану Петровичу в вигляді якоїсь бурі, невгамовної, божевільно-радісної й сліпучої. Весь цей час вони були у нього. Ворожа чужа кімната стала для Феліс ласкавою й рідною, — і суворий спас із кутка дивився на неї з явним одобренням.
На вечір наступного дня Іван Петрович помітив, що Феліс захоплює незрозумілий непокій. Години біля восьмої вона сказала з очевидним великим зусиллям, що їй треба йти додому. Не дивлячись в очі Івана Петровича, вона пояснила, що до неї завітають. Знайомі. І тітка має прийти...
Феліс протягом її життя доводилось брехати не раз. В оточенні, де вони виросла, брехня була не менш обов'язкова, ніж зодяг, що приховує наше тіло, і зачинені двері, що приховують голість емоцій. Брехнею приховувалась голість фактів.
Як всі, що були в її оточенні, Феліс вміла брехати просто, природньо й звично.
Те, що сьогодні діялось в її житті — теж було просто й природньо. Але це була не тільки незвична — це була цілком незвичайна простота. Простота щастя. — І Феліс одразу загубила своє мистецтво брехати.
Іван Петрович відчув, що казка кохання, нова реальна казка, значно дорогоцінніша за попередню, теж руйнується. Брехню Феліс він сприйняв, як катастрофу, Його охопив тупий холодний відчай. Він одразу припинив розпитувати, замовчав, і обличчя йому стало спокійне, як у сонного.
Коли Феліс, кваплячись і ніяково хапаючись, впорядкувала себе і підійшла до нього з вимученою жалюгідною посмішкою, він поцілував її машинально й коротко. Феліс боязко і чомусь пошепки сказала, що прийде вранці. Іван Петрович мовчки хитнув головою...
Феліс пішла, відчуваючи себе грубо — побитою, зганьбленою, зловленою на чомусь надзвичайно соромному.
Феліс пішла в рожеву кімнатку, що дав їй Кость Степанович, бо вона ж була найнеобхіднішим предметом обстановки цієї кімнати.
Феліс пішла на невимовну муку жінки, що продає себе і що відчула вперше весь жахливий тягар продажности.
Своє тіло, просвітлене й очищене великою пожежею справжнього кохання, вона понесла, щоб кинути його знову в рожевий бруд своєї кімнатки, повної запаху шипра.
Є речі, про які говорити неможна. Є муки ганебніші й страшніші за муки Христові. Їх знають люди, яких душу розпинали...
Іван Петрович, в тупому й холодному відчаю, довго просидів біля столу, ні про що не думаючи, нічого, крім свого відчаю, не відчуваючи. Втома примусила його лягти на зім'яту й прохололу постіль і заснути.
Вранці його збудила Феліс. Вона була одягнена особливо вишукано, зачіска очевидно відібрала в неї чимало часу, обличчя було дбайливо напудрене і губи трохи підфарбовані карміном. Вона була чудесна й чарівна. Вона мужньо намагалася бадьоро ходити по кімнаті і посміхатися по вчорашньому, але в її очах захолов, як лід, надсильний і образливий біль, і це робило її всю, з голови до п'ят, фальшивою, жалюгідною, брехливою.
Іван Петрович, лежучи мовчки, не відриваючись, слідкував за нею. І Феліс кожної хвилини розгублювалась все більше Це видовисько ставало все нестерпніше для Івана Петровича, і він коротко сказав їй: "іди сюди", — просто, щоб позбавити її хоч би необхідности рухатись.
Феліс в безнадійних шуканнях виходу із положення могла обрати тільки один шлях. Поквапливо, плутаючись в зодягах, намагаючись не помічати здивованого погляду Івана Петровича, вона роздяглася, забралася до нього під ковдру і пригорнулась до нього всім своїм винуватим тілом...
З цього моменту любов Івана Петровича вступила в третій період.
Нова буря, що захопила його, спороджена тілом, що прокинулось для життя, була темна й жорстока. Їх обійми стали подібні до смертельних, лютих сутичок непримиренних ворогів. Непоборний потяг перетворився на предмет нестримної ненависти, — і ласки стали не вдоволенням, а вбивством цього потягу.
Вони говорили тільки про такі необхідні речі, як обід, чай, сон. І то говорили дуже коротко. Так само коротко й просто Іван Петрович попрощався з Феліс, якій і сьогодні ввечері треба було йти. А другого дня, прокинувшись рано, він чекав на неї з нетерпінням, створеним тією ж новою, ненаситною і лютою жадобою.
Так минув ще один божевільний день, і цей період їх кохання також дійшов кінця. Наступного дня вранці Івану Петровичу треба було їхати.
Цеї останньої ночи, напередодні розлуки, їх жадоба одне одного досягла справжнього божевілля. Безнадійне прагнення — насититись одне одним до кінця, до пересичення, на все життя — оволоділо безподільно їх душами. Їх кохання було диким, фанатичним і жорстоким святкуванням тіла. Спалюючи тіла в цім полум'ї любовного божевілля, вони прагнули спопелити душу.
Даремне прагнення. Їх душі жили, бо сповнені були стражданням, їх душі лишались самотніми. — Доки влада належить тілу — безнадійні спроби втекти від самотности. Іван Петрович і Феліс пересвідчились в цьому, повторивши досвід мільйонів і міліярдів коханців...
Феліс проводжала Івана Петровича на вокзал. Як завжди в таких випадках говорили про непотрібні й нудні дрібниці. Перед третім звонком обидва замовкли й їх погляди зустрілися. В очах Феліс стояв той самий нелюдський, німий біль. Іван Петрович раптом відчув, як на момент повернулась знову і світлим сяйвом засвітилася в ньому велика ніжність.
Їх останній поцілунок був тихий і довгий.
Коли Іван Петрович стояв на площадці вагону, що йшов все швидше, Феліс, доки можна було, йшла пероном, не відриваючи від Івана Петровича очей, що сяяли любов'ю і сльозами. Поїзд прискорював рух, і Феліс зупинилася. Вагон Івана Петровича був уже далеко. Феліс невмілим і наївним жестом кілька разів перехрестила поїзд, спустила долу заплакані очі і поволі пішла до виходу...
В Москві Іван Петрович, що-дня одержуючи на почтамті листи Феліс — написані невміло й з помилками, але просякнені любов'ю, в якій неможливо було знайти ніякої брехні, — відчував і далі те саме почуття повернення світлого періоду їх кохання, що вперше він його відчув підчас розлуки.
Іван Петрович сумував і страждав і кохав — і все це виливав у своїх листах, теж щоденних, написаних письменно й вміло, але насичених тим самим молодим коханням, здоровим і життєздатним, гідним залікувати будь-які рани.
Трудно сказати, чим закінчилась би історія першої дорослої любови Івана Петровича. Можливо — щастям, довгим і тривалим, — оскільки, звичайно, може бути довгим і тривалим людське щастя... Та й не має рації вирішувати це питання, бо низка подій, створена випадковостями, розвязала це питання цілком певним чином.
Світлим дням кохання Івана Петровича й Феліс не судилося повернутися.
Через тиждень приблизно Івану Петровичу видали з віконця "до востребования" не один, а два листи.
Другий лист був од Федора Сукіна і він заклав початок останнього й найтрагічнішого періоду всеї цеї історії.
Сукін писав:
"Дорогий Петров! Пишу тобі цього листа, щоб ти знав, як стоять справи. Я гадаю, що ти не знаєш. Я не зустрічав Феліску з того часу, коли познайомив тебе з нею і був дуже сердитий. Я тоді не думав, але тепер знаю, що вона пропадала з тобою, і ти не думай, що я сердитий на тебе. Я навіть гадаю, що ти молодець, бо вона дівчина перший сорт. Я навіть здивований! Ну, гаразд. Справа в тому, що коли я врешті побачив її, вона писала тобі листа. Таким чином я знаю, як тобі писати, бо прочитав на конверті. Тоді я почав розпитувати, але вона нічого не відповідала. Мені, звичайно, не так вже важно, і ти не думай, що я ревную всяку проститутку, але мені тоді дуже хотілось, а вона почала відбиватися й дряпатись. Я тоді дуже розсердився і вдарив її двічі кулаком. Я знаю, що ганьба мужчині бити жінку, але таких можна. Тоді вона дуже розсердилась і почала мене лаяти й сказала, що вона тебе любить і що ти її теж дуже любиш і що вона тільки збере трохи грошей і поїде до тебе жити. Мені звичайно все це не важно, але ти мені товариш і я обов'язаний попередити тебе, як порядна людина. Ти можливо не знаєш, що вона за проститутка. Вона хитра й вміє очі замазувати. Вона була з хорошої родини і цілком пристойна дівчина, але вже рік, як живе на утриманні у добродія Потєєва, дуже солідного пана, що знайомий з моїм батьком. Але їй замало й вона плутається з хлопчиками, яких дуже любить, бо дуже любить розпусту. Я з нею теж уже більше півроку ночую і буваю вдень, коли не навідується пан Потєєв. Так що ти, як майбутній інженер, що мусить бути в порядному колі, мусиш все знати й не зробити дурниці. Як порядна людина попереджую тебе, як товариша. Напиши мечі, як відбулися іспити. Думаю, що добре, бо знаю, який ти завжди був учений. Тато хоче, щоб і я поступив до Москви, і можливо на той рік будемо знову вчитися вкупі.
Лишаюся твій колишній учень Ф. Сукін".
Іван Петрович повернувся до номеру в своїй гостиниці, заперся і не виходив нікуди дві доби.
Лист Сукіна, акуратно розгладжений, лежав ввесь час на столі. Іван Петрович знав його на пам'ять.
І його душа була тепер також розіп'ята. Біль спустошив її, спалив усі думки, почуття і врешті — і себе самого.
Дві доби тривала ця пожежа. Дві довгі безконечні доби.
Іван Петрович лише багацько років згодом зрозумів, що саме трапилось тих днів. Зрозумів, що це були дні страшної боротьби, боротьби за життя майбутнього з минулим...
Сотні тисяч років зберігало в собі людство спороджені емоціями канони й принципи, що визначають життя, диктують світогляди, утворюють людство таким, яке воно є. Вкриті сивим мохом стародавности, такої великої, що людині вона стає за вічність, ці канони й принципи живуть і володіють світом. Сама їх вічність стала за непохитний доказ істиности.